Днями поруч із героями Небесної Сотні у Рівному поховали старшого сержанта Ігоря Волошина, який загинув у боях на сході країни. 

Я знаю його маму, викладача Наталію Волошину. Знала й про те, що її син там, на сході… Коли зателефонувала їй, щоб поцікавитися, як справи, Наталія «залізним» голосом відповіла: «П’ять хвилин тому мені сповістили, що син загинув. Я їду до військкомату». У військкоматі мати, на долю якої випало самій виховувати сина, трималася дуже гідно, сповістив військовий комісар. Вона взагалі сильна жінка — життя зробило її такою.

17 листопада Ігорю виповнилося б 29… Він закінчив із відзнакою Рівненський кооперативний коледж та Національний університет водного господарства, працював в одному з рівненських банків. А потім сам попросився на схід. Ось тільки мамі сказав, що його мобілізували. Про те, що він призваний відповідно до Указу Президента від 6 травня про часткову мобілізацію у добровільному порядку, вона дізналася від військового комісара аж тепер, по його смерті.

Востаннє Ігор спілкувався з друзями у соцмережах 21 липня. І його слова під фото були такі: «Стоїмо на сторожі рідної землі». Того ж дня зателефонував мамі: «Мені дають відпустку. В середу буду вдома». Та не дочекалася мати сина. На блокпосту під Донецьком він перевіряв автобус, який підігнали терористи. А ті в цей час пустили в хід вибухівку…

Cтарший сержант Ігор Волошин: «Стоїмо на сторожі рідної землі…». Фото надано автором

Не стало найкращого в світі сина, невиправного сміливця й оптиміста, який жив із переконанням, що кожний справжній чоловік мусить захищати рідну землю від загарбників. «Хто, як не я?» — казав мамі й щодня хоч на хвилинку телефонував їй. Говорив, що у нього все гаразд, захищає Україну разом з іншими хлопцями.

Із друзями, щоправда, був відвертіший. Писав, що сепаратисти постійно «глушать» зв’язок, розповідав про бій поблизу донецького аеропорту, про те, як бойовики обстрілюють їх із мінометів та «градів». Але… був упевнений, що виживе: «Після війни в мене ще багато планів. Отож, рано помирати…» І поруч — обов’язково смайлик із усмішкою.

Немає слів розради для матері, яка втратила єдиного сина. Як їй жити, на кого і на що сподіватися? Куди прихилити голову, яка за одну ніч вкрилася сивиною? У мене немає відповіді на ці запитання. Я чудово розумію, що війни без жертв не буває. І рівненські матері — теж. Але ми всі дуже хочемо, щоб високопосадовці швидше шукали їх, ці відповіді, і щоб разом із нашими синами на передову йшли і їхні діти та онуки. Жити ж бо нам обіцяли по-новому, без корупції. Саме так ми й живемо. І зі сльозами на очах щодня молимося за мир.