ВАЖЛИВО

До цього наснажує наших юних громадян Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика

Іноді здається: відбулися якісь змагання чи конкурс — і все, це вже пройдений етап, треба думати лише про майбутні інтелектуальні й інші поєдинки в різних життєвих сферах. Але це не про мовний конкурс імені Петра Яцика, який впливає на те, щоб його учасники ставали особистостями, а рідна мова була чи ставала для них природною, як подих…

«Мрію досліджувати переклади Євангелія, староцерковні співи»

Студентка Дрогобицького
педагогічного університету імені Івана Франка
Степанія ГОЛОТА

— В якому мовному середовищі ти виростала, Степаніє?

— Я родом зі Львівщини, із селища міського типу Краковець Яворівського району, це на кордоні з Польщею. У нас там усі розмовляють українською мовою, а в сусідніх селах — дуже цікавими її діалектами. З літературною мовою зустрілася в Самбірському педагогічному коледжі, де на мій духовний розвиток дуже вплинула викладачка Надія Володимирівна Гарасимчук. Вона спонукала нас говорити гарно, і ми старалися цього дотримуватися. А вже в Дрогобицькому педагогічному університеті імені Івана Франка викладачі виховують в нас, як каже Марія Степанівна Стецик, духовний стрижень, щоб ми справді відчували свою мову, її сутність, а не тільки знали правила.

— У тебе були ситуації, коли особливо пишалася, що українка, що саме українська мова — твоя рідна?

— Були. Торік, коли ходила на прощу до Польщі. Перетнувши кордон, супутники з моїх теренів, які мають родичів у цій сусідній країні, заговорили одразу польською. Можливо, тому, що вони корінні поляки. А прочани з мого селища (нас було мало, тільки шестеро) розмовляли рідною мовою, і нас це дуже згуртувало, справді відчувалося, що ми українці, що нам не важливо говорити іншою мовою, тому що маємо свою, дуже гарну.

— Куди саме ви прямували на прощу в Польщі?

— До Кальварії.

— А що це?

— Такий монастир францисканський, де є чудотворна ікона Божої Матері.

— Ще десь на прощі ти вже бувала?

— Так, часто ходжу до Унева, Жовкви, Грошева.

— Чия творча українська мова найбільше полонить тебе в письменників?

— Можу довго цитувати Ліну Костенко. У Василя Стуса дуже подобається. А з наших західноукраїнських — у Романа Іваничука. Період 1960-х мовою захоплює, а також Тарас Шевченко та Іван Франко, наш земляк. Більше його проза, ніж поезія.

— Про що ти писала у творчому завданні конкурсу?

— Про любов. Багато людей порівнюють її тільки з коханням, що це лише земне почуття. Але любов набагато охопніша, вища і глибша. У нас у Перемишлянах дуже шанують священномученика отця Омеляна Ковча. Він, греко-католицький священик, похрестив дуже багатьох євреїв, щоб ці люди не потрапили до фашистського гетто. Гітлерівці забрали до концтабору і його. Ось прочитайте, що він писав своїм дітям у листі, переданому з Майданека, де невдовзі загинув у крематорії: «Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо, наші церкви різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за те, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри в те, що я роблю. Замість того, радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».

Родина отця Омеляна Ковча дуже боролася за його життя. Він міг утекти, та вчинив по-своєму: «Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання? Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста».

— Українська мова — і ти, Степаніє: що буде між вами вже після вишу?

— Я б хотіла працювати на мовній ниві. Досліджувати переклади Євангелія, староцерковні співи, мені таке дуже до душі.

— А яка твоя «немовна» мрія? 

— Дуже люблю подорожувати. Мрію відвідати багато країн, ознайомитися з їхньою культурою. Хотіла б гарно малювати. Я вже трохи пробую. Вчилася в літній іконописній школі при Лаврівському монастирі на Старосамбірщині. Малюю ікони яєчною темперою. Свого Святого Миколая подарувала мамі, вона вчителька християнської етики.

«Виховую в студентах те, без чого людина неповноцінна»

Марія СТЕЦИК,
доцент кафедри української мови
Дрогобицького педуніверситету імені Івана Франка:

— Я часто вагалася, чи свою професію обрала. Ось мій чоловік, Володимир Ількович, лікар, інколи навіть рятує людям життя. Він акушер-гінеколог: приймає діточок, першим бачить щасливі усмішки молодих мам, дуже трепетно ставиться до своєї роботи, виступає проти абортів. А я про себе думала: «Боже, навчаю, де поставити кому, крапку… Чи так це важливо?» Та ось мала щастя тричі побувати в Києві разом зі своїми студентами-переможцями конкурсу імені Петра Яцика. За три роки у нас увесь переможний Олімп: на Х конкурсі завоювали перше місце, на ХІ — третє, а цьогоріч студентка 3-го курсу Степанія Голота отримала те місце, якого нам ще не вистачало, — друге.

