Після перемоги над печенігами руське військо переправилося через річку Рось і побачивши на березі князя Ярослава Мудрого, вигукнуло: «Слава Ярославу!». Князь їм відповів: «Богу слава!». Так 1032 року на березі річки Богуславки, що впадає у Рось, з’явилося місто-фортеця Богуслав. В Іпатіївському літописі записано, що місто заснував київський князь Ярослав.

Буремні століття

За період існування місто чимало пережило: знищення, занепад, відродження. Воно перебувало у складі Великого князівства Литовського, потім — Речі Посполитої. У 1620 році Богуслав отримав магдебурзьке право і герб. Тоді в місті налічувалося 115 дворів, 15 шинків, водяні млини, замок.

Богуславщина була у центрі національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої. У місті часто бував Богдан Хмельницький, він навіть облаштував тут свою тимчасову резиденцію. Згодом жителі Богуслава приєдналися до військ гетьмана Пилипа Орлика й пліч-о-пліч з ним воювали за визволення своїх територій від російських військ. Богуславці без боїв та опору відчинили замкову браму військам Максима Залізняка.

Після другого поділу Речі Посполитої Богуслав разом з Лівобережною Україною став частиною Російської імперії. Згідно з переписом населення, на кінець ХІХ століття у містечку було 11372 жителі, з них 7445 (66%) юдеїв, 3690 православних, 237 — інших віросповідань. На початок ХХ сторіччя в Богуславі працювало три суконні фабрики, машинобудівний, пивоварно-медовий, цегельний заводи, цукерня і три млини, діяло сім синагог, костел і православні храми.

Перша і Друга світові війни завдали чималого лиха Богуславу. Найстрашніші втрати людські. 15 серпня 1941 року німецькі солдати розстріляли майже тисячу євреїв, які не встигли втекти з міста, на фронті загинуло 1019 богуславців. У повоєнні роки місто відновили.

Щоб перелічити всіх видатних людей, що народились у Богуславі чи жили тут, а ще й розповідати їхні історії, шпальти не вистачить. Сьогодні згадаємо художників Алімпія Галика, який був керівником іконописної майстерні Києво-Печерської лаври, та Івана Сошенка, що відіграв важливу роль у житті Тараса Шевченка. Тут жили Іван Нечуй-Левицький та Марко Вовчок, гуляв вулицями Шолом-Алейхем, приїжджав у гості Тарас Шевченко, вчителював письменник Степан Васильченко.

Знайомство

В’їжджаючи в місто, розумієш, що тут приховано чимало перлин. Перша з них — це хедер, або кам’яниця. Її побудували 1726 року і облаштували єврейську початкову школу (хедер). Після жовтневого перевороту школу перетворили на клуб для глухонімих, а під час німецької окупації тут була в’язниця гестапо. Потім у хедері організували музей народних промислів. Видно, що будівля стара, але її намагаються реконструювати.

Коли гуляєш містом, впадає в око, що біля тротуарів у центрі міста немає бордюрів. Невже ремонтні роботи? Благоустрій?

«У період німецької окупації або за радянських часів було зруйновано єврейське кладовище, і замість бордюрів використовували могильні плити з нього. Нині кладовище відновлюють і плити планують повернути на їхнє історичне місце», — пояснює гід.

На центральній вулиці Тараса Шевченка є ще одна знакова споруда — двоповерховий будинок фабриканта Юзефа Покраса, який нагадує замок. Могутні вежі, кований балкон, масивні двері, величні вікна — все свідчить про могутність і багатство фабриканта. Спорудили будинок 1899 року, нині приміщення займає міська рада. До речі, в одній з кімнат зберігся портрет Покраса, і з дозволу міського голови його можна побачити.

Візитівка Київщини

Завдяки Юзефу Покрасу в місті з’явилася суконна фабрика. Під час Другої світової війни її зруйнували, а в радянські часи відновили. Згодом у Богуславі відкрили фабрику «Перемога», де створювали килими, скатертини з унікальними малюнками та візерунками. Саме ці вироби стали візитівкою Київщини та України в усьому світі. Хоч фабрику закрили, ткацьку справу продовжила донька директора «Перемоги» Валентина Ткач. Вона відкрила приватне підприємство і на давніх ткацьких верстатах створює унікальні роботи, а якщо вас зацікавить цей процес, влаштує майстер-клас.

