Промисловість потребує перезавантаження. Більшість створених раніше потужних виробничо-технологічних комплексів переважно припинили своє існування. На їхній базі створено десятки суб’єктів підприємництва, які належать різним власникам, не мають спільної виробничої програми.
З промислового центру — в розважальний
Разючими прикладами повного занепаду колишніх високотехнологічних комплексів, приміром, на Придніпров’ї є Дніпропетровський машинобудівний завод, Дніпропетровський комбайновий завод, Дніпропетровський радіоприладобудівний концерн «Весна», більшість підприємств верстатобудування, сільгоспмашинобудування, приладобудування тощо. Не оминула «чаша сія» й підприємств інших галузей. У металургії — Нікопольський південнотрубний завод, у металообробці — Дніпропетровський завод металоконструкцій ім. Бабушкіна, у хімпромі — Дніпропетровський лакофарбовий завод.
Технологічні, інвестиційні, фіскальні, соціальні, екологічні наслідки цього вкрай негативні. Не кажучи вже про втрату Україною статусу індустріально розвиненої держави, занепаду більшості секторів, галузей і підгалузей промисловості і перетворення Дніпропетровська з міста «чавуну, сталі й високорозвиненого машинобудування» на великий торгово-розважальний центр.
Що ж до галузевої структури промисловості, то за десять років частка продукції машинобудування у ній знизилася з 30,5 до жалюгідних 10,9%. І цей процес перманентний. У 2008—2011 рр. у країні не виготовлено жодного автокрана, бурякозбирального комбайна, мотоцикла, двигунів (дизельного і внутрішнього згоряння), мікроскопа тощо. Варто нагадати, що в економічно розвинених країнах світу питома вага продукції машинобудування у загальному обсязі промислового виробництва сягає 35–50%. Отже, ми є свідками двох масштабних економічних процесів – деіндустріалізації, тобто скорочення ролі й питомої ваги промисловості у економічній системі, та деконцентрації, тобто її подрібнення.
Який вихід?
Україні треба розвернутись у бік німецької (ерхардівської) та японської моделей економічного розвитку. І нарешті відійти від гасел, що ринок розв’яже усі проблеми, а держава — неефективний власник. Створена олігархічна модель квазіринкової економіки не розв’язала, а лише загострила економічні проблеми і поглибила структурні диспропорції.
Найперспективнішим напрямом є створення потужних вертикально-інтегрованих машинобудівних корпорацій (далі — ВІМК) під державним контролем. Відомо, що найбільші європейські машинобудівні корпорації («Airbus», «Renault» та інші) створено за підтримки або під контролем держави, і останній не вважається зайвим чи неефективним.
Україна може скористатися таким планом дій. На першому етапі визначають перспективні для країни кінцеві продукти галузі. На другому — вибудовують оптимальний технологічний ланцюжок виробництва цих товарів і визначають коло підприємств, що займатимуться розробкою, виробництвом та післяпродажним сервісом виробів. Безумовно, йдеться про «живі» підприємства, які здатні випускати профільну продукцію або швидко можуть налагодити її виробництво. У цьому сенсі цікавим є досвід київського заводу «Маяк», який перепрофілювався із відомого виробника звукозаписувальних пристроїв на стрілецьку зброю.
Принципово важливим завданням цього етапу є заохочення власників підприємств. За нинішніх політико-економічних ризиків їм апріорі має бути вигідно брати участь у державних проектах, якщо будуть гарантії замовлень і збут продукції. Цілком доречним тут буде державно-приватне партнерство за наявності відповідної законодавчої бази.
Якщо ж власники відмовляються брати учать у держпроектах (зокрема, через небажання змінювати звичні «тіньові» схеми роботи), можна скористатися можливістю націоналізації підприємств із виплатою їм відповідної компенсації. Нині ринкова вартість українських активів невисока, тому побоювання щодо надмірних компенсацій для держави необгрунтовані. У зв’язку з цим слід розробити і прийняти закон «Про націоналізацію підприємств».
На третьому етапі організовують систему збуту товарів усередині країни і за кордоном, у тому числі із залученням вітчизняних дипмісій і торгових представництв. У контексті формування портфеля замовлень слід повною мірою використати можливості членства України у СОТ та перспективи підписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС.
Для зміцнення ділових відносин між підприємствами-учасниками ВІМК можна запровадити практику перехресного володіння акціями, як це прийнято у німецьких концернах або японських сюданах.
Без контролю не обійтися
Ключовим питанням при цьому має стати встановлення держконтролю над ними. В окремих випадках (приміром, у суднобудуванні) держава може увійти до складу засновників зі своєю часткою. Але у більшості випадків доречніше скористатися непрямими способами контролю. Зокрема, розмістити держзамовлення; субсидіювати пріоритетні проекти і програми; надати через державні фінустанови пільгові позики із «кредитними застереженнями» (поки діє кредитна угода, обов’язково узгоджувати всі принципові питання розвитку позичальника з кредитором, себто державою); встановити пільговий режим оподаткування і митного регулювання у пріоритетних секторах.
Під час формування органів управління ВІМК обов’язковою має бути участь представників держави із правом володіння «золотою» акцією, що дасть змогу ветувати не вигідні державі рішення.
Критично важливим є персональний склад представників держави в органах управління. Це мають бути незалежні галузеві експерти, а не особи, наближені до керівництва міністерств чи профільних парламентських комітетів. Критикам ідеї представництва держави в управлінських органах можна нагадати практику призначень представників держави до складу ради директорів приватних компаній у Великій Британії, Франції або Португалії.
Тож при створенні ВІМК власники підприємств-учасників свідомо передають держорганам контроль над підприємствами в обмін на всебічну підтримку держави. Зрозуміло, у короткостроковій перспективі власники можуть недорахуватися певної частки особистих доходів, та після повноцінного відновлення роботи підприємств і максимального завантаження потужностей втрати буде компенсовано. А потужні ВІМК стануть генеральним напрямом відродження усього машинобудівного комплексу України.
Андрій ПЕДЬКО,
доцент кафедри економіки промисловості
Національної металургійної академії України
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+