Ладижин був звичайним подільським селом, коли біля нього у 1968 році на березі річки Південний Буг почали споруджувати потужну державну районну електростанцію, яку згодом стали називати ТЕС. Тоді з багатьох куточків колишнього СРСР на новобудову прибула молодь. Працювали заповзято, методом експериментального швидкісного будівництва зводили електростанцію і водночас житлові будинки. Будівельники творили місто для себе, щоб було гарним і зручним для проживання. І сьогодні це місто обласного значення чисте, ошатне, територіальна громада дбає про свої інтереси, і тому тут люди мають роботу, а заробітна плата найбільша у Вінницькій області.
Про перспективи розвитку і проблемні питання міста Ладижина розмовляємо з його міським головою Валерієм Коломєйцевим.
— Валерію Івановичу, ви були у числі тих, хто будував місто. Причетність до зведення важливого в державі об’єкта, напевне, окрилювала. А сьогодні чи є у городян упевненість, що їхнє місто поступально розвивається?
— Дякую за запитання. У 1968 році шістнадцятирічним хлопцем я приїхав із Білорусі на будівництво Ладижинської ДРЕС. Будував головний корпус станції, а також житловий фонд міста. У 17 років, маючи п’ятий розряд електрозварювальника, вперше в СРСР новим методом я заварив «ванночку» під фундамент генератора. Та у нас багато жителів можуть гордитися своїм внеском у створення міста!
Ладижин умовно можна поділити на два великих мікрорайони. Перший виріс завдяки ТЕС, яка стала містоутворюючим підприємством. А створення другого пов’язано з будівництвом та введенням в експлуатацію найпотужнішого в колишньому СРСР заводу ферментних препаратів. На жаль, з останнім не так вийшло, як планувалося. Проте залучили інвестиції і таким чином додали в розвитку. Ми займаємо перше місце в області як місто промислове, в якому працюють великі підприємства.
Так, за 11 місяців цього року промисловими підприємствами нашого міста вироблено продукції на суму 5 мільярдів 286 мільйонів 715 тисяч гривень. А про динаміку розвитку свідчить такий показник: на 54 % зросли обсяги виробництва продукції нинішнього року у порівнянні з відповідним періодом минулого року. Тож, незважаючи на наслідки світової економічної кризи, наше місто впевнено розвивається. Насамперед я вдячний за це потужним інвесторам. Компанія ДТЕК прийшла на Ладижинську ТЕС і сучасними методами збільшила обсяги виробництва. А холдинг «Миронівський хлібопродукт» збудував один з найпотужніших в Європі комплекс з вирощування і переробки м’яса птиці, основні підрозділи якого розмістив у нас. За останніх півтора року це підприємство створило в Ладижині майже 4300 нових робочих місць.
— І цим повністю розв’язали проблему щодо працевлаштування?
— Та городян не вистачає, щоби заповнити вакансії. Власники холдингу створили автобусний парк і з довколишніх сіл возять працівників на роботу. Люди дуже задоволені, бо такої зарплати вони у селі не могли мати. І ставлення добре, наприклад, повноцінний обід обходиться лише в одну гривню. Підприємство збудувало два дев’ятиповерхових житлових будинки. Мешканці першого, в якому 180 квартир, через 10 років зможуть приватизувати житло. А другий використовується як гуртожиток на 240 кімнат, у кожній з яких є необхідні зручності. Компанія зацікавлена, щоби люди були соціально захищені і добре працювали.
— Яка сьогодні заробітна плата в ладижинців?
— Найбільша в області! В середньому вона становить 4039 гривень на місяць. Можливо, для киян це невелика зарплата, але для вінничан вагома. Ми цим теж гордимося, як і тим, що за промисловим потенціалом Ладижин випередив Вінницю. Це якщо не враховувати внесок обленерго і облгазу, результати роботи яких формують усі жителі Вінницької області. Ладижинці мають один з кращих в Україні показник з виробництва продукції на одного мешканця.
