Справедливо і символічно, що український прапор над приміщенням міської ради Краматорська 5 липня 2014 року підняли бійці, які вийшли із заблокованого проросійськими незаконними збройними формуваннями тутешнього аеродрому. А понад півтора місяця їхні позиції обстрілювали з усіх видів зброї й безуспішно штурмували переважні сили місцевих «ополченців» і російських кадрових «відпускників» і найманців. Група десантників і бійців спецпідрозділів, першою діставшись до центральної частини Краматорська, насамперед розмінувала міськраду й інші приміщення. Потім, згадують вони, взялися випускати з підвалів уцілілих бранців і заручників руского міра. Картина була приголомшливою навіть для бувалих у бувальцях військових: ще молоді люди виходили із страшного підземелля геть сивими. 

Ніщо не віщувало веселощів, коли йшов на чергову сесію Одеської облради і за переліком питань прикидав, що там такого вседержавно вагомого міг би почути. Коли фракція Опоблоку виступила проти порядку денного сесії, все ще думав, що то не більш ніж формальне декларування їхньої фронди, яке не матиме жодних оргнаслідків. Але банальний сюжет того дня мав-таки розвиток. Опозиціонери не тільки висловили претензії до ведення сесії, а й не на жарт заходилися не допустити її початку. Кажуть, що вони й раніше неодноразово звертали увагу на порушення регламенту. Ось і цього разу зауважили, що в остаточному вигляді отримали порядок денний сесії лише о 5-й ранку в день засідання, тож мали на ознайомлення з півсотнею важливих питань лише кілька годин замість прописаних у регламенті 10 днів. 

Нещодавній ураган завдав економічного лиха аграріям кількох регіонів. Чи можуть вони розраховувати на відшкодування збитків? 

На початку нинішнього літа випало побувати упродовж кількох днів у чорноморській перлині — Одесі. А які ж гостини в такому місті без відвідування пляжу? Тож і вирушили одного ранку всім сімейством на узбережжя, де, зважаючи на доволі прохолодну погоду, було дещо малолюдно, хоч опівдні на піску вже не залишалося вільної місцини. 

Нічне місто вабить різнобарв’ям вогнів. Північ лише за годину, тож четверо озброєних чоловіків в уніформі пригощають мене запашною кавою — вперше смакую її так пізно. «Незмінний ритуал перед чергуванням, попереду — ціла ніч», — усміхається в руду бороду статний Богдан, а друзів називає побратимами. І недарма, всі вони — учасники Громадського формування з охорони громадського правопорядку «Сектор безпеки». Небайдужі хлопці впродовж майже двох років щоночі патрулюють вулиці Борисполя. Сьогодні із собою беруть і мене. 

Давньому моєму товаришеві ветеранові військової служби Володимирові Ткаченку виповнюється 70 років. Про таку поважну дату по-різному говорять. Одні кажуть: уже сімдесят. А я б сказав, лише стільки. Бо вік людини визначає не запис у паспорті, а її життєва позиція. Ось і у Володимира Устиновича вона підпадає під рядки поета, який про активних людей сказав: і вічний бій, і спокій їм лиш сниться. 

У Києві відбулася презентація доповіді підкомітету ООН з недопущення катувань за підсумками візиту в Україну в 2016 році. Ішлося про проблеми, пов’язані з місцями позбавлення волі. Коли слухала цю презентацію, промайнула думка: чи не тому жоден вітчизняний виправний заклад не зробив з ув’язненого соціалізованого громадянина, що умови перебування там нелюдські? Кіношні картини про американських ув’язнених — м’язистих, вгодованих, які знічев’я буцають баскетбольний м’яч, далекі від порядків в українських пенітенціарних закладах. Правозахисники кажуть: порушників закону позбавляють волі, але не гідності. Але цього поки що дотримуються не в усіх виправних закладах України. 

Про Вадима Сідура я дізналася наприкінці 1980-х. Маленька публікація про нього в одному з молодіжних журналів передовсім вразила його долею. Тим, що виявився земляком. Тим, що твори скульптора прикрашають вулиці багатьох великих міст за кордоном, а в СРСР його ім’я замовчували. На жаль, нині також мало хто знає про Вадима Сідура на батьківщині. І в Дніпрі, і в Україні немає жодної роботи видатного художника. Про нього нагадує лише встановлена 2002 року меморіальна дошка на будівлі 33-ї дніпровської середньої школи, де навчався майбутній скульптор-авангардист, художник, графік, поет. 

У пафосному словосполученні «битва за хліб», яким зазвичай зловживали радянські газети напередодні, під час та після збирання пшениці чи інших зернових культур, навіть у ті часи була тільки певна частина пафосу. Не дадуть збрехати люди, які виросли у селі й добре знають ціну врожаю, що ніколи не давався легко. Як онук і син комбайнерів, котрі не одне десятиліття водили «степові кораблі» (даруйте за ще один газетний штамп тих років) у спекотному запорізькому степу, на власному досвіді переконався, що ота битва посеред високих чи полеглих хлібів нерідко перетворювалася на побоїще. Механізатори відчайдушно билися з не зовсім досконалою збиральною технікою, яка навіть у снах-жахах не примариться нинішнім хліборобам, що нарешті (слава технічному прогресу!) пересіли у комфортабельні кабіни «Джонів Дірів» чи «Клаасів». 

Відомо, що з початку воєнного конфлікту екологічна ситуація на Донбасі різко погіршилася. Ідеться про забруднення й атмосфери, і надр. Усе це може спровокувати екологічну катастрофу, яка торкнеться не тільки території регіону. Про це говоримо із старшим викладачем профільної кафедри Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Ольгою Губською й заступником директора департаменту екології та природних ресурсів облдержадміністрації Олександром Тарахкалом.