Жителі Донецька у 1941-1943 роках, а тоді місто називалося Сталіно, перебували під окупацією 687 довгих днів і ночей. Саме про цей непростий період йдеться в історико-краєзнавчому нарисі В. Стьопкіна та С. Третьякова «Сталіно очима вермахту», який вийшов у світ навесні минулого року. І хто міг тоді подумати, що вже через рік нинішнє покоління донеччан на власні очі бачитиме окупацію свого міста, яке опинилося під контролем самопроголошеної так званої «Донецької народної республіки»! А нова чорна сторінка в історії міста з’явилася також внаслідок війни, щоправда, неоголошеної.

Населення  з готовністю дає свідчення і допомагає

Знову-таки ще рік тому, гортаючи книгу, ніхто й не думав шукати аналогій з прийдешністю. Нині вони напрошуються самі по собі. «Окупанти входили, немов герої», — пишуть автори. Справді, після поразки військ Південно-Західного фронту восени 1941 року взяття Сталіно було лише питанням часу. «Місто взяли зухвалим штурмом жменьки німецьких гренадерів, швидкість яких переважала над інертністю і нерішучістю оборонців», — згадує в мемуарах командир розвідувального батальйону СС «Адольф Гітлер» Курт Мейєр. Ніде правди діти, сучасних окупантів на мітингах під російськими прапорами теж, як героїв, зустрічало немало донеччан. Адже ті обіцяли захист від «бандерівців» і «фашистів» та золоті гори після створення «народної республіки». Тобто агресивна меншість тоді перемогла інертну більшість, яка на словах підтримувала єдину Україну. Жменька беззбройних, але добре підготовлених «туристів» із сусідньої країни разом з місцевими активістами майже безперешкодно зайняла будівлі Донецької облдержадміністрації, управління СБУ, прокуратури. Перешкоджали їм тільки закриті двері чи металеві ворота. А ось озброєні всіма спецзасобами правоохоронці тоді нагадували хлопчиків для биття. Під вигуки: «Міліція з народом!» «мирні демонстранти» відбирали у них шоломи, щити та гумові палиці, а ті лише зацьковано озиралися. Якби міліція та бійці ВВ тоді дали рішучу відсіч нападникам, то вони не захопили б арсенали у приміщеннях силових структур. Та люди у формі, перебуваючи при виконанні службових обов’язків, просто опустили руки.

Чому так сталося? Саме це і з’ясовує тепер спеціальна перевірка дій усіх учасників тих подій. Тільки на першому її етапі вже звільнено 558 атестованих співробітників правоохоронних органів Донбасу «за масове зрадництво та негідну поведінку» (загалом, кажуть у МВС України, щоб відновити нормальну роботу міліції на сході України, потрібно понад 2 тисячі новобранців). Причому ці перевертні у погонах, отримуючи зарплату від держави, навіть не приховували, що їм на цю державу, даруйте, начхати. Така деталь: до Донецької ОДА, яку мусили обороняти правоохоронці, вони приїхали автобусом, на лобовому склі якого висіла георгіївська стрічка, що вже тоді стала символом сепаратизму, а невдовзі — й тероризму, бандитизму.

«… Штурмові групи, зустрівши слабкий опір моторизованих підривників, стрімко увірвалися у центр міста, — пише командир німецького 49-го корпусу про події жовтня 1941-го. — О 11.45. офіцер розвідгрупи 1-ї дивізії причепив прапор зі свастикою на найвищій, висотою 105 метрів, димовій трубі одного із заводів у західній частині міста… Населення, цікавлячись, стоїть на вулицях, допомагає автомобілям, що загрузли в багнюці, з готовністю дає свідчення і добровільно бере участь у спорудженні тимчасових місточків через пошкоджені вулиці та дороги».

Як очевидець відомих подій навесні-влітку 2014-го можу підтвердити: про події в Донецьку 70-річної давнини написано, немов учора-позавчора. Тільки й різниці, що місто захоплювали не німці під прапором зі свастикою, а тоді ще беззбройні (!) молодики з триколорами сусідньої країни. Державний прапор України із флагштоку біля Донецької облдержадміністрації, а потім на даху 11-поверхового будинку зривали на очах натовпу і тих же правоохоронців, які не реагували на наругу над символом української суверенності.

«Вони думали, що прийшли сюди назавжди». Фото надане автором

Іди і бери:  воно твоє, і жодного покарання не буде

Початок окупаційного режиму в жовтні 1941-го у багатьох очевидців тих подій насамперед асоціюється із мародерством. Цей період так і називали — «грабіловка». Адже після того, як зникла будь-яка охорона, розпочалося масове пограбування місцевих магазинів, складів тощо. Місцевий житель В. Попов згадував: «Я досі не можу забути це небезпечне відчуття вседозволеності: усе, що бачиш, — іди бери: воно твоє, і жодного покарання не буде. Можна було зайти у пограбований магазин канцтоварів і набити кишені розсипаними по підлозі креслярськими олівцями… Можна було у підвалі магазину «Соки-води» брати зі штабелів пляшки з солонуватою мінералкою, відкривати, робити ковток і кидати недопиту пляшку, одночасно відкриваючи наступну… Навіщо? Та тому, що все дозволено!»

