Нашу «Тойоту» кидало з боку в бік, наче іграшку. Було дивно навіть, що водій міг на такій розбитій важкою військовою технікою дорозі ще якось керувати автомобілем. Але Іван не лише справлявся з цим архіскладним завданням, а й кілька разів реально рятував позашляховик від перекидання, майстерно викручуючи кермо. Підйоми, спуски, глибокі колії, в яких колеса «Тойоти» ховалися майже повністю, море багнюки, що летіла з-під авто в усі боки — це потрібно було бачити.

— Оту гору ще подолаємо, — звернувся водій до нас, які міцно вчепилися в спинки сидінь, — і будемо на позиціях потрібного нам підрозділу. Тож потерпіть ще трохи... 

Святослав Ветлинський ріс один у батьків, у їхній увазі-турботі, любові, мав справжні чоловічі якості: тверду волю, відповідальність, наполегливість, серйозність. Навчався в Тернопільській загальноосвітній школі № 3 — одній із найкращих у місті. Закінчивши дев’ятий клас, не побоявся залишити тепле родинне гніздо й поїхати до Києва, аби вступити до військового ліцею ім. Івана Богуна. 

Те, що бачимо помітні зміни на краще фактично у всіх компонентах ЗСУ, можна назвати прискореним розвитком. Хтозна, яким наше військо було б, якби не війна. Саме загроза українській державності й розбудила національну військову міць. Солдати й офіцери вже багато чого навчилися, та й система бойової підготовки невпинно вдосконалюється: заради цього розбудовують полігони, проводять експерименти, ухвалюють сучасні програми вишколу, переймають найкращий світовий досвід. Отже, як у різних складових війська відбуваються зміни в системі підготовки і які перспективи вони відкривають? 

Війна — річ надзвичайно жорстока і водночас трохи сентиментальна. Приміром, мій співрозмовник зізнається, що під час бойових дій частенько згадував епізод із культового фільму Стівена Спілберга «Врятувати рядового Раяна», де снайпер молився перед кожним пострілом. І не тільки згадував, а й сам подумки прохав Всевишнього, щоб від снарядів, які вони випускали із жерл гармат по цілях, не потерпів жоден безневинний. Здебільшого артилеристи ніколи не забували народну мудрість «На Бога надійся, а сам не дармуй». 

У середині листопада 92-а окрема механізована бригада повернулася із зони АТО на місце своєї постійної дислокації. Більшість бійців сьогодні проходить лікування, дехто у відпустці, але всі заклопотані буденною рутиною — звітами про збереження виданого їм військового майна.

У розпал літа в розташуванні бійців бригади вздовж лінії розмежування побував редактор бойового бюлетеня «Бригада» Олександр Кухаренко, котрий за півтора місяці назбирав безліч історій про будні й героїзм наших військових, записав їхні воєнні біографії. Так з’явився цикл замальовок і репортажів, який автор назвав «На «нулі». 

«Він був світлим», — сказала про сина Володимира Гарматія його мати Оксана Володимирівна. Світлим не лише кольором волосся, а й життєвою філософією, своїм єством. Зі старшим на три роки братом Олегом не цурався жодної роботи. І не лише вдома, а й завжди охоче допомагав односельцям.

Уже понад рік як не стало на землі Дмитра Безуглого — чудового веселого хлопця з Тального на Черкащині. Поховали його, як і годиться, з усіма почестями. Приїхали й воєнні побратими. Плакало все місто, вулицями якого ходив він зовсім недавно з дружиною, дітками, друзями. Враз посивілі батьки тепер мало не щодня відвідують могилу сина. Рідні згадують його слова, вчинки. 

Краматорськ зустрів морозною погодою та військовим патрулем на вокзалі. Ми приїхали до міста, яке є сьогодні фактично обласним центром Донецької області і одним із населених пунктів північного Донбасу, що прийняв найбільше переселенців у 2014 році. Люди масово тікали тоді з Донецька, Горлівки, Макіївки, Єнакієвого та інших міст, які захопили бойовики. Без одягу, грошей, навіть без документів. І 192 тисячі місцевих жителів прийняли їх з розумінням, бо й самі перебували під окупацією з 12 квітня по 5 липня 2014 року. 

Для повернення окупованих нині частин Донеччини й Луганщини Україна готує спеціалістів, які налагоджують співпрацю з населенням таких територій. Це офіцери цивільно-військового співробітництва. «Сіміки», як їх називають через натовський термін Civil-Military Cooperation. «Урядовому кур’єру» про діяльність групи військово-цивільного співробітництва у складі оперативно-тактичного угруповання «Луганськ» розповів її командир Валерій Басалига. 

На день народження прийнято говорити іменинникові лише приємне. Тим більше, що армія України цього заслужила, довівши в боях, що її вояки вміють захищати країну не лише на показових навчаннях і військових маневрах, де ворог умовний, а сценарій дій ретельно розписаний до найменших деталей.