Дитсадок «Дзвіночок» у віддаленому поліському селі Карпилівка нічим не відрізняється від міського: всі стіни розмальовано персонажами казок та мультфільмів, свіжий  ремонт, торік у вересні відкрито нову групу. Новесеньким дахом і вікнами зустрічає школа, де 457 учнів: тут встановили два твердопаливних котли, провели опалення в майстерню й осучаснили спортивну залу. Будинок культури теж змінює імідж: лише новий дах коштував 850 тисяч гривень. Додайте щойно зведену лінію електропередач, що веде до нового житлового масиву. І все це — в одному селі, яке півтора року тому стало повноправною частиною Клесівської об’єднаної територіальної громади, що вийшла на прямі відносини з держбюджетом на початку 2016-го.

— Якщо щиро, тоді я була дуже пригніченою: що буде далі? — розповідає колишній Карпилівський сільський голова, а нині староста Ганна Карпець. — А тепер радію: стільки коштів, як спрямували торік у два села — Карпилівку та Рудню-Карпилівську — тут ніхто не бачив. Приміром, наш Будинок культури побудовано 1956 року. Раніше було так: зберемо гроші за танці — залатаємо одну дірку на даху, а за тиждень уже протікає в іншому місці. Бо що я могла зробити за 50 тисяч сільського бюджету? А торік тут освоїли понад 5 мільйонів. Є різниця? Одне слово, наші люди радіють: оживають села. У Рудні в початковій школі 33 учні, але вона як писанка: новий дах, вікна, дошки, телевізори, твердопаливний котел і насос, швидкісний інтернет.

Не чекають манни з неба

Що ж спричинилося до цього?

— На бурштинових копальнях, яких багато на нашій території, ми не працюємо, — розповідає заступник голови об’єднаної громади Тетяна Коханевич. — Ми лише поєднали власні доходи, освітню субвенцію  і так звані підйомні від держави, які отримують громади, що утворюються відповідно до перспективного плану і методики, затвердженої урядом. Скажімо, торік мали майже 3 мільйони освітньої субвенції, понад 50% якої використали саме на модернізацію Карпилівської ЗОШ І—ІІІ ступенів. Так вирішили депутати. А ще отримали 7 мільйонів 920 тисяч субвенції на розвиток інфраструктури, для освоєння яких підготували 15 проектних заявок  і, як підсумок, до державного бюджету не повернуто ні копієчки. За ці кошти побудували дві лінії електропередач, здійснили капітальний ремонт двох вулиць і двох дитячих дошкільних закладів, повністю замінили вікна на енергоощадні в карпилівській школі, придбали для комунального підприємства сміттєвоз, для місцевої пожежної команди — пожежно-рятувальне оснащення, виготовили проектно-кошторисну документацію на ті об’єкти, які мали твердий намір модернізувати цього року.

Місцева дітвора з радістю відвідує оновлені дитсадочки. Фото Володимира ЗАЇКИ

І,  як кажуть, убили двох зайців, бо ще й у часі виграли: щойно зійшов сніг, у громаді закипіла робота.

До речі, пріоритет у ній — майбутнє. Так воно й має бути. Торік клесівці навіть проектну заявку на облаштування ЦНАПу з Мінрегіону, як кажуть, на марші відкликали — вирішили, що тепло в  садочках важливіше. Тож і діти взимку не мерзли, й коштів на опалення витратили втричі менше: ось вам і ресурс на майбутній ЦНАП.

 Із районних керівників — у самоврядні лідери

Тетяна Коханевич — особистість унікальна, справжня знахідка для громади: 15 років вона успішно очолювала фінансове управління найбільшого на Рівненщині понад 100-тисячного Сарненського району. Але прийняла принципове рішення працювати в об’єднаній громаді, бо переконана: майбутнє нашої держави — за сильним місцевим самоврядуванням. Цікаво, що разом з нею до Клесова перейшли на роботу ще 10 фахівців районної ланки з різних галузей: тепер їхня синергія працює на завтрашній день громади.

Подібне я бачила в Польщі 20 років тому: вигравали в розвитку ті гміни, куди приходила команда управлінців-фахівців, де колишні повітові чиновники не вважали за приниження зняти капелюх перед людьми в тому закутку, з якого випурхнули у велике життя самі. Вони тоді казали нам, українським журналістам, так: самоврядування є рівно стільки, скільки в бюджеті грошей для здійснення його повноважень. Така собі формула успіху від цілеспрямованих сусідів. Тетяна Коханевич, що як ніхто знає ціну державній копійці та її бездоганному бюджетуванню, розкладає все по поличках:

— Поляки, які нині вже експортують самоврядування, бо їхню реформу визнано найкращою в Європі, звісно ж, мають рацію. У 2016-му бюджет нашої громади становив 53 мільйони 398 тисяч гривень, з них 20 мільйонів, тобто 37,6% — власні доходи. У 2017-му маємо бюджет 62 мільйони 268 тисяч, з них власні доходи — вже 26,6 мільйона, а це  майже 43%. Доходи на одного жителя у  2015 році в радах, що об’єдналися,  були 447 гривень, а в 2016-му — 2165. Маємо позитивну динаміку їх зростання і за 5 місяців 2017 року до відповідного періоду 2016-го на 43%.

