Олексієві й Андрієві Сулименкам з батьками не пощастило: для мами й тата бажаною була лише горілка. Близнюки народилися з вадами, і щойно це з’ясувалося, батьки помістили хлопчаків у спеціалізований інтернат. Щоправда, час від часу забирали на канікули.

Так було й улітку 1995-го. 11-річні хлопці гостювали вдома в Попасній, бігали по городу, зривали нестиглі яблука. Батько їх лупцював. Мама замикала в темному сараї — карала. З цього сараю Андрій і втік.

Наприкінці літа батьки привезли до інтернату тільки одного із братів. Керівництво казенної установи не мало права подавати в розшук на зниклого хлопчика — це мали зробити батьки. Минули роки.

Директора Ровеньківського будинку-інтернату для людей з обмеженими можливостями Віктора Яковенка в червні 2012 року запросили на семінар у Запорізьку область, до Преславського психоневрологічного інтернату. Місце красиве — на березі моря. Іде директор доріжкою до будівлі, а назустріч йому... підопічний Сулименко. Віктор Миколайович зупинив хлопця.

Ось такі вони, брати Сулименки. Фото автора

— Олексо, ти як тут опинився?

— Я не Олекса, — відповідає той. І дивиться напружено, ніби щось намагається згадати.

Насамперед Яковенко зателефонував «додому». Спитав у секретаря:

— Де Олекса Сулименко?

— Тут, — відповіла співробітниця. — Телевізор у холі дивиться.

Яковенко поспішив знайти колегу — директора Преславського інтернату.

— Як прізвище вашого підопічного? Сулименко? — запитав.

— Ні, — відповіли йому. — Андрій Сулменко.

— Як він до вас потрапив? Коли?

— На залізничній станції підібрали в 1995 році. Спочатку перебував у притулку, потім передали до нас. Документів не було. Прізвище записали з його слів.

— Співає? — продовжував допитуватися ровеньківець.

— Ні, — сказав колега-запорожець. — Хоч в особовій справі є запис, що випрошував милостиню тим, що співав частівки.

— Останнє уточнення, — заспокоїв хитрий ровеньківець. — По батькові він має бути Вікторович.

— І правда, — розвів руками запорожець. — Він так і сказав свого часу.

А річ у тому, що підопічні Ровеньківського інтернату обирають собі по батькові так, як звати директора, бо Яковенка тут називають батьком. Ось і Андрій Сулименко, рідного тата якого звали Михайло, назвав дані директора казенної установи, де був щасливішим, ніж у рідній домівці, з якої втік.

Поки директори звіряли папери і встановлювали, що через майже десять років знайшли брата-близнюка, 33-річний Андрій Сулименко вже зібрав пожитки і чекав ровеньківця біля машини.

— Хочу до брата, — коротко заявив він.

— Але тут море, та й красивіше, ніж у нас, — сказав Віктор Яковенко.

— Хочу до брата, — повторив сирота.

Так, сирота. Бо батьки близнюків Сулименків померли. І на всьому білому світі піклуватися про інвалідів дитинства більше нікому, крім держави в особі Віктора Миколайовича Яковенка.

Щоправда, на узгодження документів знадобився ще місяць. Та настав день, коли брати обнялися на порозі Ровеньківського будинку-інтернату. Плакали всі: санітарки та вихователі, кухарі й водії, медсестри і підопічні. А потім брати заспівали. Олекса, як у дитинстві, більше любить частівки, а Андрій — ліричні пісні. Але тепер вони співають скільки хочуть для кожного з гостей інтернату.