Чоловік, в якого запитала про Травкіних, переселенців з Горлівки, одразу захотів зазначити, що вони люди хороші, особливо хлопчики, виховані, українською мовою говорять. Він їх часто бачить на ставку, де ті з дідусем рибу ловлять. Будинок Травкіних розшукала на краю села. Вже під час знайомства дізналася, що дідусеві п’ятдесят три роки і звати його Юрієм. «Він у нас — голова родини», — наголосила його дружина Тетяна. Тут, у Поселянівці на Кіровоградщині, в будинку нині мешкає чотири покоління: 80-річна мати Юрія, він з дружиною, їхня 32-річна донька Оля і її 10-річні двійнята Денис і Максим.
Як рідне місто стало чужим
Юрій і Тетяна народилися та виросли у Горлівці. Працювали у концерні «Стирол» і через шкідливі умови праці рано вийшли на пенсію. Нещодавно купили гарну квартиру у центрі міста біля парку. «Ми про таке житло все життя мріяли, — розповідає Таня і витирає непрохану сльозу. — Продали свої акції підприємства і таки здійснили заповітне. Ремонт зробили, придбали нову побутову техніку. Жити б тільки».
Кінець весни 2014 року. Сепаратистські настрої вже вільно розгулювали Донеччиною. Травкіни на це особливо не звертали уваги, бо знали, хто у Горлівці виходить на мітинги за «русский мир», — сусіди-наркомани. Були впевнені, що ті покричать-помахають триколором і через день-два забудуть. А тим часом готувалися до весілля молодшої доньки Маші. Однак почали помічати, якими дивними ставали люди у місті. Приміром, вчителька онуків в українськомовній школі, родом з Полтавщини, якось з обуренням поскаржилася бабусі, що Максим на перерві гімн України співав. А Тетяна ніяк не могла зрозуміти, що ж тут протизаконного — в українській школі український гімн?
А Юрій посварився з одним із сусідів, котрий якось забажав, щоб скоріше прийшли росіяни. «Як це? — не втримався Юрій. — Чому хтось із Росії має приходити на українську землю і вирішувати, як нам жити?!» До бійки тоді не дійшло, але поговорили чоловіки на підвищених тонах. Згодом дедалі більше на свідомість горлівців впливала пропаганда з Кремля. А невдовзі на вулицях з’явилися озброєні люди і танки. А далі ще гірше — вибухи, стрілянина, загибель знайомих і незнайомих людей. Було страшно вийти на вулицю, та й у квартирі не було безпечно. Дедалі частіше ночували у підвалі.
Рішення залишити місто прийняли 20 червня. Думали, що не надовго, може, на літо.
У пошуках прихистку
Максим і Денис на карті України жваво показують міста, де вони того 2014 року побували: Малин, Коростень, Житомир, Харків, Київ, Черкаси. «Ця грамотність не від добра», — зітхаючи, каже Тетяна. Дорога до мирної Поселянівки для Травкіних виявилася завдовжки майже рік.
Спочатку їх на Житомирщині прихистила однокласниця Тетяни. Житомирське село було маленьке. Воду доводилося носити з криниці, прати у мисці. Звикали міські жителі до сільського побуту. Односельці цікавилися: «Ваша квартира ціла, не зруйнована? То чого ви звідти виїхали?» А в Горлівці тим часом спокою і миру не було, довелося залишитися і на початок навчального року. У місцевій школі у 3-му класі за парти сіли всього два учні — Максим і Денис. Теплим одягом хлопчикам і дорослим допомогли місцеві жителі. Зносили, хто що міг. «Від нас ніхто не відвернувся», — каже Таня і знову плаче.
Але зимувати у літньому будиночку без опалення з дітьми було неможливо, та й змиритися зі своїм майже жебрацьким станом. Тому Травкіни вирішили оселитися ближче до Горлівки. Вибір впав на Краматорськ. У жовтні сіли у потяг, що їхав у напрямку Донеччини. Винайняли квартиру, в якій був лише один диван, і почали нове життя у прифронтовому місті.
Якось у лютому з Горлівки зателефонувала мати Юрія: «У наш будинок влучив снаряд!» Юрій з Тетяною миттєво вирушили до неї. На КПП автобус, набитий пасажирами, стояв довго. Вибухи лунали і справа, і зліва. Горлівку впізнати було важко — зруйновані мости, понівечені опори електропередач, будинки з пробоїнами у стінах, обгорілі автомобілі. На вулицях міста порожньо, немає людей. На щастя, снаряд влучив у сусідній під’їзд, але житло постраждало — вікна повилітали з рамами, тріснула стіна у спальні. Це відбувалося на очах старенької.
