Коли фільм «Заборонений» про життя, боротьбу з тоталітарним режимом і любов поета-шістдесятника Василя Стуса вийшов на телеекрани, залюбки подивилася його ще раз. І хоч демонстрували його пізньої пори, подумалося: тепер його побачили мільйони українців і зрозуміли, ким був насправді Василь Стус та якою жертовною була його любов до України. Мала змогу зустрітися з режисером фільму Романом БРОВКОМ і взяти в нього інтерв’ю. Була здивована його молодістю, ерудованістю, серйозністю, з якою підійшов він до зйомок свого першого художнього фільму.

— Пане Романе, що спонукало вас до зйомок фільму про Василя Стуса?

— Ця історія рухалася з різних боків ще з часів Помаранчевої революції, а потім і Революції Гідності. Як кінооператор я знімав ці події. Під час обох революцій люди запитували, чому в Україні досі не знято фільму про Стуса. На Майдані 2014-го на барикадах було багато його портретів. Один хлопчина присвятив поетові власний вірш. Я бачив, що Стус стає іконою української боротьби проти радянської системи, з одного боку, та боротьби проти всякої наруги над народом — з іншого. Він стає стягом, під яким багато людей борються, дає їм мотивацію.

Коли доводилося розмовляти з дисидентами-шістдесятниками, то ніхто не ставив під сумнів, що саме про Стуса треба знімати кіно. Звісно, були і Левко Лук’яненко, і В’ячеслав Чорновіл, але всі визнавали: починати треба зі Стуса. Бо він і поет, і літератор, і перекладач, і борець за незалежність України. І драма його в тому, що інші дожили до незалежності, а Стус — ні. Його драматичне життя, талант і висока місія мали зацікавити кінотворців. Я цей народний запит бачив, тому долучився до проєкту.

Але спочатку автори сценарію Артемій Кірсанов і Сергій Дзюба тривалий час розробляли історію. Брали інтерв’ю і в Маргарити Довгань, і в Левка Лук’яненка, і у Василя Овсієнка, і в Івана Драча та інших людей, яких уже немає серед живих, але вони залишили цікаві та змістовні спогади. Ми мали до сорока годин записаного відео з розповідями про Стуса. На їх основі наша студія зробила ще й документальний фільм про поета. Тобто ми створювали історію життя Василя Стуса не на матеріалах, отриманих з Вікіпедії, а на живих свідченнях його побратимів.

— Отже, «Заборонений» став відповіддю на суспільний запит?

— Саме так. Ми розуміли, що українцям треба нарешті знати своїх героїв. У нас завжди бракувало інформації про них. Творчість Стуса школярі вивчають в останній чверті 11 класу — відведено годину на поетів-дисидентів. Іноді люди не знають, як загинув Стус. Жив, боровся і загинув за невідомих обставин — ось і вся відповідь. Імена тих, хто виступав проти радянської системи, намагалися викреслити з історії.

— Хто для вас Василь Стус?

— Не лише поет, а й громадянин з дуже міцною позицією. Щира, порядна людина, яка мала загострене сприйняття всякої наруги, несправедливості. І коли знущалися з народу, емоційно реагувала і вибухала… віршами, що гостро критикували систему.

— Актор, який втілює образ Василя Стуса, дуже схожий на поета. Як його знайшли?

— На цю роль ми пробували 25 кандидатів. Ярошенко був справді настільки схожим на Стуса, що ми йому сказали: «Дмитре, це твій фатум. Ти маєш грати. І що хочеш роби, а мусиш створити гідний образ». Це було нелегко. Бо попри зовнішність, актор дуже відрізнявся від Стуса. Той був вибуховим екстравертом, а Дмитро — інтраверт, весь у собі. Він захоплюється східними релігіями, стриманий, власні думки висловлює тихо й спокійно. Нам непросто було з дуже спокійного, філософськи мудрого, закритого актора зробити Стуса, який був і душею компанії, і героєм. Як твердить його син, він весь час горів і його потрібно було стримувати.

Коли фільм зняли, його робочу версію показали тим, хто знав поета. Вони були одностайні: фільм цілком етичний, досить достовірний та загалом відповідає дійсності. Є якісь маленькі деталі художнього домислу, але вони працюють на сюжет. А рідна сестра Стуса Марія сказала: «Ви ніби росли в нашій сім’ї, настільки правдиво показали Василька: він таким був у житті, який у вашому кіно».

