—  Ну як вам там, у столиці, живеться? Коли піднімете повстання?

У примружених очах давнього знайомого приховувалися іронія та інтрига. Якби я це почув від нього вперше, а не років вісім тому, сприйняв би таке вже традиційне запитання як легковажну провокаційну фразу. Але днями, коли ми приїхали за 600 кілометрів до цього райцентру в приватних справах, переконався: такі думки тут непоодинокі, вони заполонили голову не лише цього представника місцевої еліти. Про те саме міркував згодом і продавець магазину на місцевому базарі.

Помітивши київські номери на наших авто, сприйняв нас не тільки як потенційних покупців, а й довгоочікуваних опонентів для політичних дискусій:

— Ну й що вам дав той Майдан? Як грабували країну, так і грабують. Тепер уже інші, а все списують на війну на Донбасі, на Путіна.

Віктор Миколайович виявився господарем крамниці. 

Його дочка живе в Криму, тому він там частенько буває: «Чотири години їзди — і я з онуками».

Зрозуміло, ми не стали витрачати час на контраргументи, бо, як сказав один із російських опозиційних журналістів: «Лечить зараженное путинской пропагандой население России бесполезно».

А що робити з інфікованою кремлівською пропагандою свідомістю, відвертою невірою у краще життя тисяч українців — жителів північних, учорашніх «червоних» регіонів, а також із тим, що багато з них не має чіткої громадянської позиції. І йдеться навіть не про наслідки ідеологічної війни з колишнім «старшим братом», а нині агресором, в якій Україна однозначно поки що програє. Проблема тут набагато серйозніша, багатопланова, бо корінням заглиблюється в соціально-економічний сектор. Багаторічні спостереження в цьому переконують. 

Добиваємо все, що збудували за Союзу

Українське Придніпров’я — в ідеалі золотий край для потужного нарощування аграрно-промислового потенціалу держави, зменшення її залежності від дорогого імпорту овочів і фруктів. Тут чудові чорноземи, благодатний клімат. У радянські часи сільськогосподарські райони Херсонської, Одеської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської областей (особливо господарства, чиї сільгоспугіддя працювали на штучному поливі або виходили до прибережної зони Каховського водосховища) були найзаможнішими. Радгоспи півдня УРСР годували овочами, фруктами, кавунами та динями всі індустріальні міста європейської частини СРСР. «Кам’янський», «Знам’янський», «Водянський», «Дніпровський» Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області знали далеко за межами України. До того ж НАЕК «Енергоатом» за кілька років створила тут потужний агропромисловий комплекс для задоволення потреб у харчуванні працівників усіх атомних станцій. Розвивалася соціальна сфера, у нормальному стані підтримували місцеві дороги.

Перепрошую за подробиці, але наводжу їх лише для того, щоб сказати: цього вже давно немає. Усе знищено, розкрадено, розтягнуто. У матеріалі «Анатомія експропріації» (15 листопада 2007 р.) «УК» писав про вандалізм зі знищенням колись суспільних тваринницьких ферм у селі Велика Знам’янка згаданого району. В цьому свого часу квітучому куточку на березі Білозірського лиману про колишній «аграрний цех» «Енергоатому» пам’ятають. Сумним, болісним нагадуванням про його тутешні м’ясопереробні та ковбасні виробництва залишилися руїни на пагорбі за місцевим кладовищем.  І нікого за цей масштабний злочин не покарано — знаю, бо цікавився цим питанням.

Тиснуть тарифами, щоб забрати землю за борги

Це найпоширеніша фраза, яку почуєш і в тутешніх магазинах, і на базарах. Коли як контраргумент кажеш про доходи місцевих бюджетів, що зросли за нової влади в п’ять разів, або про понад 40 мільярдів гривень, які уряд надав на субсидії, і ці кошти в багатьох регіонах не використовують повністю, то на тебе дивляться як на дезінформатора. З’ясовується, що твій випадковий співрозмовник про ці деталі із субсидіями або не знає, або відверто хитрує. Як, скажімо, сусідка моїх родичів у селі Дніпрова, яка не отримує жодних доплат на опалення тільки тому, що живе тут, на Першотравневій, без прописки. 

