НАУКА

Вчені обговорили шляхи об’єктивного висвітлення тієї  доби в житті України 

Історія не лише твориться, але, на жаль, ще й переписується на догоду тим чи тим політичним силам. І тоді, особливо молоді, важко зрозуміти різницю між «чорним» і «білим». Наука має бути об’єктивною, незаангажованою і подавати реальні події з усіма відтінками, а не підлаштовувати факти минувшини до сьогодення.

Саме для обговорення цих питань вчені зібралися на міжнародну наукову конференцію «Світло й тіні українського радянського історіописання» в  Інституті історії України НАН України.

Про злободенність і гостроту порушених проблем свідчать теми доповідей. Зокрема, «Українська радянська спадщина: проблеми інтерпретації»,  «З комуністів у націоналісти: як радянські історики стали українськими» тощо.

Представник Гарвардського університету Сергій Плохій назвав конференцію початком нового етапу співпраці українських істориків із зарубіжними на засадах рівності. Налагодження таких стосунків, на думку працівника Канадського інституту українських студій Володимира Кравченка, сприяє партнерству на принципах толерантності.

У розмові з кореспондентом «УК» директор Інституту історії України НАНУ Валерій СМОЛІЙ так прокоментував цю подію:

— Сторінки українського історіописання радянської доби неможливо підвести під якусь єдину стандартну й універсальну формулу, а тим більше під однозначну та одновимірну оцінку. Натомість варто вести мову про пошуки різних шляхів осягнення й студіювання української радянської історіографії, котра постає як досить складне, багатошарове, суперечливе й неоднорідне явище. Отже, на часі питання про різноманітні, доповнюючі і навіть у чомусь контраверсійні і версіальні образи радянського історіописання. Тим більше, що складнощі сприйняття радянської історіографії зумовлені ще й рудиментами старого мислення, котрі і донині побутують в історичній науці. Чимало вже зроблено в цьому напрямі. Але залишаються питання, без з’ясування яких ми не зможемо запропонувати більш-менш адекватні оцінки української радянської історіографії. Передусім, не варто забувати, що радянське історіописання стало колискою, а в чомусь долею і навіть фатумом для кількох поколінь українських істориків. На пильну, всебічну увагу й прочитання заслуговують тексти тогочасних істориків, які містять як численні обрядові ідеологічні штампи, так і зразки живої творчої думки. Гостро постають питання про інтелектуальне, культурне і навіть персональне наступництво і його розриви на теренах української радянської історіографії. Адже вона була не тільки простором для змагання ідей і концепцій, а й сценою буття і творчості різних поколінь і особистостей. Виникають і проблеми концептуального переосмислення соціокультурного середовища та культурного  поля,  в  яких  функціонувала радянська наука. Нині, попри більш ніж двадцятирічний проміжок часу після розпаду СРСР, ми лише накреслюємо шляхи для загального й систематичного переосмислення феномену радянського історіописання на українських обширах. Тож, незважаючи на гіркий присмак, втрачені можливості й трагічні обставини для українських істориків, слід пам’ятати, що радянська історіографія є складовою нашої історичної науки. Вважаємо, що саме у пошуку її багатоманітних образів і смислів зможемо віднайти більш-менш  конструктивні засади для розробки нових підходів та концепцій, котрі дадуть змогу адекватно репрезентувати й оцінити українське радянське історіописання.