З Юрієм Таланенком ми «двічі знайомі». Свого часу разом працювали в Кам’янській ЗОШ №1. А потім дороги наші розійшлися. Лише через декілька років зустрілися. Розговорилися, і Юрій Дем’янович розповів, що вони з дружиною виховують прийомних дітей. Це окрім двох своїх.

…Теплого сонячного дня відшукую садибу Таланенків по вулиці Будьонного. Добротна огорожа, двоповерховий будинок, гараж, доріжка, вимощена плиткою, а обабіч — ковдра із зеленої трави. Відчувається — живуть у цьому будинку хазяйновиті люди.

Знайомимось з дружиною господаря, привітною і симпатичною Наталією Прокопівною, і дітьми.

«Першою у нас з’явилася Аллочка, потім двійнята — Маринка і Саша, за ними два братики, Вітя і Владик. Отак наша сім’я стала великою родиною із статутом. Дитячий будинок сімейного типу — так було на початок січня 2008 року. Потім ми взяли у нашу родину Рому і Наташу Савенків. Діти дуже потерпали від насильства баби і мами. Через деякий час знову дзвінок. З’ясувалося, що у Наташі і Роми є 4-річний братик Владик Єрфан. Ми його взяли, бо розривати дітей з однієї сім’ї не бажано. Коли ми забирали Владика з притулку, нам запропонували ще й дівчинку 9-річну Настю. Це було у 2008 році. Коли привезли її з притулку, десь години через 2—3 ми всі гуртом сіли вечеряти, аж раптом дзвінок. Нам повідомили, що всю нашу родину запрошують у Черкаси для вручення нам легкового автомобіля. Ця звістка у нас викликала велику радість», — розповіли Таланенки.

Відтоді минуло кілька років. Діти знайшли чуйних, добрих і турботливих батьків. І як добре, що Наталія Прокопівна свого часу закінчила Жовтоводське педучилище, а Юрій Дем’янович — Черкаський педінститут, факультет фізичного виховання. Це дуже допомагає їм.

Двері оселі Таланенків залишаються відкритими. Фото надане автором

— Ми готуємо дітей до самостійного життя, обмінюємося поглядами на різні питання та життєві ситуації, — ділиться Наталія Прокопівна. — І хоч вони ще діти, проте вміють робити чимало дорослих справ. Сусідські дівчатка і хлопчики, коли дізналися, що наші діти всі вміють готувати різні страви, були дуже здивовані і сказали, що і вони також обов’язково навчаться.

А ще Наталія Прокопівна зауважує: — Дорогі люди, не бійтеся брати у свої сім’ї вихованців притулків і шкіл-інтернатів. Це хороші діти, всі вони хочуть мати родину. Я жодного разу не пожалкувала про те, що ми взяли десятеро дітей.