Багато з тих, хто був на цьому перегляді, телефонували потім синові поета Дмитрові й переконували його, що він повинен дати дозвіл творчій групі на його показ, фільм має вийти на екрани. Так залагодили загрозу, що не отримаємо такого права, і тоді це був би фільм не про Стуса, а про невідомого поета. Дмитро дав нам право на цитування віршів батька, його особистої інформації та використання імені Стуса. За законом, без такої згоди ми не мали права це робити.

Кінорежисер Роман БРОВКО

— Але й досі можна почути, що Дмитро Стус не сприймає цього фільму.

— Для Дмитра ситуація з батьком дуже складна через те, що в радянські часи він сповна відчув, що таке бути сином «ворога народу». Його цькували у школі, з нього знущалися діти. Він же хотів бути звичайним хлопцем. Батько писав йому листи: «Дмитрику, не маєш бути легковажним, мусиш вивчити українську мову, культуру, літературу». Тобто тато спонукав його бути патріотом, а дитина у віці 10—15 років хоче бути, як усі, а не білою вороною.

Дмитро якось сказав, що він не зміг би пожертвувати своїм життям, життям сім’ї заради боротьби. З позиції родини видавалося, що Василь Стус занадто присвятив себе боротьбі, а родина була на другому місці. Хоч дружині Валентині Попелюх він писав дуже ніжні, емоційні листи. Ми розуміли, що для Дмитра це була серйозна сімейна травма, і йому було складно. Проте вдячні за його рішення.

— Ще ж був скандал зі сценою суду…

— І скандал великий, дійшло до втручання Прем’єр-міністра і міністра культури. Сцена ця ледь не випала з фільму. Щоб вона врешті-решт залишилася, довелося не називати прізвища адвоката.

— Його й так усі знають. З іншого боку, може, й добре, що він у фільмі безіменний, туди йому й дорога — в небуття. Але мене дивує критика «Забороненого» після виходу на екрани. Чи не було у кінокритиків відповідного замовлення?

— Ми мали з деякими з них розмову про це. І дехто відверто казав: «Що ви від нас хочете? Нам замовили таку статтю — ми й написали». Це ганебна ситуація. Я тих критиків на презентаціях фільму критикував. Ось ви твердите, що Стус у нас не такий, як був у житті? Ви що, знали його краще, ніж рідна сестра Марія? Кажете, що в зоні ми щось не так показали. То, може, ви з ним разом сиділи, як Лук’яненко чи Овсієнко, що піддаєте сумніву те, що вони сказали? Звинувачуєте мене, що зробив надто пафосною сцену освідчення Василя Стуса майбутній дружині Валентині: чому це, мовляв, треба було робити біля пам’ятника Тарасові Шевченку? Але ж, даруйте, так було в житті! Тільки не в Києві, а в Каневі, але не було коштів на зйомки у Каневі, тому робили це в Києві. Або ж звинувачення, що Стус у нас говорить «дєрєвянним сложним язиком». Але ж це справжня мова поета з його віршів, листів, протоколів суду. Це невігластво — не перевіривши фактів, давати критичні оцінки. Або ж дешева заказуха.

— Мені цікаво було, як сприйме цей фільм молодь. Мій 30-річний небіж був у захопленні, ходив на нього двічі, розібрав на цитати. Кінострічка стала для нього відкриттям не лише постаті Стуса, а й тієї епохи з її несправедливістю й жорстокістю, якої він не знав. Тож радив усім своїм друзям подивитися «Забороненого».

— На це кіно народ пішов через позитивні рекомендації одне одному. Ось у Тернополі Сергій Притула прийшов на перегляд після аварії на милицях, сфотографувався на тлі постера «Забороненого» й написав у соцмережах, що його неодмінно треба подивитися. І священник з Лановеччини о. Олексій Філюк теж радив цей фільм неодмінно подивитися, бо він для тих, хто думає й мислить.

— Наскільки знаю, «Заборонений» — ваш перший повнометражний художній фільм.

