Сердечний талант гуманіста

 

150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МОДЕСТА ЛЕВИЦЬКОГО

ПОСТАТЬ. «Знавець людського серця Левицький тямить, які струни торкнути в ньому, щоб воно озвалося на стогін «малих сих», — писав Сергій Єфремов про творчість лікаря за професією і письменника за покликанням, який насамперед був великим гуманістом і щирим патріотом. У часи УНР Левицький не шкодував власного здоров’я і сил на важкій посаді головного санітарного лікаря залізниць України, адже тоді боротьба з тифом та іншими заразними хворобами була не менш важливим фронтом, ніж захист держави зі зброєю в руках.

175-РІЧЧЯ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ МИХАЙЛА ЛЕРМОНТОВА

Двомовність великого поета Росії

ПРИКЛАД. Згідно з офіційною біографією Лермонтова, він побував на українській землі лише в ранньому дитинстві, коли разом із бабусею Єлизаветою Арсеньєвою відвідав Києво-Печерську лавру.

Однак 1900 року журнал «Русский архив» надрукував спогади тодішнього маршалка дворянства Полтавської губернії Олександра Мещерського, який стверджував: Лермонтов успадкував невеликий маєток у Малоросії, який відвідав «з оказією», їдучи на Кавказ. Згодом дослідники встановили, що йдеться про село Переволочна (нині Прилуцький район Чернігівщини).

Та найцікавішим у спогадах Мещерського є твердження, що поет «добре розмовляв по-малоросійськи». Дивуватися цьому не варто, бо, крім української рідні, українкою була кохана Лермонтова — молода вдова Марія Штерич (у заміжжі княгиня Щербатова).

Саме через неї відбулася дуель поета із сином французького посла, за що митця вдруге відправили на Кавказ. До речі, там у ті часи теж повсюдно звучала «малоросійська» мова, якою спілкувалися кубанці й донські козаки.

Напрочуд показовий факт, що великий поет Росії вивчив українську мову, тоді як чимало його «землячків», провівши все життя в Україні, не спромоглися освоїти «хохляцький язик». Утім, це не заважає багатьом із них ратувати за «двоязичіє», зводячи його не до знання двох мов, а до обов’язку «туземців» спілкуватися зі «старшими братами» на «общєпонятном наречії».

130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ЗЕНКЕВИЧА

Від ДОПРу — до Колими

ПОДВИЖНИК. Навіть серед професійних літературознавців мало хто чув про Павла Болеславовича Зенкевича. Однак саме завдяки його подвижництву українська література не втратила Юрія Яновського, а п’єси Миколи Куліша й Івана Микитенка у перекладах російською мовою йшли на сценах театрів від Москви до Владивостока та стали взірцем для драматургів усього неозорого СРСР.

Невелика московська квартира Зенкевича, куди зазвичай приходили ночувати українські літератори, приїжджаючи у справах до столиці, отримала влучну і цілком заслужену назву «укрнічліжка». Причому її господар за національністю був поляком, а народився в Білорусі. Отож Зенкевича з Україною поєднували лише кілька років життя в Одесі й Херсоні, де він працював у театрах актором, музикантом і диригентом, та українське походження його дружини.

Однак саме випускнику Царськосільської гімназії і тонкому знавцю французької й німецької мов Павлу Зенкевичу судилося стати справжнім повпредом української літератури в Москві. Причому йшлося не стільки про справді високохудожні переклади кращих творів української літератури, скільки про порятунок їхніх авторів.

Розповідаючи про провінціалізм і вторинність української культури за радянських часів, вже майже правилом стало згадувати, що коли в Москві стригли нігті, то в Києві їх відрубували разом із пальцями. Провину за це покладають на українців, які, мовляв, у своєму прислужництві прагнули бути «святішими» за кремлівських ідеологів.

Однак не варто забувати, що знищення УНР стало результатом безпосередньої збройної інтервенції Росії та окупації України Червоною армією, яка, за визнанням Фрунзе, на час завершення такої самої «громадянської» війни, яка точиться нині на Донбасі, на 80% складалась із неукраїнців. Аналогічним був національний склад української лише за назвою КП(б)У, більшість у якій становили росіяни і євреї.

Та особливо важко було українськомовним письменникам, адже в царській Росії «малоросійські» книжки взагалі були заборонені, а після фактичної окупації України більшовиками «ідеологічне керівництво» літературним процесом опинилося в руках партійних ставлеників-неукраїнців. Навіть першим головою Спілки письменників України призначили етнічного єврея Івана Кулика, а серед делегатів І Всесоюзного з’їзду радянських письменників, що проходив 1934 року в Москві, було всього-на-всього 25 українців. Це менше, ніж грузинів (28), не кажу вже про євреїв (113) чи росіян (201).

Промовистий факт, що Юрій Яновський потрапив на з’їзд не в делегації від України, а на запрошення Горького, якому сподобався вміщений у журналі «Красная новь» перекладений Зенкевичем роман українського письменника «Чотири шаблі». Лише після цього твори нещадно критикованого за «націоналізм» прозаїка дозволили друкувати рідною мовою. Аналогічна ситуація з п’єсами Миколи Куліша, чимало з яких у перекладах Зенкевича ставили в Росії, однак вони не потрапили за життя автора до репертуару українських театрів.

