Гібридна війна, яку проти України розпочала Росія з Криму, швиденько поширилася з великим кровопролиттям на схід нашої країни. І вже два роки гинуть і, як кажуть політичні стратеги, ще гинутимуть українці, доки не вгамується у своїй мерзенній меті агресор.

Чому агресор обрав формат нібито захисту «русскоязычных» у «гражданской войне»? Ми ж  добре знаємо, що в нас немає громадянської війни, яку так хотів започаткувати із сепаратистами й нашими христопродавцями Путін. Самі росіяни, які живуть в Україні, стверджують: ніхто не утискає російськомовних, яких він хоче рятувати. Чому ж замість хліба й води «гумконвоями» везе смерть для українців і… росіян, які стали на захист своєї нової Батьківщини?

Конфлікт викликав багато змін у свідомості нашого народу. Ми прозріли й розгледіли, хто наш ворог, до того ж збагнули, що він — споконвічний, століттями брехнею формував нашу свідомість, використовував наш інтелект, а непокірними заповнював неозорі простори Сибіру, заполярного кола. Тим часом уся історія так званого братнього народу просякнута злодійством, вбивствами, брехнею, насиллям, підлістю. За часи «братства» нам навішали стільки негативних ярликів, що інколи соромно було усвідомлювати, що ми — українці. Ми і скупі, і ледацюги, хоч століттями як раби гарували на неозорих російських просторах, і ледь самі не вимерли в 30-х роках минулого століття від голодомору-геноциду.

Смертельним для України було, як тепер уже відомо, сплановане ядерне випробовування на Чорнобильській АЕС 1986 року. Ми і бездари, хоч у світі визнано, що наш народ інтелектуально належить до найбільш обдарованих. Ми продажні, зрадники, хоч ніколи нікого не зраджували, як російські власівці, перейшовши на бік фашистів, ми гинули за свою волю. Інколи у повідомленнях з передової справді не дуже приємно сприймається інформація про зраду, яка як правило асоціюється з подіями в Іловайську, Дебальцевому тощо. Одначе ці випадки для нас не типові.

Тим часом триває руйнування монументальних споруд, підрив мостів, демонстрування іншого зла, яке чинять відверто як росіяни, так і наші зазомбовані перевертні. Такі дії не сумісні з тверезим глуздом.

Без України Росія засвідчується як держава, що не має своєї історії, назви, мови, традицій і, звичайно, перспективи, бо все запозичене.

Росію не так уже й лякає геополітичний вплив США, що ним прикривається. Вона боїться світового визнання України-Руси як Батьківщини слов’янства. Нації, здатної на творення, а не руйнування.

Це можуть підтвердити історичні літописи, що залишив у своїй бібліотеці князь Ярослав Мудрий, які, можливо, знищили «визволителі», а може, і викрали та спалили. Не Майдан лякає північну нашу сусідку, хоч і цей чинник важливий у прозрінні багатонаціонального народу, точніше народів, що населяють Росію, які чи тепер, а чи в четвер можуть сказати: ми не росіяни, ми самі по собі, у нас своя культура. Її лякає історична правда, про яку можуть довідатися справжні росіяни, нащадки українців. Якщо це станеться, значну частину Росії буде прилучено до прабатьківщини — України, до того ж це відбудеться за волею її громадян. Тоді почнеться розквіт економіки, культури, духовності.

Всі нинішні показники розвитку економіки Росії «дуті».

Росія боїться, щоб за напруженням своїх відносин із США не розкрити власну економічну немічність і псевдовелич. У своїй суті вона хоче зберегти за собою Україну в будь-який спосіб, хоч частину, хоч шматок, і таким чином продовжити псевдоісторію свого утворення, приховати її штучність. Свідченням цього є прозрілі росіяни, які живуть в Україні та які грудьми стали на захист своєї держави.

Тим часом, коли у колі розумних росіян (не в середовищі хворих шовіністів) цю тему обговорювали, то більшість російськомовних учасників погоджувалися, що не Україна — дивна держава, а Росія, яка історично є  утворенням Руси-України. Ми дещо передали їм, дещо вони прихопили самі, дещо надумали й так існують без власного розвитку століттями.  Сучасники й очевидці агресії певною мірою відповідальні за майбутнє не лише України, а й Росії — такої брехливої і непослідовної. Сподіваємося, переживемо своїх  ворогів, відродимося завдяки їхньому прозрінню.

Богдан АНДРУШКІВ,
професор Тернопільського національного
технічного університету ім. Івана Пулюя,
для «Урядового кур’єра»