Щоб офіційний Київ встигав за громадами

Тут два головних бюджетоутворюючих  підприємства — КНКК «Технобуд», що входить до групи компаній «Лафарж», і Клесівський держлісгосп. А ще побачивши, що податки та обов’язкові платежі працюють на громаду, місцеві підприємці повиводили з тіні найманих працівників. До того ж, нехай іще й не так активно, як хотілося б, реєструються невеликі лісопереробні та ремонтно-будівельні фірми: у великій сім’ї кожного видно як на долоні. Тож частка основного джерела наповнення місцевого бюджету ПДФО  за 5 місяців 2017 року сягнула 68,2%.

Тут у кожному куточку кипить робота, а кожна установа має родзинку. Наприклад, у селі Пугач ще пахне свіжою фарбою фельдшерсько-акушерський пункт, капітальний ремонт якого зробили за власний кошт керівники двох підприємств, вабить дитсадок, у який вклали понад 800 тисяч гривень. До речі, на черзі сюди 56 діток. Оцей темп і ритм, який задали собі клесівці, теж нагадує Польщу. До речі, саме туди  виїхав днями голова об’єднаної громади Василь Гриник: співпрацюватимуть із тамтешньою громадою щодо розвитку центрів пожежної охорони. У Польщі існує такий собі культ пожежника-добровольця, дух якого хочуть запозичити й прищепити в себе.   

Голова Клесівської ОТГ учасник бойових дій Василь Гриник частий гість у Карпилівській ЗОШ. Фото Володимира ЗАЇКИ

Гроші з-під землі

Щоб не втратити ні темпу, ні ритму, потрібне безперебійне вчасне фінансування. Цього року, на відміну від минулого, Кабмін, каже Тетяна Коханевич, запізно ухвалив постанову №410 щодо розподілу субвенції на формування інфраструктури. А головне — досі немає її помісячного розпису. Це означає, що громадам менше часу залишиться на  освоєння коштів. А на календарі — половина року. Про це вона говорила на селекторній нараді з Мінрегіонбудом, і з нею погодилися всі об’єднані громади країни. Сподіваються, їх таки почули.

За рахунок власних коштів  клесівці вже  висипають місцеві дороги відсівом, щоб полегшити шлях водіям. Це головний біль не лише цієї громади: об наші, з дозволу сказати, сільські дороги розбиваються не лише шкільні автобуси, а й найкращі мрії й плани. Де, запитаєте, взяти на них кошти? Приміром, тут, у Клесівській промисловій зоні, є і щебінь, і граніт, і, звичайно ж, бурштин. І  прикро, що  рентна плата за граніт стовідсотково спрямовується до державного бюджету. Несправедливо? Авжеж. Особливо в контексті децентралізації. Уже не кажу про бурштин, від дикого (інакше й не скажеш) видобутку якого жоден із бюджетів не отримує ні гривні — тут суцільна тінь. Офіційний Київ не помічає проблеми, а сам на сам із копачами залишається місцева влада.

Її голова шанований учасник бойових дій Василь Гриник не може змиритися з місячними пейзажами, найколоритніші з яких — саме на території їхньої громади: «Що, — з болем питає він, — залишимо дітям, онукам?» Але й важелів впливу на таке, з дозволу сказати, поводження з надрами не має жодних.

Ось і виходить, що бідність і багатство ходять по цій землі поряд: збагачуються окремі люди — біднішає держава.

І ще один тутешній парадокс: батьки безжально нищать природу, а діти вчать її берегти. Школярі із села Клесів навіть дослідницьку роботу на тему вирощування сосни в умовах пошкоджених видобутком бурштину територій підготували, яка, до речі, перемогла на всеукраїнському конкурсі.

Школа особлива тим, що тут багато років під егідою місцевого держлісгоспу діє шкільне лісництво: діти дбайливо вирощують самшит, тую та живці  сосни — основної лісової культури.  Ось тільки чи не станеться так, що завтра ці дітлахи, не знайшовши собі гідного застосування, підуть мити бурштин? Шкода, якщо це запитання, яке вкотре ставлю на сторінках «УК», знову залишиться риторичним. Бо у Клесівській громаді у пріоритеті майбутнє. А в громаді з назвою Україна?