Одна моя київська приятелька була дуже здивована, коли я їй розповіла, що у майже півмільйона мешканців правобережної частини Дніпропетровська (це п’ять районів міста з восьми) у розпал серпневої спеки у кранах не було води. І таке «щастя» на цілих дві доби. «Як? Зовсім воду відключили? Чи тільки гарячу?» — не могла второпати жителька столиці. Довелося їй докладно пояснити, що якраз нестача гарячої води у централізованій мережі водопостачання для Дніпропетровська вже давно є нормою життя. Як і щорічні відключення холодної води влітку на дві доби — через планово-профілактичний ремонт застарілої водопостачальної мережі й підготовку її до зими. «І як же ви без води обходилися?» — переймалася киянка. «Та запасалися, — кажу. — Про відключення ж попереджають заздалегідь».  

Чому про чоловічий і жіночий бізнес говорять неначе про дві різні планети? Це при тому, що закони ринку для всіх однакові.   

Місця на тренерській лаві так само, як і в автобусі команди, займають відповідно до клубної ієрархії. У київському «Динамо» правофланговим є Олег Блохін, далі за головним зазвичай розташовувались Олексій Михайличенко, Андрій Баль, Сергій Ребров. Михайло Михайлов і Юрій Роменський, які відповідають за підготовку воротарів, сидять поруч із запасними гравцями, перекладачем і масажистами.
Багаторічний партнер Андрія Шевченка у збірній України Ребров і перед грою з «Карпатами» за звичкою сів на четверте місце ліворуч. Лише згодом посунувся ближче до керманича. Услід за Сергієм цей маневр повторив і Михайлов. Такі зміни на тренерському містку бронзового призера Прем’єр-ліги відбулися після того, як штаб киян було скорочено вдвічі. 

Для більшості іногородніх студентів гуртожиток — це другий  дім. Але чи завжди умови проживання в цьому домі відповідають потребам молоді? Адже, ніде правди діти, й досі не у всіх навчальних закладах належно дбають про те, як студенти відпочинуть, підготуються до наступних занять, про побут мешканців гуртожитків. Створити умови не тільки для якісного навчання молоді, а й комфортного проживання — таке завдання поставили перед собою в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини  

Учасник 5-ї антарктичної експедиції — про меню та побут, роботу і відпочинок антарктичних зимувальників на станції «Академік Вернадський».

— Сергію Олександровичу, чи правда, що їсти українським полярникам через обмеження бюджету доводиться пінгвінів? Жарт, звичайно.

— Зрозуміло, жарт! Адже ви, Олеже, чудово знаєте, що нині в Антарктиді заборонено навіть турбувати тварин, а тим більше збирати і вивозити зразки антарктичної фауни. Хіба що наукові: для музею, державної наукової колекції тощо. Вся наука будується на прижиттєвому вивченні об’єктів! 

На волю, на простори Дикого поля, далі від метушливого міста і повсякденних клопотів! З цим непереборним бажанням і сподіваннями дива, незважаючи на мінливу похмуру погоду, тисячі харків’ян, жителів райцентрів і сіл Харківської та навколишніх областей автобусами та власним транспортом вирушали ще зранку на Печенізьке поле, де вдванадцяте проходив традиційний етнічний фестиваль Слобожанщини. Щоправда, правічна земля скіфів та сарматів на берегових схилах величного водосховища аж ніяк не нагадувала безлюдне Дике поле, а очікувала своїх гостей десятками впорядкованих фестивальних майданчиків, ігровою галявиною, зоомістечком, містом майстрів.
 

…Усе літо художник відбілював віск, потім додавав пігменти, розтоплював каніфоль — так власноруч створював фарби. У Леонардо да Вінчі також описані рецепти живописної алхімії, але в українського майстра нашої епохи були ще співучасники творчої містерії — фізики, які науковими знахідками допомогли у створенні панно, що прикрасило їхній столичний науково-дослідний інститут. Вони винайшли електропалітру й електропензлі, які тільки й були придатні для нової живописної техніки, що її застосовував майстер. Невідомо, чи запатентували вони ті унікальні інструменти, а ось художник, завершивши через п’ять років складну і єдину в такій техніці роботу, так і не запатентував свій винахід. Може тому, що часто даровано йому такі осяяння і його шлях у мистецтві постійно супроводжують відкриття.  

Початок масштабним репресіям проти української інтелігенції поклала так звана Шахтинська справа 1928 року, жертвами якої стали інженерні кадри Донбасу. 1930 року настала черга інспірованої чекістами міфічної «Спілки визволення України», членами якої оголосили 45 видатних представників наукової і культурної еліти. Один із слідчих у цій справі — Соломон Брук — напрочуд точно сформулював отримане завдання: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Коли не поставимо — перестріляємо».  

За кількістю населення цей район попереду лише найбільш постраждалої від чорнобильської біди Народиччини. Крім того, це одна з найменших за площею адміністративних одиниць, сусідні поліські райони Житомирщини удвічі-утричі більші, ніж Лугинщина. Зате саме її жителі за кількістю звернень до вищих інстанцій у розрахунку на тисячу населення ще донедавна були в лідерах, і лише за останній рік розпрощалися з цією сумнівною «першістю».  

Робота українців за міжнародними та національною антарктичними програмами — яскравий приклад дієвості приказки «хто не хоче — шукає причини, хто хоче — шукає можливості».

Створюючи 20 років тому Національний антарктичний науковий центр, незалежна Україна мала лише досвідчені наукові кадри та жагуче прагнення вступу до Антарктичного клубу. Погано було з коштами, обладнанням, а ще гірше — з наявністю, точніше — браком власної антарктичної станції.