Він навряд чи мав у дитинстві вдосталь іграшок: хоч і походив із дворянської сім’ї, але у військовій академії, куди потрапив десятирічним, був найбіднішим навіть з-поміж учнів-неаристократів. Та чи відбирав іграшки у своїх ровесників — так, як потім, у майбутньому, привласнював цілі країни, розбиваючи їхні війська, граючись долями мільйонів людей? А тепер про нього можна почути й таке: «Обережно, не розбийте Наполеона!»
Бо колишній імператор став іграшкою, «Наполеончиком», як назвала його майстриня киянка Наталія Мазур. Вона відтворила його, кумедного, верхи на коні, а пора, коли Бонапарт був на коні в долі, вже заросла понад двома століттями.
Іграшкової величі, чи то пак поважності, тепер більше, ніж у «Наполеончика», у стильного харизматичного кота-джентльмена Ольги Дятлової: він, з голубим шарфом та іронічним поглядом, прогулюється, покурюючи люльку, з мишкою на ланцюжку.
А за карнавальною фантазією іграшкового світу осідлати можна й рибу: величезну — щоб закидати з неї, як із пагорба, вудку і ловити рибку дрібнішу (витвір Бусинки Деревінської).
.jpg)
І якщо в математиці від перестановки доданків сума не змінюється, то їжачок у червоній вовняній шапці з білим помпоном, переміщений вгору до пташиної клітки (персонаж Світлани Лебедєвої), переселяється не просто в незвичне житло — у мистецьку інсталяцію, в якій він сприймається з новим зворушливим змістом.
На столичній виставці «Подорож у часі з «Модною лялькою» фахівці оцінювали кожну іграшку за спеціальними критеріями. А відвідувачі тих критеріїв найчастіше не знають, а сприймають усе по-своєму, індивідуально, вплітаючи у враження і спогади про дитинство, якщо це дорослі, і безпосередність спілкування віч-на-віч — якщо малюки. Де-де можна малим забути про все, загубитися від мами і не плакати, то це на таких виставках серед розмаїття іграшкових світів. А їхні мами перед якимись іграшками можуть розплакатися від розчулення…
На це запитання у кожного, мабуть, власна відповідь: коли дитинство найщасливіше? Як на мене, якщо в ньому радісно прокидатися щоранку і втішено засинати щовечора, а до найкращих друзів, які тебе люблять, завжди розуміють і не розголосять жодну з твоїх таємниць, належать і мама й тато, сестрички й братики, дідусі й бабусі, прабабці й прадідусі… Що більше тоді «пра» у статусі рідних і що довше є змога з ними спілкуватися змалку — то й валізу ексклюзивних вражень про світ отримаєш у спадок об’ємнішу, і захисну ауру навкруг себе матимеш у житті надійнішу.
Звісно, є українці, які виросли саме в таких родинах. А ось чи є з-поміж них ті, кому пощастило бавитися іграшками не лише свого часу, а й тими, які зберегли для них зі своїх дитинств представники кількох родинних поколінь? Бо то вже, напевне, обставини для дитини найчарівніші, найзагадковіші, найнеповторніші.
А в такі обставини, на щастя, можна потрапити і на виставках авторських іграшок, якщо вони передбачають подорож у часі.
Людмила ЯНОВСЬКА,
Світлана СКРЯБІНА,
«Урядовий кур’єр» (фото)
Ми в Google+