І таких «обділених субсидіями» селян-ветеранів, яких київське начальство «знищує», сотні. І в цьому, і в інших селах Кам’янсько-Дніпровського району. Чимало тут серед невдоволених владою і вихідців із сусідньої Дніпропетровської області, яка вже на протилежному березі Каховського водосховища. Йдеться зокрема про Нікополь — місто металургів. Там розташовано кілька великих підприємств, наприклад «Південнотрубний», де я працював токарем. Більшість робітників місцевих заводів виходять на пенсію у 50 років. Люди ще відносно молоді, але вже безробітні. Тож нині десятки тисяч нікопольців-ветеранів, залишивши квартири дітям, живуть у селах на тому березі — у хатах та при чималих городах, що дісталися у спадок від батьків. Або навпаки: тисячі вчорашніх працівників радгоспів, не маючи сил обробляти власну землю, переїхали на старість до дітей у місто. Де-юре вони залишаються жителями Кам’янки, Знам’янки, Водяного чи Дніпровки. Їхні садиби з десятками соток землі нащадки використовують як дачі. Хто ж їм тут доплачуватиме за газ, електрику? Але саме ці люди (разом з багатьма родичами), які ще років 15 тому були активно задіяні в аграрному секторі зокрема цього регіону, — чудовий матеріал для маніпуляції свідомістю електорату, не задоволеного життям. Звичайно, не кожен з них і не місцеве керівництво, а саме Київ винен у тому, що десятки тисяч гектарів присадибних ділянок поросли бур’янами і їх не обробляють, що сотні й сотні хат покинуті, дивляться на світ розбитими шибками та дверима. Нерідко, до речі, з вини своїх господарів-п’яниць. Цю сувору реальність активно, особливо під час передвиборних кампаній, використовують ті, хто знову рветься до влади. А ще — десятки відверто антиукраїнських сайтів і порталів в інтернеті. Акцентую на цьому, бо цілком згоден з висновком Андрія Гордєєва — голови Херсонської облдержадміністрації: «Головна проблема регіону — інформаційна безпека».

Але якщо з цією зокрема ідеологічною диверсією агресора можна за бажання за кілька місяців покінчити, то що робити з наслідками «хазяйнування» різних урядовців і нардепів багатьох скликань, які опосередковано загрожують інформаційній безпеці країни? Йдеться про доведення за останнє десятиріччя до повного занепаду на півдні країни суспільного агросектору, соціальної інфраструктури та автомобільних шляхів (аналогічна ситуація і в Придунав’ї — «УК» не раз про це писав). Як відродити ці колись квітучі, доглянуті, мальовничі села, як змусити працювати на ринки та мегамаркети промислових центрів країни ці занедбані тисячі гектарів приватних земель Придніпров’я, що «гуляють»?

Може, запозичити досвід Петра Столипіна?

Укотре згадав про вражаючі перетворення в царській Росії за часів прем’єрства великого реформатора, відвідавши його могилу на території Києво-Печерської лаври. Результати столипінських нововведень добре відомі тим, хто цікавиться історією. За кілька років після важкого впровадження аграрних реформ Росія вийшла на перше місце в світі за валовим збором хліба, у 2,5 разу збільшилося поголів’я худоби, через кредитний банк селяни придбали у 1905—1914 роках 9,5 мільйона гектарів землі, на нові місця безоплатно переселилися майже 2,5 мільйона людей.

Саме останні дві цифри можуть, на мою думку, бути предметом осмислення під час пошуку відповіді на запитання, яким закінчується попередній розділ. У нас, як стверджують у Мінсоцполітики, півтора мільйона переселенців з Донбасу, більшість із яких ще довго не матиме бажаного житла і роботи, а в степових посушливих районах Криму, що після російської окупації відчувають на собі гострі проблеми з водою, — сотні й сотні сімей. Можливо, є сенс відповідним міністерствам розробити чіткий та ефективний механізм зацікавлення цих та інших людей переїхати у вимираючі з різних причин придніпровські села? У придбані та відремонтовані за допомогою держави покинуті хати із 30—45 сотками присадибних ділянок. До того ж охочі влаштувати собі нове життя можуть стати новими господарями двох-трьох гектарів землі з тих десятків тисяч сільськогосподарських угідь, що були свого часу розпайовані й нині юридично залишаються власністю колишніх колгоспників і працівників радгоспів чи їхніх дітей. Щоправда, нині ці колись розпайовані землі — фактична власність тутешніх фермерів або великих латифундистів.

— Відродити наш край, запросивши сюди переселенців з інших областей можна, — вважає Лідія Петрівна Д., знайома вчителька із села Водяне того-таки Кам’янсько-Дніпровського району. — Але тільки якщо: покінчити з бездоріжжям; стимулювати селянина гривнею, аби він вирощував худобу й городину; створити нарешті гарантовану систему заготівлі всього, що ми можемо продати. Бо наразі все диктує перекупник — цибулю, горіхи, огірки, перець тощо скуповують за безцінь. Повна безвихідь: або віддай за копійки, або все пропаде. Невже цього не бачить районна влада?

