Директор гімназії Олександра ЗУБ: «Удруге заміж я вийшла за школу»

Харківська гімназія №6 — це не лише одна з найстаріших шкіл міста з понад 100-річною історією, а й престижний сучасний заклад освіти, який має безліч нагород і відзнак. Гімназія отримала почесне звання лауреата Всеукраїнського конкурсу в номінації «Інновації у виховному процесі», була лауреатом громадської акції «Флагмани освіти і науки України», нагороджена дипломом Всеукраїнського конкурсу «Суспільне визнання» та золотою медаллю у номінації «Становлення нової української школи в умовах модернізації та інтеграції до європейського освітнього простору: досягнення та перспективи» на VIII міжнародній виставці «Сучасні заклади освіти-2017».

За підсумками ЗНО гімназія неодноразово входила в десяток найкращих шкіл міста і 100 найкращих шкіл України. У закладі застосовують у практичній навчально-виховній діяльності інноваційні проєкти «Етнокультурна компетентність учнів», «Предметність комунікативних методик», «Система роботи з обдарованими учнями в навчальних класах» та інші.

А візитівкою її була і залишається мовна освіта. Крім української та англійської, учні опановують німецьку та французьку. Широкій підготовці гімназистів сприяє вивчення японської та китайської. Саме завдяки цьому напряму заклад, яким упродовж 32 років керує Олександра ЗУБ, вважається елітним, має високий рейтинг у місті.

Напередодні Дня вчителя кореспондент «УК» завітав у гімназію, щоб поспілкуватися з її директоркою, яку вихованці, випускники, батьки й численні містяни називають педагогом від Бога.

— Як сталося, що вас усі знають як Лесю Михайлівну, а за документами ви Олександра?

— Мене хрестили Олесею, у сім’ї називали Олесею і в школі, де навчалася, була Олеся. Скорочено Леся. Коли ж видавали паспорт, то записали Олександра. Пам’ятаю, як із цього приводу вдома зчинився скандал. Мама звинувачувала батька, який ходив до сільради по свідоцтво про моє народження. Батько виправдовувався і стверджував, що нічого не міг удіяти, оскільки тамтешні чиновники сказали і навіть показали йому, що імені Леся немає у каталозі імен. Так і стала Олександрою.

Про ім’я в паспорті довго ніхто не згадував аж доти, доки пішла працювати у школу вчителькою початкових класів після закінчення педучилища. На той час мені було неповних 19 років, і я була маленька, тендітна. Прийшла у школу 1 вересня, і директор представив мене колегам: Олександра Михайлівна. Усім було дивно, бо маленьке дівча — і Олександра Михайлівна. І одна вчителька питає: «Дитинко, як тебе величати — Шурочкою чи Сашенькою?» І відразу сказала: «Ні, я Леся». Учителі, учні й батьки у школі називали мене Лесею Михайлівною. Так називають досі. Щоправда, інколи й Олександрою Михайлівною. І мені подобаються ці імена.

— До того, як стати директором школи №6, ви працювали тут учителькою української мови. Рішення вчителювати — свідомий вибір чи примха долі?

— Велику роль у виборі професії відіграла моя мама. Вона хотіла бути вчителькою, а здійснитися її мрії перешкодила війна. Вийшло так, що мама пішла вчитися у кравецьку школу і після її закінчення стала прекрасною кравчинею. Вона і вирішила, що здійснити її мрію зможу я. І так мене переконала, що я маю бути вчителькою, що про іншу професію я навіть не думала.

У класі десятому стала замислюватися: якщо стану вчителькою, це ж я світа білого не бачитиму, бо добре знала, як працювала вчителька української мови, яка жила з нами по сусідству. Інколи вона просила допомогти перевіряти диктанти, а в цей час щось могла зробити в господарстві. Тоді й подумала: не буду вчителькою. Та щойно про це заїкнулася мамі, думала, у неї стався розрив серця.

