У вагоні метро пасажирів було небагато, тому я одразу звернув увагу на чоловіка у військовій формі років 40—45: він стояв біля дверей і дивився у темінь тунелю, що пробігав за вікном. Мені потрібно було виходити на наступній зупинці, але я вирішив поїхати далі, щоб поговорити із фронтовиком (за час війни з 2014 року навчився розрізняти військових із фронту від інших).

Павло (так назвався попутник) не дуже був налаштований на розмову, але сказав-таки, що їде з госпіталю додому. Родом він з Волині, має там сім’ю — трьох дітей, батьків. За фахом будівельник. До війська його не хотіли брати через дітей, але на фронт він усе-таки потрапив, записавшись добровольцем. Воює фактично з першого дня повномасштабної війни. Тричі був поранений, але завжди повертався до побратимів. Ось і цього разу, сказав, після кількох днів відпустки знову візьме до рук зброю. Щоб разом із хлопцями зустріти Перемогу.

Та зустріч у метро закарбувалася в пам’яті: Павло з Волині — один із сотень тисяч бійців ЗСУ, які не лише захищають, а й визволяють Україну від російських загарбників, й досі стоїть перед очима. І в цей святковий день хочеться розповісти про багатьох наших Героїв, яких цьогоріч цінуємо особливо незалежно від службового становища та статі. Світ захоплюється сміливістю українських солдатів. Бо наш воїн — взірець толерантності, ідейності, рішучості в діях. Він освічений, поважає традиції Української держави, виявляє альтруїзм у вчинках та турботу за майбутнє України.

Із початком повномасштабної війни майже 400 тисяч українців стали до лав Збройних сил, Національної гвардії, правоохоронних органів та добровольчих формувань, щоб зупинити нелюда-агресора та обстояти незалежність України. Під час важких боїв наша армія загартувалася, модернізувалася, ставши однією з найбоєздатніших не лише в Європі, а й світі. Бо сила ЗСУ — в наслідуванні бойових традицій предків від воїнів-русичів і козаків до січових стрільців та вояків УПА, які живуть у назвах військових частин: 24 окремій механізованій бригаді (ОМБр), наприклад, присвоєно ім’я Короля Данила, 72 ОМБр — Чорних запорожців, 30 ОМБр —  князя Костянтина Острозького, 26 окрема артилерійська бригада (ОАБр) шанує генерал-хорунжого Романа Дашкевича, 58 окрема мотопіхотна бригада — гетьмана Івана Виговського, 7 бригада тактичної авіації (БрТА) — Петра Франка, 299 БрТА — генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації —  Героїв Крут. А до назв 93 ОМБр та 55 ОАБр додалися відповідно «Холодний Яр» та «Запорозька Січ».

Розповідаючи про нинішніх захисників України, не можна не згадати їхніх бойових подруг. Вони воювали в Армії УНР (Христина Сушко та Харитина Пекарчук), у легіоні Січових стрільців (Жіноча чота, співорганізаторкою якої була розвідниця Ольга Басараб). Сотні  імен представниць слабкої статі є серед героїв Другої світової, бійців УПА.

У сучасній українській армії кожен десятий боєць (за останні 10 років кількість їх зросла уп’ятнадцятеро) — жінка. Вони пліч-о-пліч із чоловіками служать на передовій, освоївши спеціальності снайпера, кулеметника, розвідника, механіка, інструктора, медика.

Отже, знайомтеся з тими, хто носить ім’я захисника України. Про них розповідають пресофіцери окремих механізованих бригад.

 57 окрема механізована бригада імені кошового отамана Костя Гордієнка

Пішов добровольцем

Андрій Жолудь — боєць з досвідомВторгнення терористичних військ рф в Україну стало черговим етапом випробувань для українців на шляху до справжньої незалежності. Нині, в полум’ї війни, освячена кров’ю найкращих своїх синів, гартується українська нація — незламна та вільна духом. Розпочинаючи війну проти нас, ворог навіть уявити не міг, що, намагаючись знищити Україну як державу, а українців — як народ, активізує генетичну пам’ять українців, успадковану від дідів-прадідів — славних козаків, яку ми впродовж століть передавали з покоління в покоління.