«Це наша родинна справа. Я ткаля у третьому поколінні. Ще з діда-прадіда в нашій родині всі ткали килими й доріжки, полотна для одягу, рушники і не тільки. Мені завжди було цікаво дивитись, як працює мама, які орнаменти в неї виходять. Крім того, що вона ткала вдома, ще й на фабриці працювала. Але ніколи не втомлювалася. Тепер я працюю і також ніколи не втомлююсь, а ось мої діти особливої зацікавленості до сімейної справи поки що не виявляють», — розповідає пані Валентина.

Мандрівка в часі

А ви знали, що на території Богуслава багато тисяч років тому жили мамонти? Не вірите? Тоді гайда в музей історії Богуславщини (вул. Тараса Шевченка, 36). Саме тут у першому залі можна побачити бивні мамонта, зазирнути у віконце печери, де відбувається полювання на цього звіра. Від одного залу до другого ви немов машиною часу мандруватимете, знайомитиметеся з унікальною, часом трагічною, історією Богуславщини. Здається, що музей невеликий, часом тісний, але в ньому панує дух нескореності й віри у краще майбутнє. І маємо надію, що унікальні експонати знайдуть просторіші виставкові зали.

Ще один музей Богуслава розташовано на вулиці Марка Вовчка, 15. Там у частині старої хати у п’яти кімнатах розмістився єдиний в Україні меморіальний музей-садиба Марка Вовчка. Саме сюди 1885 року в сільську хату одразу з Парижа приїхала письменниця Марія Вілінська з маленьким онуком Борисом. У цей період вона переживала не найкращі часи: літературні скандали, арешт сина, підозра на хворобу. Сказати, що Марія Олександрівна була в депресії, — це нічого не сказати. Часом вона днями не виходила з хати, ні з ким не спілкувалася, не писала. Однак Марко Вовчок завжди з теплом і ностальгією згадувала мальовниче місто над Россю.

Як ніхто інший, про життя видатної письменниці знає в.о. директора музею Ніна Левченко. Вона порахувала, що Марко Вовчок більш ніж 50 разів змінювала місце проживання. Пані Ніна розповідає про особисте життя письменниці, зокрема те, що у неї були закохані Тарас Шевченко, Дмитро Менделєєв, Іван Тургенєв та ще з десяток чоловіків.

«У музеї оригінальних речей, що належали Марії Вілінській, небагато: листівка і вишивка. А все тому, що письменниця дуже любила особисті речі. Шафи, дзеркало, важку ванну постійно перевозила із собою. Усі речі, які ви бачите, належать до цього періоду, але нам їх передали богуславці», — розповідає Ніна Борисівна.

У цьому музеї завдяки екскурсоводам ви відкриєте для себе невідому Марко Вовчок — талановиту й водночас фатальну жінку, яку вважали музою чимало видатних осіб того часу.

Природна краса

Богуслав зачаровує і закохує в себе. Піднявшись до пам’ятника Марусі Богуславці, розумієш, що сила нашого народу — в коханні й вірі у краще майбутнє. Адже тільки справжня мати рятує незнайомих людей з полону, жертвуючи своєю свободою заради дітей.

Ще одне місце, яке варто відвідати,— регіональний ландшафтний парк «Богуславль». Тут розкидане каміння, якому мільярди років. Це місце сили, де інколи можна почути звуки шаманського бубна, якого власноруч виготовив Роман Правдивий. Він разом із дружиною Іриною переїхав із Києва у село Киданівку Богуславського району. Там вони створюють барабани різних народів, а охочих навчають гри на них.

Варто згадати й про Яму. Так місцеві називають Богуславське гранітне оголення. До речі, тут можна купатись у теплу погоду, візьміть із собою купальні костюми.

Магічна гора

На Богуславщині є ще одне місце, що притягує немов магнітом людей з усієї країни,— село Медвин. Варто відвідати гору Тотоха, також місце сили. Доїхати сюди громадським транспортом проблематично, простіше у складі туристської групи. Важко сказати, наскільки це місце енергетичне, але краєвиди фантастичні. Дослідники вважають, що названо гору на честь бога Тота— покровителя місяця і мудрості, творця календаря.

Важливо розуміти: якщо ви не маг чи екстрасенс, краще на горі жодних ритуалів не проводити. Може, й справді це магічна гора, де проводять ритуали не тільки чарівники чи мольфари.

Автор висловлює подяку за допомогу в написанні матеріалу Всеукраїнській асоціації гідів та департаменту економічного розвитку і торгівлі Київської ОДА.

Іванна КУРОВЕЦЬ
для «Урядового кур’єра»
(фото автора)