На початку нинішнього літа випало побувати упродовж кількох днів у чорноморській перлині — Одесі. А які ж гостини в такому місті без відвідування пляжу? Тож і вирушили одного ранку всім сімейством на узбережжя, де, зважаючи на доволі прохолодну погоду, було дещо малолюдно, хоч опівдні на піску вже не залишалося вільної місцини. 

Нічне місто вабить різнобарв’ям вогнів. Північ лише за годину, тож четверо озброєних чоловіків в уніформі пригощають мене запашною кавою — вперше смакую її так пізно. «Незмінний ритуал перед чергуванням, попереду — ціла ніч», — усміхається в руду бороду статний Богдан, а друзів називає побратимами. І недарма, всі вони — учасники Громадського формування з охорони громадського правопорядку «Сектор безпеки». Небайдужі хлопці впродовж майже двох років щоночі патрулюють вулиці Борисполя. Сьогодні із собою беруть і мене. 

Давньому моєму товаришеві ветеранові військової служби Володимирові Ткаченку виповнюється 70 років. Про таку поважну дату по-різному говорять. Одні кажуть: уже сімдесят. А я б сказав, лише стільки. Бо вік людини визначає не запис у паспорті, а її життєва позиція. Ось і у Володимира Устиновича вона підпадає під рядки поета, який про активних людей сказав: і вічний бій, і спокій їм лиш сниться. 

У Києві відбулася презентація доповіді підкомітету ООН з недопущення катувань за підсумками візиту в Україну в 2016 році. Ішлося про проблеми, пов’язані з місцями позбавлення волі. Коли слухала цю презентацію, промайнула думка: чи не тому жоден вітчизняний виправний заклад не зробив з ув’язненого соціалізованого громадянина, що умови перебування там нелюдські? Кіношні картини про американських ув’язнених — м’язистих, вгодованих, які знічев’я буцають баскетбольний м’яч, далекі від порядків в українських пенітенціарних закладах. Правозахисники кажуть: порушників закону позбавляють волі, але не гідності. Але цього поки що дотримуються не в усіх виправних закладах України. 

Про Вадима Сідура я дізналася наприкінці 1980-х. Маленька публікація про нього в одному з молодіжних журналів передовсім вразила його долею. Тим, що виявився земляком. Тим, що твори скульптора прикрашають вулиці багатьох великих міст за кордоном, а в СРСР його ім’я замовчували. На жаль, нині також мало хто знає про Вадима Сідура на батьківщині. І в Дніпрі, і в Україні немає жодної роботи видатного художника. Про нього нагадує лише встановлена 2002 року меморіальна дошка на будівлі 33-ї дніпровської середньої школи, де навчався майбутній скульптор-авангардист, художник, графік, поет. 

У пафосному словосполученні «битва за хліб», яким зазвичай зловживали радянські газети напередодні, під час та після збирання пшениці чи інших зернових культур, навіть у ті часи була тільки певна частина пафосу. Не дадуть збрехати люди, які виросли у селі й добре знають ціну врожаю, що ніколи не давався легко. Як онук і син комбайнерів, котрі не одне десятиліття водили «степові кораблі» (даруйте за ще один газетний штамп тих років) у спекотному запорізькому степу, на власному досвіді переконався, що ота битва посеред високих чи полеглих хлібів нерідко перетворювалася на побоїще. Механізатори відчайдушно билися з не зовсім досконалою збиральною технікою, яка навіть у снах-жахах не примариться нинішнім хліборобам, що нарешті (слава технічному прогресу!) пересіли у комфортабельні кабіни «Джонів Дірів» чи «Клаасів». 

Відомо, що з початку воєнного конфлікту екологічна ситуація на Донбасі різко погіршилася. Ідеться про забруднення й атмосфери, і надр. Усе це може спровокувати екологічну катастрофу, яка торкнеться не тільки території регіону. Про це говоримо із старшим викладачем профільної кафедри Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Ольгою Губською й заступником директора департаменту екології та природних ресурсів облдержадміністрації Олександром Тарахкалом. 

Сумщина асоціюється з відомими у країні й за її межами культурно-мистецькими фестивалями «Кролевецькі рушники», «Сурми України», «Козацький родослав» та іншими, які стали складовою сьогодення краю. За кожним із них (а всього протягом останнього року проведено майже 70 тисяч різноманітних заходів) — кропітка наполеглива праця працівників будинків культури, клубних установ, театрів, музеїв, бібліотек тощо. Про зроблене, плани на майбутнє «УК» розповідає начальник управління культури і туризму Сумської облдержадміністрації Олена МЕЛЬНИК.

Услід за героями відомої телепередачі Першого Національного румуни Закарпаття, яких тут, за даними останнього в часі перепису населення 2001 року, проживало майже 35 тисяч, з повним правом можуть казати: «Не все погано в нашому домі». Ще б пак! Нині їхня кількість збільшилася на 9%, вищий показник лише у ромів. 

Упорядкованістю й ошатністю Ладижин, що на Вінниччині, вигідно відрізняється від сусідніх міст. У ньому дороги хороші, на вулицях — квіткові кашпо і різнобарв’я квітів на клумбах, а в новоствореному дендропарку, де раніше був пустир, тепер відпочивають матері з малими дітьми. Дбає міська влада і про вирішення соціально-економічних питань. Тут не проблема працевлаштуватися, а темпи приросту виробництва промислової продукції одні з найкращих у країні. Зростають економічні показники, вочевидь, це має позитивно відобразитися і на показниках соціальних. Однак не на всіх. Щоб змінити ситуацію на краще, вважає керівництво міста, потрібно впровадити пенсійну реформу, яку розробив Кабінет Міністрів і нині широко обговорюють.