Живописець, графік, майстер кераміки, фотомитець, плакатист, поет, прозаїк, драматург, казкар, автор творів для дітей, мистецтвознавець, літературний критик, мемуарист, педагог, освітянський керівник — і це все не десяток різних людей, а один Михайло Жук, котрого чернігівці не без підстав вважають своїм земляком. Адже митець прожив тут 11 років, будучи в теплих стосунках з родиною Коцюбинських, товаришуючи з Миколою Лисенком та Миколою Вороним, підтримуючи одного з найулюбленіших своїх учнів — молодого талановитого семінариста Павла Тичину.
Нинішньої осені виповнилося 130 років від дня народження Михайла Івановича і 100 — від часу створення його найзагадковішого живописного твору «Біле і чорне». Він складається із семи фрагментів, написаних у стилі модерн, на цупкому папері акварельними фарбами, пастеллю і гуашшю. Рік тому в день народження Павла Тичини «УК» опублікував репродукцію центральної частини цього панно. Нині чернігівці мають змогу побачити оригінал у виставковій залі обласного художнього музею імені Григорія Галагана в усій красі.
Панно привіз його теперішній власник — заслужений працівник культури України приватний колекціонер Тарас Максим’юк з міста Одеси. До цього воно вже встигло помандрувати світом, побувавши в багатьох містах України, а також у заокеанських Чикаго та Нью-Йорку. Але в Чернігові цей твір хоч і на місяць, та вдома. Тут, у саду Сонцелюба — Михайла Коцюбинського, зросли зображені квіти. Тут 20-річний Павло Тичина страждав від нерозділеного кохання до Поліни Коновал.
Дівчина красива, енергійна, освічена, та їй не властиво сягнути тих духовних висот, котрі були притаманні юнаку. Їхні сучасники, друзі з близького кола розуміли, що Павло з Поліною живуть у різних вимірах, котрим ніяк не зійтися в один, спільний. Їхнє розлучення не стало ні для кого несподіванкою, проте боляче зачепило молодого поета, й він похоронив своє кохання, написавши цикл віршів «Панахидні співи».
«Історія втраченого кохання зароджувалася, розвивалася і закінчувалася перед очима Михайла Жука. І він не міг не відгукнутися на неї», — пояснює задум автора Тарас Іванович.
Це все бризнуло на папір золотим дощем теплих барв. Ми стоїмо, ніби перед вікном, за яким квітує життя і проходять янголи. Юнак з чорними крилами і обличчям молодого Тичини грає на флейті. Можливо, колір крил символізує його настрій, котрий заполонили біль і втрата. Зате з боку юнака квіткова композиція світла й тепла, як його душа. А ось від дівчини з білими крилами й оманливо покірно складеними руками віє холодом. І квіти з її боку такі самі непривітні.
Цікаво відреагував на цю флористику емоцій витончений естет і психолог Михайло Коцюбинський. У своєму нарисі-спогаді «Погасле світло» Михайло Жук писав: «Я відкриваю йому центр роботи своїх літніх вакацій, великий малюнок-акварель «Біле і чорне». Закінчено тільки правий і лівий бік акварелі, а сама середина ще не зроблена, і я пояснюю її словами. Він слухає і дивиться, дивиться не абияк, а почуваєш, що ціла його душа тут, що він переживає усе і зв’язує у своїй уяві недокінчене з укінченим. — «Мене дратує ся чорна квітка, ось тут, з правого боку…» — різко кидає М. М. Мене наче уколов хто».
Михайло Жук як майстер передачі внутрішнього стану героїв за допомогою вдало підібраних елементів тла, звісно, залишив ті чорні віоли. Тому що вони й мали дратувати, створювати певний кольоровий дисбаланс, будучи важливим елементом бачення романтичної історії, переказаної пензлем.
Ми в Google+