Один з таких нащадків славних козаків, який нині продовжує їхню справу, — Андрій Жолудь. Родом він із Житомирщини. 2014 року на початку воєнної агресії неадекватного сусіда, розуміючи, що потрібно діяти, аби протистояти загарбникові та захистити свій дім, Андрій створив та очолив громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону в місті Овручі Житомирської області «Древляни». А наступного — приєднався добровольцем до лав Збройних сил України, потрапивши до четвертої хвилі мобілізації. Так розпочався бойовий шлях майстер-сержанта Андрія Жолудя у протитанковому дивізіоні бригади.

Повномасштабний наступ терористичних військ рф Андрій зустрів на луганському напрямку. В одному з боїв зазнав тяжких поранень. Попри все, після тривалого лікування повернувся до хлопців і надалі боронить Україну.

Під носом у ворога

У лютому цього року, після успішного рейду в тилу ворога, танкова рота танкового батальйону бригади потребувала дозаправки пальним. Шляхи підвезення частково контролював ворог, тому проїзд спецтехніки був фактично неможливим.

Командир автомобільного взводу забезпечення паливно-мастильними матеріалами майстер-сержант Валентин Барелюк, зваживши все, ризикнув прорватися до танкістів у тил ворога в населений пункт Новоастрахань із паливозаправником. Сміливі та зухвалі дії командира врятували наших шість бойових машин, які в подальшому змогли завдати втрат оркам.

Указом Президента України від 7 березня 2022 року за особисту мужність та самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майстер-сержанта Валентина Барилюка було  нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 56 окрема мотопіхотна Маріупольська бригада

Володимир МАЗУР,
офіцер служби зв’язків з громадськістю 56 ОМБР

Більшість із нас стежить за перебігом війни за картами у ЗМІ та соц­мережах. Там усе чисто, зрозуміло, красиво: ось наші позиції, ось ворог, тут стрімкий прорив ЗСУ, ворог тікає. Реальна війна інша: кілометри траншей, нескінченні кубометри викопаного ґрунту, невизначеність, бруд, біль та втома, щоденна важка кривава робота, покладена на плечі простих бійців.

Військовослужбовці окремої мотопіхотної Маріупольської бригади пережили багато, адже з першого дня війни опинилися на найгарячіших напрямках фронту. Масовані авіаудари, обстріли, відходи, запеклі позиційні бої. Навала такого масштабу зламала б багатьох, але бійців-маріупольців вона загартувала.

У кожного у бригаді власний шлях. Різні долі й характери, різні покоління і одне завдання для всіх: захищати рідну землю.

«Реклама» пройшов школу Маріуполя

«Реклама». Солдат. Відступ.

Дивний позивний Юрко отримав за схожість із персонажем з рекламного ролика. Хлопець почав службу незадовго до війни. Готувався до курсу молодого бійця, натомість потрапив у пекло перших боїв у Маріуполі. Разом з побратимами тримав оборону на заводі Ілліча, пізніше — три тижні на позиції на виїзді на Волноваху. 13 квітня група, де воював «Реклама», отримала наказ виходити з міста на з’єднання з військами, йти власними силами.

«Щойно вийшли, в посадці наскочили на когось. Думали, наші. Командиром групи був «Грім» із 36 бригади, він пішов на переговори. А ті, побачивши, що ми українці, закричали: «Капєц вам!».

«Грім» устиг попередити нас, його поранило в руку, а ми тих орків усіх у посадці поклали», — розповідає Юрко.

Просочувалися крізь позиції окупантів вісім діб. Місцевих жителів уникали: у Маріуполі бувало, що цивільні допомагали рашистам. Відкрилися аж на Кам’яній Могилі в Запорізькій області. Тамтешні селяни нагодували бійців, допомогли зв’язатися з комбатом.