Наші дні. У червні 2014-го деяких донеччан також охопила лихоманка «грабіловки». Після боїв у районі аеропорту враз залишився без охорони супермаркет оптової торгівлі «Метро». Що тут почалося! Місцеві маргінали гребли звідти все, що очі бачили. Оскільки прямо в магазині також відкривали й ковтали, але не мінеральну воду, а елітні віскі чи коньяк, декотрі небораки тут узагалі певний час днювали й ночували. По-перше, важко було відірватися від такого добра. По-друге — просто фізично не могли ходити та ще й пхати повні візки із награбованим. І тільки після закінчення запасів спиртного вони почали розповзатися звідти.

А згодом до відвертого пограбування міста приступили озброєні окупанти при владі, які купалися в ейфорії вседозволеності: відбирали автомобілі посеред вулиць, грабували банки, офіси фірм чи підприємств або ж за наводкою навідувалися до обійсть місцевих бізнесменів. Діяли нахабно, цілеспрямовано, цинічно. А чого (або кого) боятися? Мовляв, усе одно покарання не буде.

Нагріб усе, що очі бачили. Фото з сайту uainfo.org

Шахти підривати  не дамо!

«Робітники пригнічені зруйнованими фабричними спорудами, а промислові об’єкти загалом справді нагадують руїни, — фіксують свої перші спостереження окупанти 1940-х. — Місцями заводи й шахти у такому стані, немов уже тривалий час не діють». Утім, насправді ж місцеві підприємства зруйнували буквально перед відступом Червоної армії. Адже все-все, що не вивезли в тил, на шахтах, заводах та фабриках мали висадити у повітря. Зрештою, так і сталося, хоча робітники та члени їхніх сімей намагалися цьому зашкодити. У своєму щоденнику «вугільний генерал» К. І. Поченков, іменем якого названо одну з макіївських шахт, написав, що нараду з підготовки шахт до підриву на комбінаті «Сталінвугілля» провели ще 8 жовтня (за два тижні до вступу німців у місто). «Гірники не давали підривати шахти, — пише він. — Уночі 10 жовтня до квартири головного інженера рутченківської шахти №29 увірвалися 7 чоловіків з вимогою зупинити підстанцію і затопити шахту, щоб тільки її не підривати. На шахтах №31 і 2/4 «Лідіївка» група робітників вимагала припинити підвозити на шахту динаміт та бензин, призначені для вибуху та підпалу вугілля. Увечері на шахті №2/12 група з 10—20 осіб вибила шибки у вікнах і зламала двері шахтної контори, розбила голову промзавшахтою М., у магазині побила дружину парторга шахти, увірвалася в його квартиру і, ламаючи меблі, вигукувала: «Шахти підривати не дамо!..»

Зважаючи на величезні запаси вугілля, окупанти взялися за відбудову й відновлення роботи шахт, мобілізувавши все працездатне тамтешнє населення та понад 60 тисяч військовополонених. Уже через кілька місяців (у лютому 1942 року) працювали майже 30 шахт, а згодом їхня кількість збільшувалася. Звісно, шукати аналогії з сьогоднішніми подіями — річ марна, та все-таки варто звернути увагу на наступні моменти. Німці відбудовували заводи й шахти, бо планували залишатися тут довго, а то й назавжди. А ось лідери так званої «ДНР» добре розуміють, що це штучне новоутворення — утопія, позбавлена перспектив. А їхнє перебування у владі настільки коротке, що потрібно поспішати збагатитися всіма доступними способами. Шахти? Про них також згадали. Але як! На окремих вугільних підприємствах бойовики забирали з підземних складів динаміт для використання його в диверсіях. Деякі шахти просто пограбували: з території «Комсомольця Донбасу» вивезли навіть два банкомати, які не змогли зламати прямо на місці. Багатьох керівників вугільних підприємств узяли в заручники: відпускали тільки після щедрого викупу, а рядових гірників намагалися мобілізувати до «армії». Також чимало місцевих шахт змушені були припинити роботу через постійні обстріли територій та знеструмлення. Хоча навіть донбаське дошкільня знає: після зупинки підприємства-годувальника приреченим стає й усе селище або навіть містечко. То, може, саме з цією метою громадяни Росії й приїхали сюди, щоб, очоливши «ДНР», зробити все для того, аби колись потужна промисловість міста та краю зупинилася, а місцеві жителі опинилися на межі виживання?

Цікаві паралелі напрошуються і стосовно ще однієї прикмети окупації Сталіно у 1940-х — вивезення місцевого люду на роботу до Німеччини. Добре, що до Росії чи окупованого нею Криму донеччан поки що не здогадалися примусово відправляти. Хоча існує чимало прецедентів, коли, обливаючись крокодилячими сльозами, «республіканці» вивозили в Росію жителів краю: дорослих і дітей, які опинилися в зоні бойових дій, спровокованих саме проросійськими бойовиками. Парадокс: найманці з Росії зброєю російського виробництва обстрілюють Донбас і одночасно «рятують» його жителів — везуть туди, звідки на територію України йдуть колони найманців та військової техніки… Утім, цей прояв блюзнірства й цинізму від сусіда — окрема тема дослідження певних матеріалів.

Що найбільше непокоїть і змушує боліти серце й душу невгамовним болем, коли гортаєш документальну книгу про давно минулі події? Мабуть, усе-таки подібність з нинішньою ситуацією. «У вересні 1943-го вони пішли, знищивши все, що можна. Вони розуміли: назад ніколи не повернуться…» Звідси й звіряча жорстокість окупантів колишніх і нинішніх, які, збагнувши власну приреченість, готові заодно стерти з лиця землі весь Донецьк разом із його жителями. Причому все це ще належить пережити всім, кому це вдасться…

Лідія ЖАТКА
для «Урядового кур’єра»