Для нас конкурс імені Петра Яцика — особливий. Розуміємо велику загрозу, яка нависає нині над українським словом. За останні роки перепустили це через своє серце. Зуміли мобілізувати найкращих дітей, які крок за кроком проходять усі конкурсні етапи.

Можу уявити, що відчула від своєї перемоги на конкурсі Степанія, бо я це пережила кілька разів.  Викладачі, повірте, проймаються цим не менш сильно й гостро, ніж їхні студенти. Бо це плід нашої праці. Тепер усвідомила її важливість: виховую в своїх учнях те, без чого людина не може існувати повноцінно, — без любові до праматеринської мови, до рідного слова. Цей конкурс так піднімає нашу самооцінку…

Того дня, коли нашій Степанії вручали нагороду в столиці на сцені уславленого театру імені Івана Франка, моя молодша донечка, третьокласниця Настуня, у своїй школі в Дрогобичі перемогла в конкурсі читців поезії Івана Франка. А я мрію, щоб за кілька років Настя приїхала зі мною до Києва переможницею конкурсу імені Петра Яцика. 

Так завершувався XIII Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Владі хотілося одразу першого місця

АМБІТНО. Владислава Маціяко, учениця ліцею №100 з Дніпропетровська, виконувала завдання загальнонаціонального етапу конкурсу імені Петра Яцика в день свого народження, коли їй виповнилося 9 років. І написала все так добре, що виборола 3 місце в престижному мовному змаганні, учасницею якого була вперше. І як гадаєте, дівчинка підстрибувала від такого успіху до стелі? Амбітна Влада «не дуже зраділа, бо хотіла посісти перше місце»…

До Києва, де переможцям вручали нагороди в театрі імені Івана Франка, Владу супроводжувала бабуся Валентина Григорівна Маціяко, вчителька української мови і літератури ліцею № 100, де навчалися її сини (один з них Владин батько), а тепер і онука, котра пише вірші, чудово співає і мріє стати дизайнером одягу. Дівчинка приїхала тоді в столицю в дуже гарному українському строї, причому сімейного виробництва. «Ми все робимо вдвох», — пояснила Валентина Григорівна. «Я допомагала бабусі шити спідницю. А ще раніше вишила аж дві сукні. На одній були квіти, а на другій усілякі бантики», — додала Влада. 

В родині, розповіла пані Валентина, вони спілкуються українською. Влада намагається розмовляти рідною мовою і зі своїми російськомовними друзями.

Це в нас династійне

Тамара ПЕРШКО,
викладач Житомирського
професійного технологічного ліцею:

— Мої вихованці вже 10 років підряд виборювали в конкурсі імені Петра Яцика перші місця по Житомирській області. І от, нарешті, крок уперед — Аня Густей стала лауреатом третьої премії на загальноукраїнському рівні.

Приймаючи до ліцею першокурсників, одразу визначаємо, як вони ставляться до української мови: за диктантами, різноманітними запитаннями. А вже на випускному курсі буває й таке, що в російськомовних студентів письмові роботи з української мови навіть кращі, ніж у тих, котрі нею спілкуються постійно. Бо поставили собі мету й досягали її: старалися, брали додаткові завдання.

Я родом з Новоград-Волинського району. Рідною мовою завжди розмовляла вдома, з бабусями й дідусями. Українськими мовниками-викладачами були мої тітки по маминій лінії, а тепер продовжують цю важливу справу чотири мої сестри в школі, а я — в ліцеї. Тобто це вже у нас династійне.

У Житомирі часто чути російську мову, переходять на неї нерідко й сільські діти, потрапляючи в обласному центрі в російськомовне середовище. Не така Аня Густей, котра приїхала опановувати в нашому ліцеї навички секретаря-оператора комп’ютерного набору, асистента референта, з Попільнянського району. «Друзі вже звикли, що я ніколи не переходжу на російську, — каже вона. — Це дуже важливо: ми українці — й маємо спілкуватися рідною мовою».

Сторінку підготувала Людмила ЯНОВСЬКА,«Урядовий кур’єр»