«Настав час рахувати втрати. Страшні втрати виснажливого відступу. Із 34 бійців, що вийшли з Маріуполя, залишилось 11. Частина відкололася від групи майже на початку, я потім бачив фотографії декого з них у ворожих пабліках — вони в полоні. Багато загинуло.

Був епізод під Старою Млинівкою, коли ми під кулями та «вогами» бігли  полем. Іншого шляху не було. І не могли навіть забрати наших убитих».

Такий відступ — важке емоційне випробування навіть для досвідченого вояка. Але боєць тримається бадьоро. Каже, після кругової оборони в Маріуполі та відходу воювати далі було набагато легше. Мріє про швидкий кінець війни — вдома на Юрка чекає дівчина, тож хочеться пожити нормальним життям.

Командування відзначило бійця за мужність у боях медаллю «За заслуги перед ЗСУ».

«Камаз» — бог гранатометів у підрозділі

«Камаз». Молодший сержант. Оборона

Бог гранатометів — так називають його в підрозділі. Сам «Камаз» ніби і не проти такого статусу. Каже, стріляв майже з усіх гранатометів. Мріє жахнути з «Джавеліна», хоч й зі старим

РПГ-7 робить дива. Свого часу був першим, хто пристосував гранатомет для стрільби мінами 82 мм. Це було ефективно проти піхоти.

«Камаз» — досвідчений воїн, перший досвід здобув ще 2014-го. Починав гранатометником у розвідці. Улюблений спогад, як з хлопцями знищили штаб сепаратистського угруповання «Оплот».

«Ми зайшли, як на парад. Гарно погуляли. Комбата їхнього знешкодили і навіть начальника фінслужби. Без командування і без грошей залишили сєпарів», — сміється «Камаз».

У цивільному житті не прижився. Каже, роботодавці ставилися до ветерана АТО підозріло: чи все гаразд із психікою?

«Контузій було лише три, — усміхається гранатометник, — почувався добре. А ні, то ні — пішов у морську піхоту на контракт». Згодом через інтернет знайшов знайомого комбата і перевівся до 21 батальйону Маріупольської бригади. Бойові навички знадобилися під час повномасштабної навали. Спочатку Волноваха: там «Камаз» був останнім із захисників, хто відступив з міста. Потім важкі бої за Піски. Їх боєць характеризує коротко: «Пекло».

«У Пісках лютувала ворожа артилерія. Усі калібри, танки, РСЗВ. 6000 снарядів на добу на клаптик землі розміром зо два квадратні кілометри. Такого не було ніде на фронті. Хай люди зрозуміють, що зробили бійці, вистоявши під таким вогнем! Уже потім дивилися фото коптерів: дистанція між вирвами — в середньому 70 сантиметрів. Перемололи все, а ми трималися», — каже «Камаз».

У боях молодшого сержанта поранено двічі. У шпиталі переосмислював життєвий досвід.

«Я все зробив правильно. Відступати нікуди. Це моя земля, тут моя сім’я. Тому страху немає. Я роблю свою справу, розумію: хто воюватиме, як не ти?!»

За бої під Водяним та Волновахою «Камаза» нагороджено двома орденами «За мужність».

59 окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка

Силу наших «Градів» добре знають москалі

Постріл — мінус гармати ворога

Збройні сили України героїчно стримують ворожі наступи та збільшують втрати російських окупантів. Бійці 59 бригади на херсонському напрямку за допомогою реактивної системи залпового вогню «Град» нищать російських загарбників та їхню техніку. «Гради» виходять лише для того, щоб виконати вогневе завдання: відстріляти пакет снарядів, швидко згорнутись і покинути позицію, доки окупанти не завдали удару у відповідь.

