Сталося те, що сталося. Мабуть, правильніше сказати — те, що мало б статися. В Крим прорвалися самозванці. В шоковому стані практично всі: військові, цивільні, українці, татари, представники різних професій і національностей. Шкода, не розгледіли вчасно підступності тих, хто так м’яко стелив. Проте після бою руками махати ні до чого. Тим паче, бій ще не закінчився. Так вважають експерти у цій царині. Думку одного з них, директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Валентина Бадрака, «Урядовий кур’єр» пропонує читачам.
— Валентине Володимировичу, то чому ж, на вашу думку, вийшло саме так з Кримом? Чи можна було не допустити вторгнення російських агресорів? Можливо, події на півострові можна було спрямувати в інше русло?
— Такого розвитку подій можна було не допустити за умови, якби українська влада діяла в проміжку з 26 по 28 лютого. Наступного дня фактично стали неможливими дії з недопущення війни. Одночасно мали відреагувати кілька відомств: Служба безпеки, внутрішні війська, прикордонники і Міністерство оборони. Їхні згуртовані і оперативні дії, на мою думку, звели б усе до локальної події. Ніякого захоплення б не відбулося. На жаль, миттєвої реакції на зміну ситуації не сталося. А Путін тим часом робив усе поступово і послідовно.
— В ті гарячі дні думки були різні, зокрема, одні вважали, що треба чекати, використовувати мову дипломатії, аби не дати приводу для повторення ситуації в Грузії, коли від збройного вирішення конфлікту загинули мирні цивільні люди, зруйнованими залишилися житло і соціальні об’єкти. А інші відстоювали негайну збройну відсіч нападнику. Хто правий? Який з варіантів все ж був би для України правильнішим?
— Мова дипломатії могла застосовуватися у перші дні. Нею можна обмежитися у тому разі, коли державні структури із захисту і безпеки вчасно реагують на оперативну інформацію. Йдеться про локалізацію і нейтралізацію провокацій. Проте Україна виявилася заручницею того, що протягом 23 років Крим не мав зрозумілої соціальної політики. Це породило розгул проросійських настроїв у регіоні. З’явилося підгрунтя для вторгнення Росії. На основі зібраної інформації 26 лютого наш центр оприлюднив заяву про перебування України у передвоєнній ситуації. Дослухайся до неї відповідні служби — розвиток і завершення не виглядало б як військове протистояння. Відбулася б антитерористична операція з проведення контрзаходів щодо нейтралізації сепаратистських елементів у Криму. Тим паче, що ніхто з російських керівників не підтверджував належності військових до збройних сил РФ. Вочевидь, Путін чекав на масштабну відсіч, щоб мати можливість розпочати війну. А от якби «зелених чоловічків» просто захоплювали і, довівши їхню національну належність до сусідньої держави, депортували, то ситуація програвалася б за іншим сценарієм. На жаль, Путін скористався козирем — безвладдям. Останній виник у момент передачі влади. Проблема в тому, що процес формування нового уряду затягнувся на чотири доби (з 22 по 26 лютого). Путіну вистачило часу для проведення зондування і фактичного початку анексії Криму.
— Чому не застосували зброю?
— Гадаю, після 28 лютого будь-яке застосування зброї призвело б до війни. А це кровопролиття і жертви. Тому я погоджуюся з тим, що зроблено. Критикувати виконавців дуже легко. Знайти цапа-відбувайла можна, та чи треба? Чимало експертів називають головною бідою останніх подій відсутність загальної стратегії. Так само недогледіли ситуацію, пов’язану із блокуванням кораблів. Ситуація прикра. Військово-морський фахівець, адмірал не прийняв правильного рішення. За таких обставин українське військо втратило майже дві сотні структур. Урок повчальний.
Як на мене, нам усім, і військовим у першу чергу, треба психологічно готуватися до застосування зброї на кордонах. Сподіваюся, що на сьогодні Путін усвідомив, що в разі проведення наземної воєнної операції він буде зупинений вогнем української армії. Нині воєнно-бойовий дух і психологічна підготовка достатня для того, щоб за такого сценарію українська сторона дала цілком конкретну військову відповідь.
.jpg)
— Нині відкрито говорять про, так би мовити, всім відомі плани Путіна, про його давнє бажання для початку загарбати Крим. Знали і не вірили? Чи сумнівалися у правдивості намірів?
— Ситуація в історичному розрізі виглядає по-іншому. Почнемо з того, що російський лідер є людиною неадекватною, яка бажає досягти певного результату, керуючись ідеями ХІХ століття. Так, він підготував план захоплення України ще в 2008 році. Один з ключових пунктів плану полягає в інформаційно-психологічній обробці населення, маніпулюванні громадською думкою. Для цього президент Росії залучив всю ідеологічну машину, а це не лише ЗМІ, а й наукові, в тому числі академічні структури, соціологічні служби, авторитетних особистостей, зокрема з шоу-бізнесу, діячів культури, котрі мають вплив на громадську думку. Отак мало-помалу формувалася серед росіян ідея, що українець — ворог, Української держави не існує, що в Україні проживає велика кількість росіян і вони в небезпеці…
Пам’ятаєте виступ Путіна в 2008 році, в якому він оприлюднив цифру 17 мільйонів. За його словами, саме стільки росіян проживають на території України. Це була перша операція з дезінформації, проведена особисто лідером російської держави (де-факто ним залишався Путін) на міжнародному рівні. Саме тоді розпочалася і вдало реалізовувалася задумана операція. Як наслідок, велика кількість росіян з готовністю підтримали анексію Криму і будь-які подальші дії Путіна. Це вважаю ключовим моментом. А завершальною крапкою була поправка у воєнній доктрині, яку зробили восени 2009 року.