— Так, це мій дебют. До цього знімав серіали для українських телеканалів. Але кожен режисер мріє не просто заробити гроші, а й зняти вагоме, важливе кіно, щоб збагнути. Розумів, що фільм про Стуса не матиме такої масової аудиторії, як мої телесеріали. Але це буде аудиторія патріотів, які борються, обстоюють цінності своєї країни, шанують свою історію та її героїв. І мені сподобалася стаття одного кінокритика, що написав правду. Він зазначив: «З огляду на те, що «Забороненого» подивилися майже 100 тисяч українців у кінотеатрах, відгуки та коментарі можна дійти висновку: це фільм, який підтримала українська аудиторія, що на своїх плечах винесла, витягнула обидва Майдани, волонтерські рухи та війну. Це аудиторія найактивніших українців, які борються й щось роблять для своєї країни, обстоюють її майбутнє». Коли таке читаєш, розумієш, що справу зроблено велику, і добре, що її зроблено.

— Над чим працюєте, про що буде наступний ваш фільм?

— Важко сказати. Мене цікавить серйозне патріотичне кіно. Я й мої продюсери подавали на конкурс три проєкти, але не отримали на них державного фінансування. Шкода, бо серед них був і сценарій про Олену Телігу. Не підтримала комісія й проєктів моїх колег про Лесю Українку та Квітку Цісик. Щоправда, за цей час я зняв телесеріал для СТБ, але він не притлумив гіркоти від того, що не можу знімати серйозне кіно.

— А його без державної підтримки не знімеш…

— Звичайно. Кіно про українських героїв, українську історію та українські визначні події — це історичне кіно. А воно дороге. Історичне кіно потребує костюмів і декорацій, великих масовок, відтворення історичної епохи. Цьому кіно дуже важко без державної підтримки.

У Варшаві, де я вчився, цілком інша ситуація. Там не можна отримати державного фінансування на комедії, романтично-сексуальні історії, адже їхня Агенція фільмова, аналог українського Держкіно, підтримує та фінансує історичні драми, фільми про їхню історію та польських героїв. Поляки дивуються, що в Україні навпаки — дають гроші на комерційне, прибуткове кіно, яке саме здатне заробити.

Вважаю, держава має фінансувати ідейно-патріотичне кіно про історичну спадщину, формування національної свідомості. На цьому кіно, може, й не заробиш, але без нього нація не відбудеться.

— З якої родини походите, де навчалися?

— Родом я з Києва. Батько — аграрій, мама — вчителька біології й географії, дідусь із бабусею були завідувачами відділів інституту садівництва, виводили нові сорти плодових дерев, писали про них книжки.

Учився я досить багато і різного. Спочатку менеджменту зовнішньої економіки в аграрному університеті Києва. Потім пішов на кінорежисуру в тодішній інститут імені І. Карпенка-Карого (майстер-курс Михайла Іллєнка). Михайло Герасимович мене багато навчив, дуже підтримував, зокрема й із «Забороненим». У Варшаві закінчив кіношколу Анджея Вайди: ще застав його живим. Він до нас приходив на заняття, хоч уже опирався на ходунець, вкладав у студентів душу. Закінчив курс креативних продюсерів теж у Варшаві, а також курс «Документальне кіно» — у Варшавському університеті. Тобто якщо говорити про кіноосвіту, то я навчався цього вісім років — більше, ніж вчаться в медуніверситеті. Зрештою, є досвід і знання української кіношколи і західної, європейської.

Як багато інших українських режисерів, у ті часи, коли в Україні мало знімали художнє кіно, набивав руку та набував навичок на телесеріалах. Ще в роки навчання зняв 12 короткометражних фільмів, які було представлено й на Каннському фестивалі, й на «Молодості», й на інших. Отримував призи глядацьких симпатій, за режисуру, за кращий дебют, за висвітлення гострих соціальних проблем. Мої телевізійні фільми досить динамічні, з цікавими сюжетами, вони мали багатомільйонні перегляди не лише в Україні, а й у пострадянських країнах. Тобто я типовий представник української кіноіндустрії, який з короткого метра, із серіалів прийшов до прокатного кіно.

Галина САДОВСЬКА,
заслужена журналістка України,
для «Урядового кур’єра»