— До речі, а скільки у вашому місті жителів?
— Разом із селом Лукашівка і селищем Губник, які розміщені на території міської ради, всього 24,4 тисячі осіб. Я гордий за своє місто, яке швидкими темпами розвивається. Якщо сім’я має житло, роботу — це створює впевненість людей у завтрашньому дні та стабільність у державі. І тоді зростає народжуваність, бажання жити радісно.
— За ефективної роботи, напевне, є гроші на вирішення соціальних питань?
— Щороку показники, які доводить Міністерство фінансів, ми збільшуємо, а по власних і закріплених доходах — майже на 25 %. Відповідно нам зменшують обсяги дотації, і щороку маємо знаходити додаткові джерела наповнення міського бюджету. Тобто ми спрямовуємо бюджет не на проїдання, а на розвиток.
Зауважу, що згідно з чинним законодавством міста обласного значення повинні частину прибуткового податку спрямовувати до обласного бюджету. Виходить міжбюджетний трансфер: ми перераховуємо їм, потім вони нам повертають. Але різниця не на користь ладижинців. Так, минулого року нам не повернули 3,3 мільйона гривень, а цього року — 5,7 мільйона. Тобто якщо на міську лікарню ми витратили більше, ніж нам дали, то, значить, взяли кошти з іншого кошика і таким чином залишили нереалізованими проекти, які планували. Це несправедливо. Чому ми маємо бути донорами обласного бюджету, і кошти, які нам належать, використовуються в інших районах, наприклад, на ремонт доріг? У нас теж є проблеми з дорогами, а в старій частині міста треба будувати водопровід.
Кошти місцевих бюджетів проходять через Державне казначейство. Разом з тим згідно з Конституцією органи місцевого самоврядування мають право розпоряджатися своїми коштами. Проблеми у Держказначейства періодично можуть виникати. Рахунок міської ради повинен бути принаймні у державному банку. А то виходить, що нібито нам не довіряють. Звісно, порушив закон — відповідай. Але ставити нас в умови, коли казначейство нам не віддає коштів, які належать громаді, — це непорядок. Певен, що питання залучення зовнішніх фінансових ресурсів, яке нещодавно вирішили Президент України та уряд, у наступному році усуне проблему щодо загальної нестачі коштів.
— Місто не бере участі в пілотному проекті реформування галузі охорони здоров’я, який реалізується в області. Чому?
— За результатами медичної реформи в пілотних регіонах центральні органи влади, безперечно, внесуть корективи в роботу галузі. Наша лікарня (міське територіальне медичне об’єднання) одна з кращих в області. У ній є практично всі стаціонарні відділення, в тому числі пологове. Вона забезпечена обладнанням. У нас добре харчують хворих у стаціонарі. Однак якщо ми підемо в реформу, то кількість жителів міста не дає можливості зберегти відділення в лікарні, які створювали й удосконалювали роками. Тому міська рада, користуючись можливістю закону щодо реформи, не дала згоди на її проведення в місті. Як відомо, мета реформи — покращити обслуговування населення, наблизити медичні послуги до людини. Чи буде вищим авторитет Президента й Кабінету Міністрів, якщо ладижинські жінки змушені будуть їздити народжувати в іншу лікарню за 20—30 кілометрів?
Зауважу, що цього року компанія ДТЕК виділила місту майже два мільйони гривень на розвиток лікарні. У тому числі понад один мільйон на впровадження телемедицини. Вже обладнали спеціальний зал, є монітори в кабінетах лікарів і невдовзі в режимі відеоконференції вони зможуть отримувати консультації провідних лікарів нашої країни. Це підніме на вищий рівень якість надання медичних послуг. Принагідно зазначу, що на відстані всього кількох кілометрів від Ладижина розміщено села трьох районів, жителі яких за 20—30 кілометрів добираються в лікарню свого райцентру. А зручніше їм було б обслуговуватися у нашій лікарні: то чому не зробити для людей те, що підказує життя? Питання щодо збереження міського територіального медичного обладнання ми будемо ставити перед Міністерством охорони здоров’я.