На той час наш центр повідомляв про повну готовність Росії до війни. Заздалегідь підготовлена платформа дала можливість Путіну легко, без перепон провести операцію. Навіть ввести в оману американську розвідку, яка про∂авила початок операції на Кримському півострові. Українці на цьому тлі жили пацифістськими настроями, ми не вірили в злі наміри, адже протягом років навіювали вигадку про мирні стосунки між братнім народом і т.п. Та й серед військових мало хто був готовий до воєнного сценарію саме через психологічний чинник, через ментальність, через нормальне сучасне сприйняття стосунків. А те, що відбувається у колективній свідомості росіян, — це вада, величезна маніпуляція початку ХХІ століття. Очікувати на таке ніхто не міг. Неочікуваний і той момент, що після анексії Криму рейтинг Путіна в Росії не зменшився, а навпаки, збільшився приблизно на 20%. Якщо це не вигадка, то це лише підтверджує, що росіяни перебувають в летаргічному сні і не розуміють, яка небезпека путінської чуми загрожує їм самим.
Це не посилення позицій Росії, а перерозподіл світу. Через такий перерозподіл втілюються загальні ідеї агресії і ризики протистоянь, ризики воєнних дій, силових сценаріїв, які призведуть до втрат людських життів. Тому одним з аспектів нашої спільної роботи має бути апелювання до тієї частини російського народу, яка не розучилася мислити, не бажає передати свою відповідальність за все, що відбувається, в одні руки, бо таке вже було, коли відповідальність передали в руки Гітлеру, почався рух до світової катастрофи.
— Чи з’явився в України досвід після кримських подій? Яких помилок припустилися в проведенні захисту нашої території?
— Захопилися ейфорією після повалення авторитарного режиму Януковича. Людей зрозуміти можна. Після такого протистояння хотілося перевести дух, перепочити. Паузою скористався ворог. Поки тривали суперечки, кого призначати на посаду міністра оборони, було втрачено щонайменше півтори, а то й дві доби. І це лише у військовому відомстві. Не відреагувала вчасно і Служба безпеки України. Незважаючи на те, що це відомство отримало одне з перших нового керівника. Досвідченого керівника, людину, яка боролася зі злочинцями із російських спецслужб ще в 2009 році.
Події нашарувалися одна на одну. Звинувачення до когось конкретно і не висунеш. В перший момент усі діяли мляво і непрофесійно, зокрема це ті відомства, що згадувалися на початку розмови. Додатковими помилками військово-політичного керівництва стали невчасні питання, зокрема мовне. Також зайвими були натяки на можливий вступ до НАТО. Витрачено багато енергії проти себе самих.
— Як Україні убезпечити себе в майбутньому?
— Захоплюватися нині нам немає чим. Ми залишаємося в стані веденої сторони. Результати невтішні. Для досягнення перемоги розглядаються три фактори: стійкість українських військових; можливість Заходу зробити вже тепер серйозніші кроки, ніж точкові санкції, які не є дієвими; зрушення в свідомості росіян, коли народ нарешті масово протестуватиме проти Путіна.
Проте реакція Заходу і народу Росії поки що не є для нас системою захисту. Нині констатуємо порушення підписантами гарантій Будапештського саміту 1994 року. Зобов’язання порушили і російська, і американська, і британська сторони. НАТО як військово-політичне угруповання не готове до протистояння з Росією, не готове й до економічного. Єдиний чинник залишається кожному з українців — проявити мужність і готовність до конкретної війни з агресором.
Ольга ПРОКОПЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
Від редакції.Запитання риторичне: чи один у полі воїн? В України, як бачимо з гіркої практики, іншого виходу немає, окрім як розсотати клубок внутрішніх державних суперечностей. Зрозуміло, якщо триватиме розбрат між політичними силами, то влада, зрештою не дістанеться нікому. А проявлять українці притаманну нам мудрість до об’єднання і мужність для протистояння — отоді ніхто не засумнівається у відповіді на риторичне, здавалося б, запитання.
ДОСЬЄ «УК»
Валентин БАДРАК. народився в 1968 році в Черкасах. У 1989 році закінчив Рязанське вище повітряно-десантне училище, а у 1996 році — Київський національний лінгвістичний університет. Автор кандидатської дисертації «Фактори ефективності впливу друкованих ЗМІ (преси) на електорат» (Київський національний університет ім. Т. Шевченка, 2000). Був слухачем Школи управління ім. Дж. Кеннеді Гарвардського університету (2000 рік)
Ми в Google+