За любов до України її патріот Зенкевич заплатив найвищу ціну. У 1934 році за критичний виступ на правлінні московської спілки драматургів перекладач відсидів три місяці у ДОПРі («дом предварительного заключения», що був аналогом сучасних СІЗО), а у 1936 році звинуваченого в «українському націоналізмі» поляка засудили на п’ять років таборів. За офіційною версією, Павло Зенкевич помер на Колимі від запалення легень у 1942 році, ставши однією із численних жертв тоталітарного режиму.

75-РІЧЧЯ ПІДПИСАННЯ УГОДИ МАЙСЬКОГО—СІКОРСЬКОГО

Криваве відлуння сталінської «покладливості»

ПАМ’ЯТЬ. Широко відома заява Путіна, що Росія перемогла б гітлерівську Німеччину навіть без участі українців. Звісно, коли так зневажливо відгукнулися про найбільший за чисельністю після росіян народ СРСР, то роль у війні решти «інородців» взагалі вважають мізерною.

Менш пам’ятна провокаційна заява тодішнього нардепа від партії регіонів Володимира Олійника, що СРСР здолав би гітлерівців навіть без допомоги союзників по антигітлерівській коаліції. Однак навряд чи думка одіозного політика переважить оцінку Георгія Жукова, який у приватній розмові, зафіксованій у 1963 році радянськими спецслужбами, заявив, що «без допомоги союзників ми б не могли продовжувати війну. В нас не було вибухівки і пороху. Ми не змогли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».

За всієї поваги до трудового подвигу працівників тилу, беззаперечний факт, що третину всього автопарку в роки війни становили американські «студебекери». До речі, саме на їхні шасі монтували легендарні «катюші», порох до реактивних снарядів яких постачали зі США, адже потужні українські хімзаводи залишилися на окупованій території. Безкоштовно надходив за ленд-лізом майже весь обсяг авіабензину, половина алюмінію, велетенські обсяги сталі, залізничних рейок і паровозів, літаків, боєприпасів і продовольства.

Показово, що 22 червня 1941 року Сталін, впевнений у швидкій перемозі над ворогом, проігнорував виголошену у виступі Черчилля обіцянку «надати Росії всю допомогу, на яку ми здатні». Та вже з початку липня СРСР став домагатися від Великобританії відкриття другого фронту і допомоги зброєю, адже Червоній армії не вистачало навіть звичайнісіньких гвинтівок.

Перепоною на шляху до створення антигітлерівської коаліції залишалася неврегульованість радянсько-польських відносин, адже Друга світова війна розпочалася саме з нападу Німеччини на Польщу, на що у відповідь її союзники, Франція і Великобританія, оголосили бойові дії проти агресора. Без досягнення порозуміння між емігрантським польським урядом у Лондоні та СРСР, який у 1939 році, скориставшись вигідним моментом, разом із Гітлером поділив сусідню державу, годі було сподіватися на підтримку Англії, яка, на відміну від офіційно нейтральних на той час США, стала єдиним потенційним союзником.

Уже 3 липня посол СРСР у Великобританії Іван Майський отримав із Москви телеграму з наказом терміново розпочати переговори з главою уряду Польщі в еміграції генералом Сікорським. Причому сталінські директиви засвідчували вражаючу поступливість: «Ми стоїмо за створення незалежної Польської держави у кордонах національної Польщі включно з деякими містами і областями, які недавно відійшли до СРСР». Додатково послу роз’яснили, що йдеться про визнання польського суверенітету над тими вже радянськими територіями, серед населення яких переважатимуть етнічні поляки.

Натомість Сікорський наполягав на визнанні Польщі в кордонах 1939 року, однак під тиском англійців змушений був погодитися на компроміс. Тож підписана 30 липня 1941 року в Лондоні у присутності прем’єр-міністра Великобританії Черчилля угода Майського—Сікорського містила обтічне формулювання: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили чинність».

Кожна зі сторін розуміла суть цього положення по-своєму: поляки — як денонсацію пакту Молотова—Ріббентропа і повернення до довоєнних кордонів, а Сталін — як початок з чистого аркуша перемовин про нову лінію розмежування між СРСР і Польщею.

Саме вимушена обіцянка Сталіна повернути Польщі відібрані в неї землі, якщо на них переважатиме польське населення, спровокувала сумнозвісну волинську трагедію. У 1943 році не без цілеспрямованих провокацій нацистських окупантів і радянських диверсійних загонів спірні території стали місцем кривавих подій, хоч до того часу Сталін твердо вирішив, що перегляду кордонів не буде.

Чи не єдиним безспірним досягненням угоди Майського—Сікорського став додаток до неї, згідно з яким у СРСР амністували всіх польських громадян із вцілілими після катинських розстрілів військовополоненими й відправленими на спецпоселення родинами «контрреволюційних елементів» включно. Загалом свободу отримали майже 400 тисяч колишніх громадян Польщі, з яких близько 50 тисяч записалися до створюваної на території СРСР польської армії, щоб зі зброєю в руках воювати проти гітлерівців.

Матеріал підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)