Не встигли діти розпитати, що й до чого, як задзвенів телефон. У слухавку кричить донька: «Я з дітьми потрапила під обстріл!» «Який обстріл у Краматорську?!» — кричала у відповідь мати. Вже потім Оля, оговтавшись від пережитого, розповіла батькам, що йшла з хлопчиками вулицею. Раптом неподалік розірвався перший снаряд. Прикрила собою одного, а думка, як же захистити другого сина, висвердлювала дірку в голові.
У Краматорськ Травкіни повернулися зі старою матір’ю, але й поряд з війною залишатися не могли заради дітей. Знову повернулися на Житомирщину і почали шукати власне житло. У пригоді стали старенький ноутбук, безкоштовний проїзд на електрички для пенсіонерів, якими були Юрій та Тетяна. Вони у пошуках недорогого будиночка у селі зі школою для онуків об’їздили Полтавську, Черкаську, Житомирську та Хмельницьку області. Так опинилися у Поселянівці. І село, і школа сподобалися, і папери купівлі-продажу швидко підписали. Так і почалося нове життя на Кіровоградщині.
Життя на землі
«Я вже не переселенець, виписався з Горлівки і прописався у Поселянівці», — розповідає Юрій. Тепер у них біля хати двадцять п’ять соток городу. Тільки минулого, першого року сільського життя їм було не до городніх турбот. Доводили до ладу будиночок, фарбували вікна, ремонтували плиту та підлогу у кімнатах, провели воду. «Посадили з донькою лише трохи огірків та городини, тож зимували з ринку», — каже жінка. А ще допомагали односельці: салом, картоплею, квашеною капустою, хтось штори на вікна запропонував. Юрій з Тетяною дуже вдячні сусідці Ніні, яка завітала до них на другий день, віддала старий холодильник і допомагала наводити лад на подвір’ї.
Цієї весни подружжя вже по-справжньому зайнялося городом. Почали копати, але зрозуміли, що лопатою цю площу не подолати, попросили односельців зорати. І влітку та восени Травкіни збирали свій перший урожай. Взимку вже будуть із власними різносолами. У сараї красуються поплетені з цибулі коси. Та й двір не мовчить. Є кури, індики, качки.
Тетяна у 50 років навчилася їздити на велосипеді, бо у селі без транспорту тяжко. Тепер до магазину чи на сусідню вулицю по молоко швидко дістається.
У Горлівці залишилися мати та сестра Тетяни, доньчин чоловік. «Моя вісімдесятирічна мати повністю задурманена російською пропагандою. Ледве жевріє там на «рубльову» пенсію, розповідає, як грабують сусідські квартири, а все одно «за Росію». Зять залишився, бо має роботу, і квартиру сторожить. Залишається у Горлівці й молодша донька Маша з чоловіком». «Не того вчиш дітей», — коректно пояснили їй, натякаючи на її проукраїнські погляди.
І знову, змахуючи сльозу, додала, що дуже рада тому, що ще якісь ниточки-павутинки їхню родину з’єднують із друзями і знайомими з Горлівки. Навіть горлівські речі в особливій пошані. Днями у хлопчиків розірвався футбольний м’яч, привезений з Горлівки. Вони плакали. Вдома у них живуть декоративні кролики, яких транспортували зі сходу. А нещодавно донька з чоловіком привезла з Горлівки дітям їхній письмовий стіл. Як же раділи йому! Менша донька з чоловіком теж навідуються до батьків і потроху перевозять речі, що залишилися. Але на блокпостах за ці, здавалося б, ненові і нецінні речі треба викласти гроші.
Найкориснішим придбанням останнього часу Травкіни вважають велосипеди. «Спочатку дров на зиму купили, а потім назбирали грошей на популярний сільський транспортний засіб, — ділиться Юрій. — Старшим дістався не новий, а ось онукам один на двох, але новенький». Минулого літа дідусь з онуками мандрували Холодним Яром, бачили тисячолітнього дуба.
На прощання не втрималася, щоб не запитати, чим можна їм допомогти. «Не питайте про це. Ми вже з колін піднялися. У нас із чоловіком є пенсія. Оля знайшла роботу у сільській бібліотеці». Жінка зізнається, що плаче вже рідше, але пережите ще болить. «У дітей в Горлівці було все, — повертається до спогадів Тетяна, — комп’ютер, велосипеди. Тільки, як виявилося, достаток не замінить мирного неба над головою».
Вона вірить, що буде мир і родина повернеться в українську Горлівку.
Галина ШЕВЧЕНКО
для «Урядового кур’єра»