Тож після закінчення школи зі срібною медаллю поїхала вступати в педучилище, куди брали медалістів без екзаменів. Коли мене вже зарахували, односельці питали маму, куди вступила донька. Дивувалися, що з медаллю і в педучилище: «Учителькою? По радіо і телебаченні цілими днями тільки й говорять про свинарок, доярок, трактористів. Їх хвалять, про них розповідають, а де ти щось чула про вчителів? І в газетах про них теж не пишуть». На це мама відповідала: «А мені й не треба, щоб про неї писали в газетах, хочу, щоб вона була вчителькою, бо я нею не стала». І все.

Навчалась я добре, мені все легко давалося, але відчула себе вчителькою, коли вперше зайшла у клас, де в мене був урок українського читання. Мені все сподобалося.

Потім була українська мова, математика, і я зрозуміла, що завжди буду вчителькою. Це було на практиці в невеличкому місті Коломиї, де навчалася. А була я дуже енергійною: то проводила українські вечорниці, то ще щось, бо любила розказувати, читати, бути в центрі уваги. Завжди працювала в культмасовому секторі й щось організовувала.

До речі, тоді в Коломиї ми славилися українськими вечорницями, які потім, 1985 року, я привезла в Харків і вони теж сподобалися. Про нас писали газети й журнали.

До того, як працювати в Харкові, я вчителювала у середній школі невеличкого карпатського селища Верхнє Синьовидне та у восьмирічці села Опорець у Львівській області. І там, і там був прекрасний учительський колектив, а директора восьмирічної школи Омеляна Савку я завжди наслідувала. Це був простий бойко, як він себе називав. Завжди ходив у чорному випрасуваному костюмі з біленькою хустинкою в кишені, був акуратно причесаний. Такою самою охайною й красивою була і школа, де на стінах були картини, малюнки. Там упроваджували різні освітянські новації. Для цього директор їздив то в районний, то в обласний центр і завжди привозив для школи цілі тюки матеріалів, з яких ми вже ліпили усіляке наочне приладдя. Працювали дні й ночі з таким захопленням та ентузіазмом, що коли приїхали у школу представники міністерства освіти і побачили все те, що ми зробили власноруч, у них було лише одне запитання до директора: де він знайшов таких учителів.

Мені таланило на педагогічні колективи і в подальшому. Спочатку працювала у школі села Вільшани на Харківщині, де жив мій чоловік, а потім і в школах міста Харкова, куди ми переїхали після того, як він отримав квартиру.

Люблю дітей, тому робота в школі дає мені щире задоволення.

— Лесю Михайлівно, нині почуваєтеся більше педагогом чи управлінцем?

— Важко сказати, я так зрослася за роки роботи зі школою, що не уявляю себе без дітей. Скажімо, почався карантин. Гімназія мені нагадувала порожній вулик. Заглядаєш у порожні класи, а тобі вчуваються дитячі голоси, здається, що ось учні вибіжать, зашумлять. І це можна зрозуміти тільки тоді, коли віддаєшся професії повністю, всім серцем. Одне слово, вдруге заміж я вийшла за школу.

— Які новації в навчально-виховному процесі з’явилися у вашій школі за період реформування освіти?

— Оскільки профіль нашої гімназії — іноземна філологія, то найбільше уваги приділяємо, звичайно ж, викладанню іноземних мов. Інновація, над якою працюємо і реалізуємо, — міжнародна ініціатива «Школи — партнери майбутнього». Це програма урядів України і Німеччини, яка передбачає отримання дітьми відповідних німецьких дипломів та можливість навчатися в Німеччині і поглиблено вивчати німецьку мову в гімназії.

Хочу звернути увагу, що віднедавна ми дуже успішно розвиваємо лінгвістичну практику із Францією. Триває обмін учнями, вчителями, а знайомство з культурою, традиціями, історією сприяє поглибленому вивченню французької мови. Останнім часом наші вчителі проходять стажування в Німеччині, вони привезли звідти надзвичайно цікаві методики навчання, які передбачають індивідуальну роботу з кожним учнем за окремим завданням. У її межах і дистанційна освіта, яку ми почали впроваджувати ще років п’ять тому, а нині це все запрацювало в умовах карантину.