Найруйнівніша антиукраїнська зброя

У цих придніпровських регіонах це, звичайно, автомобільні дороги. Вірніше те, що від них залишилося. За роки незалежності, відвертого дерибану народної власності їх фактично знищено. Бо за останні десять років у них або майже нічого не вкладали, або все розкрадали. Гостроту проблем якості доріг у цих регіонах відчувають одразу тисячі водіїв, з’їжджаючи, щоб скоротити шлях до Дніпра, з прекрасної траси Київ — Полтава на розбиту вщент дорогу Решетилівка — Кобеляки. Або повертаючи з колись чудового автобану Дніпро — Запоріжжя на Нікополь. Ці 70 кілометрів раніше добротної ділянки нині не дорога, а танкодром. Як і дорога-страхіття Нікополь — Кривий Ріг з канавами завглибшки до півметра, особливо на дамбі №8 за Чортомликом. Майже 100 кілометрів пристойної ще десятиліття тому бетонки торік ми долали майже п’ять годин, проклинаючи і місцеву, і центральну владу.

«До глибокої осені підтягнемо дорожнє господарство до більш-менш нормального стану, — сказав недавно на брифінгу Прем’єр-міністр Володимир Гройсман. — А з весни 2017 року я б хотів, щоб ми розпочали повномасштабне будівництво українських доріг. Вважаю, що коридори з півночі на південь, порти — раз, із заходу на схід — два. Ці коридори нам потрібно побудувати для того, щоб, по-перше, українці їздили нормальними дорогами, а по-друге, — щоб ми могли стати дуже впливовим транзитером». 

Дуже важливо під час підготовки стратегії перетворення України на потужну транзитну державу не забути автомобільні шляхи аграрних регіонів, зокрема українського півдня, добиті вщент його міжрайонні та місцеві шляхи. А головне — врахувати реальні на майбутнє можливості для реконструкції доріг об’єднаних територіальних громад, яким під час децентралізації передають повноваження й гроші. Чи спроможні вони будуть за ці «свої» кошти капітально відремонтувати хоч центральні вулиці сіл?

Можливо, вже час говорити гучніше про відповідальність і місце у розв’язанні цих проблем «не останніх людей» в аграрних регіонах півдня — землевласників-латифундистів і монополістів-зернотрейдерів, що своїми фурами знищили тут дороги. У матеріалі «Перезавантаження свідомості» (УК за 6 жовтня 2015 р.) ми порушували це питання. Важливо нагадати й про тих, хто прямо чи опосередковано створює в цьому краї соціальне напруження, сприяє зростанню невдоволеності центральною владою. Про це думаєш, коли потрапляєш в занедбаний порт Нікополь (це вже Дніпропетровська область). Серед власників цього підприємства, як і всього Укррічфлоту, ще не так давно називали олігарха Григоришина. Зі зміною форми власності «фірми Славова» тут почався повний занепад. Жваву переправу між портами Нікополь і Кам’янка (він на протилежному березі Каховського водосховища) майже згорнули. А з нею — унеможливили надходження товарних потоків, активне спілкування жителів сусідніх областей. Між портами відстань понад 10 кілометрів. Усі колишні плавзасоби, що гарантували до 1990-х швидке і дешеве сполучення населення цих регіонів, давно пішли на металобрухт. Нічого нового для пасажирських і вантажних перевезень не придбано. Усе знищено. Залишився єдиний монополіст — старенький підфарбований пором СП-6. Йому, мабуть, за 50. На нього інколи страшно заїжджати. Але ним з клієнтів господар цієї посудини витискує все що тільки можна. Якщо недавно пасажирський квиток коштував 15 гривень, то тепер — 60. Хто ж за 120 гривень (туди й назад) їздитиме на вихідні до батьків чи дітей? Тим паче активніше займатися вирощуванням сільгосппродукції на продаж. За перевезення «Ланоса» років п’ять тому брали 80 гривень, а нині за машину вагою понад тонну (без пасажирів) треба викласти 310. Сюди входить (до уваги Антимонопольного комітету!) сума 60 гривень за водія. Його вважають пасажиром. Не хочеш користуватися поромом на таких безальтернативних умовах, роби на своєму авто коло — 200 кілометрів розбитими шляхами. Про реакцію людей, відверті їхні вислови на адресу «київської влади» про такі кабальні умови послуг краще не згадувати.

Тому не слід дивуватися, що в регіонах, які давно чекають на відродження, дедалі відвертішими стають невдоволення життям, штучне розкачування політичної ситуації, прагнення провокаційних сил підняти голосніше «бажання людей» до кардинальних змін. Шкода, що цього не бачать і майже нічого не роблять задля запобігання розвитку такого сценарію ті, хто мусить це робити.

Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»,
Київ — Дніпро — Запоріжжя