«Сьогодні добряче обстріляли ворога — живу силу та легкоброньовану техніку. Завдяки точним розрахункам спрацювали швидко. Сподіваюся, що це дуже допомогло нашій піхоті, полегшило її працю», — ділиться думками артилерист із позивним «Бармалей».

За словами артилеристів, після контрнаступу на харківському напрямку тут, на півдні, ворог став менш активним.

«Бояться нас, — каже військовий. — І правильно роблять. А коли приволочуть сюди новеньких мобілізованих, ми зробимо з ними те саме, що й зі старими. Бігтимуть вони звідси аж за сибір. Щоразу, коли смалимо їх, відчуваю смак Перемоги, що наближається. Тому ми й надалі визволятимемо українську землю від ворога та злагоджено даватимемо відсіч російській навалі», — веде далі «Бармалей».

Боги війни розповідають, що попри активне полювання ворога на українську артилерію нашим воїнам все-таки вдається маневрувати та надзвичайно швидко змінювати вогневі позиції.

«Ми шукаємо їхню артилерію,  а вони — нашу. Але ми меткіші і знаходимо їх швидше. Самі, буває, теж потрапляємо під обстріли, але поки що серйозних втрат не мали, хіба що легкі поранення. Та нас це не зупиняє», — запевняють побратими «Бармалея».

Серед молодих командирів 59-ї своєю професійністю вирізняється «Фахівець»

Бригадна артилерія продовжує мінусувати русню на Херсонщині

«Сьогодні ми завдали ворогові вогневого ураження. Обстріляли піхоту ворога та скупчення його техніки, — додає командир підрозділу окремої мотопіхотної бригади  з позивним «Фахівець». — Зробили це влучно завдяки роботі нашої аеророзвідки».

За словами хлопців, від розвідки залежить успіх артилерії, а вона допомагає піхоті. Нещодавно, наприклад, спалили склад росіян, знищили багато бойової техніки: БМП, артилерійські установки.

«За останні тижні ми добряче насипаємо русні, а вона у відповідь б’є по містах і селах. Уся її злоба та безпомічність виливається на мирних людей. Нас вони не можуть знайти, тому обстрілюють села. Ми трішки краще воюємо, ніж ворог», — резюмує «Фахівець».

За інформацією розвідників, воїни-артилеристи окремої мотопіхотної бригади і того дня вдало провели виїзд. Перший постріл — мінус гармата ворога. русня знову намагалася влучити у відповідь, але злагоджені професійні дії захисників дали змогу без втрат повернутися після виконання завдання.

 30 окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького

Від початку інтервенції росії до України військовослужбовці 30 бригади надійно захищають Батьківщину від ворога. Дехто — ціною власного життя. Бригада вже понад вісім років успішно відбиває спроби ворогів прорвати оборону, безжально знищуючи їх усіма наявними засобами. 30 ОМБр стала  школою командирів різних ланок та бойових офіцерів: із 2014 року вона зростила велику кількість комбатів, командирів окремих військових частин, генералів вищих штабів, Героїв України та Народних Героїв, виховала гідних офіцерів, сержантів, солдатів.

Під гаслом Dei gratia воїни бригади б’ють окупанта, наближаючи нашу Перемогу.

Кожен день — це боротьба, — вважає Іван

Служить за двох

Іван народився на Полтавщині. Там закінчив навчальний заклад, пішов працювати, зустрів перше кохання.

«24 лютого прокинувся, мало розуміючи, що відбувалося. Коли усвідомив, що почалася велика війна, одразу ж пішов у військкомат. Там зустрів друга дитинства. Він сказав, що йде у 30 ОМБр. Я не служив навіть строкову, тож мене ніяк не хотіли відряджати в бойову бригаду. Але я впертий і свого таки досяг, про що зовсім не шкодую», — пригадує хлопець.

Юнакові 27 років. Він ще не встиг створити власну родину, але має батьків та брата. Брат, каже, не може захищати Батьківщину за станом здоров’я. Тому Іван жартує, що служить тепер за двох.

