104-річний карпатський старожил Андрій Ворон, який пережив кілька воєн, сказав: діти війни  сильні.  Один з психологів назвав їх «вічно вісімнадцятирічними». Прочитавши 88 життєвих історій про них на 360 сторінках книжки, погоджуюся і з тим, і з тим висловлюванням. Тих, хто вижив поміж куль, голоду і сирітства, нині на Львівщині близько 255 тисяч. Щороку 10 тисяч з того неординарного покоління  відходять у вічність, не дочекавшись обіцяної уваги суспільства і зароблених пільг.

Романтизм, який більшість із них вміли черпати в найменшій проталині нелегкого повоєнного життя, допомагав їм добре вчитися,  будувати, творити. На таких плечах тримаються держави.

До Львівської обласної організації «Захист дітей війни», яку очолює їх ровесник, а ще актор, співак Василь Петрів, прийшли зі своїми мемуарами близько трьохсот нинішніх жителів області. Не випадково в цій книзі вільних есеїв, ініціатором та упорядником якої він став, власні спогади назвав «З людьми і для людей».

 Перша книга, що вийшла обмеженим накладом у тисячу примірників завдяки спонсорській допомозі,  увібрала лише четверту їх частину. Інші чекають тих, хто зрозуміє і допоможе  почути голос  відбудовників післявоєнних руїн землі і людської душі.

Благословення першій книжці спогадів дітей війни дали священнослужителі різних конфесій Львівщини, відомі громадські та політичні діячі. Вона цікава тим, що очевидці, різні люди — селяни, науковці, інженери, вчителі, робітники — того покоління свідчать про те, як через свою долю перепустили тяжкі часи.

Великим її позитивом є й те, що наприкінці замість післямови маємо фотоілюстрації, портрети людей з антуражем власне тих часів.

Привертає увагу дорослого читача і дітей скромна  розповідь  сімдесятирічного зв’язківця, нині пенсіонера Олексія Безпалого «Чому я люблю халву». Прочитавши цей життєвий образок залюбки, стає ясно: все, навіть кулінарні смаки, закладаються в дитинстві.  Хоч нині, на щастя, Олексій Апатійович не бідує, та поміж різних солодощів вибирає халву, про яку  так мріяв у дитинстві, рятуючись від голоду уламком  макухи. А заголовок  оповіді Петра Зборовського з приморського Миколаєва, 1941 року народження, говорить сам за себе: «Від вуркагана — до викладача, фольклориста, етнографа».  Свої спогади також написали  сімдесятирічний член Національної спілки журналістів Володимир Завада, професор, уродженець Закерзоння Йосип Берк, інвалід 1-ї групи, родом з Волині Петро Міщук, голова правління АТЗТ «Галицький шлях» Остап Харишин, 1942 року народження з Рогатинщини, надзбручанка 76-річна Євгенія Чорнобай. Як правдиво, зрештою, каже 73-річний уродженець Львівщини Михайло Титус: «Щасливий, що можу висловити свою думку». Кличе до роздумів і оповідь вісімдесятирічного  дрогобичанина Василя Сокирка: «Від будь-яких воєн страждають діти». Адже вони за щирістю, простотою і наївністю часто до кінця й не розуміють наджорстоких, безумних ігор дорослих, як він, коли, будучи добрим учнем і отримавши слово від інспектора в школі, продекламував з пафосом німецькому офіцерові зі сцени вірш: «У Берліні Муссоліні шиє латку на коліні. Одну дірку що заліпить, другим вже коліном світить». Німець похвалив його, бо, на щастя, нічого не розумів, крім слова Муссоліні.

Чого гріха таїти: не кожному авторові спогадів вдалося безоглядно повернутися у своє дитинство, скинути із себе нашарування десятиліть, політики і кон’юнктуру моменту. Однак наведені і пережиті кожним факти, роки і долі — першоджерело історії. Вона цікава історикам, краєзнавцям, просто читачам, психологам.  І саме ця книжка свідчить, яка вона неоднозначна та історія нашого народу і кожної людини зокрема.

«Діти війни…»  засвідчують, як важливо і нині мати державних поводирів, які справді вболівали б за людські інтереси,  не зациклювалися на власному матеріальному і політичних амбіціях, мали дар Божий знайти для нас, таких різних за долями і поглядами, національний спільний знаменник, за яким в Україні було б комфортно жити і працювати. То висока математика життя і часу.

Боюся озлоблених, тому й написала в цій книзі про життя і долю свого батька, який майже до кінця свого життя не зміг нікому простити дитинство в концтаборі Освенцим. Коли досяг цих моральних вершин і простив, виправити своє і чиєсь життя вже було неможливо. Потрудитися і чимскоріш навчитися добрим життєвим премудростям простого зичливого ставлення одне до одного треба самим і самим це, нарешті, зрозуміти. З цього  теж починається добробут.