Повернувшись із гастрольних турів у Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших українських містах, черкаські актори виступили на сцені Київського театру імені І. Франка на ювілейному вечорі до 200-річчя C. Гулака-Артемовського. А недавно в Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Т. Шевченка стартувала прем’єра сезону — нова робота молодого режисера Леся Павлютіна «Натюрморт із товстим небожем». 

Черкаські глядачі — перші, хто побачив виставу в українському перекладі. У трагікомедії йдеться про складні взаємини, нереалізовані мрії та кохання.

На імпровізованій сцені драматичного театру, який нині реконструюють, розігралися пристрасті. Три нереалізовані в житті немолоді тітоньки надмірно люблять і занадто піклуються про свого племінника-сироту. Навіть відсиділи через нього у в’язниці. Таке виховання зробило хлопця товстим, закомплексованим, замкнутим і самотнім. Аби виправити ситуацію, невгамовні тітоньки запрошують додому повію, в яку племінник зрештою закохується. Розмірене ще недавно життя раптом перевертається з ніг на голову. Що його врятує: любов, їжа, а, може, привиди?

Ця фантастична дотепна вистава — саме про такі серйозні речі, як непрості взаємини поколінь, особисті комплекси, самотність. І не тільки. Виставу за твором румунського автора Іона Сапдару, який і сам неодноразово поставав перед черкаським глядачем як режисер під час фестивалю «Сцена людства»,  втілив у сценічні образи разом з акторським колективом молодий черкаський режисер Лесь Павлютін. Він сам і переклав її українською з румунського, англійського та російського варіантів.

Враження від перегляду «Натюрморта...» у багатьох глядачів — захоплення. Особливо чудові  тітоньки. Попри те, що на сцені зійшлися актори старшого й молодшого поколінь, це не завадило їм зіграти іскрометну молодість, продемонструвати такий запал, що дух у глядачів завмирав. Та й Ванда, яку блискуче зіграла заслужена артистка України Любов Скобель, була неперевершеною. Надзвичайно органічним у ролі товстуна (головна роль) був Олексій Клименко. Його монологи були жвавими й правдивими.

Сказати, що вистава, над якою актори працювали близько двох років, вразила, поділився зі мною один із глядачів, — отже, не сказати нічого. Це справді по-сучасному, це театр, який нині потрібен усім — і старим, і юним.

Крізь сміх і сльози автори трагікомедії ненав’язливо змушують глядача замислитися над багатьма явищами життя. І в цьому велика її цінність.