У моїй журналістській практиці було безліч цікавих зустрічей з видатними людьми, про яких мав щастя розповісти і на сторінках «УК». На жаль, час розмиває пам’ять про них. А ще на передній край сучасності виходять нові герої та нові цінності. Другий розвал російської імперії спонукав до переосмислення величі деяких постатей і їхнього місця на сторінках нашої історії. Але ж не всіх.

…Цей телефонний дзвінок здивував і схвилював.

— Щаслива, що розшукала вас, — збуджено говорила жінка. — Телефон дали в редакції «УК». Я дочка Івана Петровича Вітковського — льотчика-героя з позивним «Тигр», про якого ви писали в газеті у травні 1994 року. Хочу, щоб ви доповнили ту розповідь новим матеріалом. Бо днями на фасаді школи-гімназії № 143, що в Оболонському районі Києві, з’явилася меморіальна дошка.

Вітковський? Я напружив пам’ять: стільки писано-переписано про доблесних трудівників тої жахливої війни… Та коли взяв у руки номер пожовклої від часу газети, прояснилися спогади. Це сусід по квартирі, з яким я певний час бачився мало не щодня, — мовчазний чемний чоловік, який у наших коротких і скупих розмовах про життя-буття ніколи не згадував про своє минуле. Про нього я дізнався згодом у раді київських ветеранів війни та від його сина Володі, що й змусило зустрітися з Іваном Петровичем не для побутової балачки.

Розмова та була щирою і тривалою. Ветеран мав що згадати: чи не кожен із 148 повітряних боїв та бойових побратимів, не всі з яких долетіли до Перемоги.

Отже, він, пілот-винищувач з позивним «Тигр», пройшов ту війну від дзвінка до дзвінка. Воював на кількох фронтах. Здійснив 357 бойових вильотів, збив 22 ворожі літаки. Пройшов шлях від рядового льотчика до командира гвардійського винищувального авіаполку, від молодшого лейтенанта до гвардії підполковника.

Золота Зірка Героя, шість орденів і 14 медалей — так відзначено його ратний шлях у небі України, Росії, Білорусі, Прибалтики і Західної Європи. А ще — ранами і контузіями, які врешті-решт зробили його інвалідом.

З усіх повітряних боїв найважчим для Івана Петровича був бій 29 червня 1944 року. Саме того дня вісімка літаків під командуванням І. Вітковського прикривала наземні війська, що наступали поблизу білоруського міста Борисова. І невдовзі з командного пункту, який підтримував радіозв’язок з авіаторами, почулося: «Тигр! Тигр! У повітрі фашистські стерв’ятники! Сорок Ю-87 під прикриттям 12 винищувачів! Атакуйте! Не дайте їм скинути бомби на нашу бойову техніку і війська!»

Нерівність того протистояння була очевидною. Але Вітковський дав команду приготуватися до бою, що й розгорівся за мить у кількох місцях, бо ворог летів чотирма групами на різних висотах. А з командного пункту дедалі владніше лунало: «Атакуйте! За вашими діями спостерігає сам «Ч»!

Вітковський знав, що означає, коли за боєм стежить командарм І. Черняховський. Але із жахом думав про інше: закінчилися боєприпаси. І як ведучий групи прийняв рішення: гвинтом свого Яка знищити ведучий літак ворога і так спричинити паніку в його бойових лавах. Як надумав, так і зробив: ворожий літак втратив управляння і полетів донизу. Але й літак Вітковського так струсонуло, що пілот знепритомнів. Прийшов до тями від тріумфального в навушниках: ворог тікає! А в цей час скалічений Як втрачав висоту. З розбитого обличчя юшила кров. Штурвал ледве слухався рук.

Літак ударився кілька разів об землю і розвалився. Вітковський знову знепритомнів і вже не міг бачити, як на нейтральній смузі його з боєм відбила піхота. У цьому бою група Вітковського збила 9 ворожих літаків. Сам ведучий знищив два «юнкерси» та винищувача, за що його удостоїли звання Героя.

Ця розповідь була б неповною, якби ми нічого не сказали читачеві про те, що народився Іван Вітковський у селі Борівка нині Могилів-Подільського району на Вінниччині. Працював з батьком на місцевому цукрозаводі. Закінчив Одеський механічний технікум, військове училище льотчиків-винищувачів та школу вищого повітряного бою. Розпочав службу на Далекому Сході.

Аж у 1950 році лікарі списали його з авіації, визнавши інвалідом. Після тривалого лікування Іван Петрович вступив на історико-філософський факультет Київського університету імені Т. Шевченка і з 1959-го до 1990 року працював учителем історії у київських школах, директором, а згодом в гімназії №143 на Оболоні.

Одразу скажемо: Іван Вітковський всюди працював дуже сумлінно, здобуваючи любов своїх вихованців та шану не лише київських колег-педагогів. Про це свідчать численні публікації про нього у профільних журналах та газетах.

Насамкінець. Так, його справді шанували, доки працював. Певно, моя публікація в «УК» у травні 1994 року була останньою розлогою розповіддю про славного сина української землі. Очевидно, не останню роль зіграли розвал московської імперії та певний перекос в оцінці нашої минувшини. Про це треба пам’ятати в час, коли кремлівські півні горланять, що могли б перемогти Гітлера силами самої Росії. Брехня це. Хай добре порахують, що зробили для тієї Перемоги всі народи тодішнього СРСР, що дала для неї досі замовчувана в Росії велика військово-економічна допомога держав антигітлерівської коаліції. Якими жертвами обернулася та бійня для українського народу.

А ми нагадуватимемо, чиє небо захищав український лицар без страху і докору Іван Вітковський, чий портрет і два крила його справи — літак та книга — нарешті увічнено на фасаді Київської школи-гімназії №143.

Микола МАХІНЧУК
для «Урядового кур’єра»