Особливо важливе впровадження у викладання іноземних мов автентичних матеріалів від носіїв мови. Для перекладу, діалогів використовуємо новини зі ЗМІ Великої Британії й Німеччини. У гімназії діє районна міжнародна педагогічна майстерня з упровадження інтерактивних технологій, якою керує наш педагог Віра Синельникова. Вона двічі проходила стажування у США, і всі її напрацювання активно впроваджуємо в навчальний процес.

Основою наших новацій я б назвала комунікативні технології навчання, які ми брали із програми вивчення іноземних мов, розробленої Радою Європи. Це запроваджують у закладах середньої освіти в Україні, а ми на цей час уже маємо багатий — 10—15 років — досвід роботи цієї програми в гімназії й можемо ним поділитися.

Серед новацій можна назвати й експериментальну діяльність обласного та регіонального рівня. Це медіаосвіта, яку інтегруємо в навчальні програми і дуже активно випускаємо газету «Шкільне подвір’я».

У початковій школі впродовжуємо розвивальну програму «Росток» з математики, яка має вже певну практику в гімназії. Ця програма Ельконіна — Давидова, спрямована на розвиток та саморозвиток дитини.

Останні десять років дуже тісно працюємо з технологіями особистісно орієнтованого навчання, спрямованого на розвиток кожної дитини. У нас є навіть індивідуальні плани для певних учнів, які навчаються прискорено, здобувають перемоги на всеукраїнських турнірах і олімпіадах Малої академії наук. І цей список можна продовжувати.

— І останнє запитання. Ви 50 років у професії й понад три десятиліття очолюєте гімназію №6. За цей час навчальний заклад і ви особисто отримали багато нагород. Серед іншого в серпні цього року стали почесною громадянкою Харкова. Які з усіх нагород вам найдорожчі?

— Усі нагороди, які мала гімназія і я, однаково дорогі, бо вони чесно зароблені. А ось остання особлива. Адже дівчина із прикарпатського села, чи могла я бодай думати, що стану колись почесною громадянкою Харкова — великого обласного центру.

Пам’ятаю, як мій дідусь, проводжаючи мене на Харківщину, казав: «Лесю, ти їдеш на Велику Україну. Не забудь мови, і не забудь нас». Тоді я посміялася над його словами, а вже пізніше зрозуміла, про що він говорив, і робила все, як просив.

Володимир ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олександра ЗУБ.  Народилася 1 грудня 1950 року в селі Борщів Снятинського району Івано-Франківської області. Закінчила Заболотівську середню школу 1967 року.

Педагогічну діяльність розпочала 1969 року вчителькою початкових класів у Львівській області після закінчення Коломийського педучилища.

Після переїзду на Харківщину працювала вчителькою початкових класів у селі Вільшани Дергачівського району. Закінчила Харківський державний університет імені М. Горького (нині Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна) 1976 року, працювала вчителькою української мови та літератури в Харківській загальноосвітній школі №28, заступницею директора з виховної роботи в Харківській середній школі №54. З 1981 року — в Харківській середній школі №6: спершу вчителька української мови та літератури, а з 1988-го й досі — директор.

ДОВІДКА «УК»

Харківську гімназію №6 засновано 1870 року як жіноче училище і згодом названо Маріїнським на честь імператриці Марії Олександрівни.

Гімназія кілька разів змінювала назву і статус. 1956 року заклад став школою з поглибленим вивченням англійської мови. 1991-го школу реорганізовано в гімназію, з 2000-го тут стали функціонувати жіночі класи.

2011 року навчальний заклад відзначив 140-річчя і повернув історичну назву «Маріїнська гімназія».

Тут майже 900 учнів. Забезпечують навчально-виховний процес 26 учителів-методистів, 12 старших учителів, 42 вчителі вищої категорії, 10 кандидатів наук із вищих навчальних закладів міста керують науково-дослідницькою діяльністю гімназистів у системі Малої академії наук.