Уперше про Тараса Шевченка я дізнався у шестирічному віці, під час німецько-фашистської окупації рідного села Садки на Полтавщині. Якось на краю села помітив у кущах дерези шматок паперу. То була пожовкла сторінка, ймовірно, з «Кобзаря». Я пробіг її очима: «Думи мої, думи мої…».

Тоді я ще не знав автора цих рядків, але дитяче серце мимоволі стиснулося. У цих словах було щось таке, що навіяло на мене, малого, печаль. Я згорнув папір учетверо, заховав у кишеню штанців, а вдома показав матері.

Мати, як виявилося, знала чимало творів Тараса Григоровича напам’ять, розповіла мені дещо про автора «Дум». Та йшла війна, і її непривабливі картини витісняли з життя все інше. Нове знайомство з Тарасом Шевченком у мене відбулося тільки 1944 року, коли в дев’ятирічному віці пішов до школи і нам, учням, про поета розповіла вчителька.

Тоді був важкий час. Школярі не мали ні зошитів, ні чорнила, а про підручники ніхто й не говорив. Буквар і читанка були тільки в учительки, і читали їх по черзі. Але саме тоді я ознайомився з біографією Шевченка і деякими його творами, що розраховані на сприйняття молодшими учнями.

У старших класах я з захопленням вивчав «Сон», «Кавказ», «Гайдамаки» й інші твори, які були в хрестоматіях з української літератури. А вже десятикласником придбав у книжковому магазині збірник вибраних творів Тараса Шевченка, який став моєю настільною книгою. У ній знайшов не відому мені поему «Тризна», а також «Щоденник», написані російською мовою. Ці твори справили на мене доленосне враження — моїм життєвим кредо стали слова з поеми «Тризна»:

 

«Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерить пропасти страстей,

Понять на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела…

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Се человек!..»

 

Тоді я зрозумів, що Тарас Григорович пройшов важкий шлях у житті, але не падав духом і завжди залишався справжньою людиною.

Бути справжньою людиною — саме таке завдання я поставив тоді перед собою. І нині, на схилі літ, можу сказати, що ніколи не зраджував собі, хоч не завжди легко було мені, учителю історії, бути чесним. Та я не лукавив з долею. У Тараса Григоровича кожному є що взяти собі за приклад, бо він кликав і кличе людей до добра. Не раз перечитуючи «Щоденник», я був наскільки захоплений його змістом, що зненавидів, як і Шевченко, солдатчину, хоч і жив в іншу епоху. Може, це й наївно, але під час служби в Радянській армії не захоплювався військовими прийомами і технікою. Через це мене призначали то санінструктором, то писарем… Мені пощастило дожити до сучасного Майдану. Україна пробуджується, і слова Шевченка «Борітеся — поборете» як ніколи актуальні.