— Перспективне місто приваблює молодь з інших регіонів. Чи не створює це чергу у дитсадках?
— Депутати міської ради постійно дбають про розвиток соціальної сфери. Прагнемо зробити більше від можливостей бюджету, який нам затверджують. У цьому нам допомагають інвестори, яким створили сприятливі умови. Наприклад, спільно з компанією ДТЕК організували агенцію, працівники якої отримують зарплату в компанії, а формують плани розвитку міста. У тому числі вони напрацьовують проекти і залучають гранти на розв’язання проблемних питань.
Донедавна у нашому місті взагалі не було такого поняття, як черга у дитсадки. Сьогодні, на жаль, 60 дітей стоять у ній. Але це тимчасово. Вже пройшов експертизу проект з реконструкції приміщення першої школи у НВК «школа—дитсадок», де, зокрема, створимо дошкільний заклад на сто місць. Ми вдячні голові правління холдингу «Миронівський хлібопродукт» Юрію Косюку, який надав згоду, і компанія своїм коштом буде утримувати два дитсадки, а це приблизно 3—4 мільйони гривень на рік. Їх розширять, зроблять ремонт, а також збудують у них басейни. Батьки мають спокійно працювати, знаючи, що діти перебувають у добрих умовах та за ними є догляд.
— Чи переймається міська влада гармонійним розвитком юних?
— У нас росте здібна і талановита молодь. Забираємо її з вулиці і зацікавлюємо до змістовного проведення дозвілля. У нас є чемпіони світу з академічного веслування серед студентів, призери чемпіонату Європи та України з боротьби. Провідні спортсмени та тренери за досягнення високих результатів отримують стипендії від міської ради. Коштом місцевого бюджету утримується позашкільний комбінат «Спадщина», де діти мають можливість долучитися до народного мистецтва — гончарства, вишивки, різьби по дереву, художньої обробки металу тощо, вчаться токарної справи, готувати їсти. А працівникам музичної школи в повному обсязі виплачуємо зарплату з міського бюджету, і завдяки цьому в ній навчається 300 дітей. Та добрих прикладів багато.
— Валерію Івановичу, ви 12 років поспіль є міським головою. Що треба, аби місто було успішним?
— Є кілька чинників, які можуть дати впевненість кожному місту в завтрашньому дні. Насамперед органи самоврядування мають розуміти проблеми власників промислових підприємств, бізнесу в цілому. Від їхньої роботи залежать надходження до бюджету. Підприємство з переробки м’яса птиці, яке працює у нашому місті, мало б будуватися в іншому районі. Але там рік не могли знайти землю під нього. Ми ж вирішили це питання, зрозуміло, провівши громадські слухання. Тож люди мають роботу. А це основа для розвитку. Бо якщо будемо стояти на майданах чи сидіти на лавці склавши руки, то хоч би які сигнали ми посилали будь-кому, добре жити не станемо. Ми, українці, передусім маємо покладатися на себе. Звісно, від допомоги не треба відмовлятися, але будувати ілюзії, якщо примкнемо до того чи того союзу і відразу станемо жити так само добре, як громадяни цього союзу, — це хибна думка. Маємо добре працювати. Тоді отримаємо належні пропозиції, підкріплені матеріально. Президент та уряд це розуміють.
Олег ЧЕБАН, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Валерій КОЛОМЄЙЦЕВ. Народився 1952 року в селищі Провідєніє на Чукотці. Трудову біографію розпочинав зварювальником на будівництві Ладижинської ДРЕС. Працював генеральним директором російсько-українського підприємства, головою правління акціонерного товариства «Енергетик». З березня 2001 року — міський голова Ладижина. Нагороджений Почесною грамотою Президента України, Почесною грамотою Кабінету Міністрів, Почесною грамотою Верховної Ради України.
Ми в Google+