Військовий шлях розпочав у підрозділі, який не брав участі в бойових діях. Там забезпечував його життєдіяльність.

«Ми з товаришем ще у військкоматі домовилися, що служитимемо разом від початку і до Перемоги. Тож почали шукати варіанти, як бути найкориснішими фронту, а не відсиджуватися в тилу. Нам запропонували вивчитися на птуристів. Погодилися.

Під час першого виїзду на позиції мене трясло. Але швидко приборкав  емоції, бо усвідомив, куди потрапив. До того ж, нашу роту постійно обстрілювали (про це попередили одразу, так би мовити, хотіли підготувати). Тож перші хвилини там видалися розривними: навколо мене все клекотіло, — пригадує Іван.  Перший у житті бій запам’ятав назавжди: — Усе так швидко розпочалося: ти висовуєшся і намагаєшся відпрацювати максимально ефективно та непомітно. За день на собі відчув все озброєння ворога: «сушки-вертушки», ствольну артилерію. Побачив і загиблих побратимів. Тоді не міг стримати сліз. Бій тривав п’яту годину. Тоді прийшло усвідомлення, що за наших двох загиблих побратимів ми з товаришем повинні знищили як мінімум шістьох орків, які були в танках і поряд з ними».

На фронті настрої різні. Про свій стан захисник розповідає так: «Кожен день як боротьба. Прокинувся — подякував Богу за можливість бачити. Встав і пішов працювати. До вечора вже важче. Але знаю, заради чого я тут. Жодних зайвих емоцій, лише ненависть до ворога. Знищення ворожої техніки у мене викликає тільки ейфорію. Будемо бити ворога до останнього окупанта чи власного подиху. Це вже залежатиме від ситуації».

Бригада — моя родина

«Фастів» встиг повоювати в «Айдарі»«Фастів» з Фастова. Це не тавтологія, це позивний, який сорокарічний Сергій отримав від побратимів 2014 року через своє бажання знайти земляків у батальйоні.

Із початку російсько-української війни до 2017-го захищав державу у складі батальйону «Айдар». Опісля і досі — у 30 бригаді. У березні під час виконання бойового завдання зазнав поранення.

«Під час вибуху думав, як не підвести мою групу. Не відчував ні болю, ні страху, адже на першому плані було виконання завдання», — пригадує воїн.

Сергій сам собі наклав турнікет, мужньо дочекався евакуації. Казав: «Хлопці, лишіть мене тут. Я сильний, упораюся. Не можна провалити операцію навіть ціною мого життя».

Потім було лікування і постійні тренування тіла, щоб повернутися у стрій. ВЛК ледве пройшов. Лікарі, побачивши, з яким бажанням воїн прагне повернутися на фронт, знайшли статтю, за якою він міг далі боронити державу та ділитися з іншими бійцями своїм восьмирічним досвідом. Бо без 30 ОМБр, каже, яка стала його родиною, він не може.

«Дуже турбуюся за колектив, за кожного бійця. Навіть не уявляю, як вони без мене на фронті. Відчуваю серцем, як мій підрозділ відбиває атаку чи приймає бій».

Серйозне поранення не зламало волю воїна. Боротися далі його надихнули солдати, які воюють із протезами кінцівок, очей, клапанами в серці. Після поранення відкрив у собі талант кулінара. Нині частує своїми смачними шедеврами, побратимів.

Удома у «Фастова» — восьмирічна донечка, з якою не має змоги бачитися. Звісно ж, дуже сумує за маленькою красунею, яка знає, що тато військовий і боронить Україну. Кровиночці, до речі, батько присвятив орден «За мужність».

«Мені дитиною, — сказав наостанок, — пощастило побувати у Криму. Тож коли стану на ноги і ще повоюю, хочу відвезти в українську Ялту донечку».

 

Сторінки підготували Олександр КРЮЧКОВ, «Урядовий кур’єр» за сприяння офіцерів спецслужб 57, 30, 59 та 56 ОМБр