Після розмови з директором Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем, який вважає, що правду про Другу світову краще видно не з високих трибун, вознесених над блискучими парадами, а в пожовклих фото з родинних альбомів, кілька днів не міг написати ні рядочка. Усе думав: а чим же є День Перемоги для моєї родини? Який слід залишила на полотні саме мого роду та страшна війна?
Про свого діда Федосія пам’ятаю мало. І ще менше знаю про його фронтові будні — буквально кілька історій.
Історію про те, як скупався у студеній волзькій воді після влучення німецького снаряда в баржу, якою переправляли вояків у Сталінграді. З усіх виплив лише дід. Руки від колоди, в яку вчепився у пошуках порятунку, на березі ледве відчепили.

У кожного покоління — власна війна. І напередодні 69-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні з огляду на події, які відбуваються в Україні, цей вислів набуває особливого і цілком конкретного змісту. А як сприймають нинішню ситуацію в країні та навколо неї ветерани війни? Чим живуть і на що сподіваються? Про це та про діяльність влади щодо ветеранської громади ми запитали у першого заступника голови Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України Володимира СІРОШТАНА. 

Уже 69 років відділяє нас від тих травневих днів, коли відлунали останні залпи найстрашнішої та найкривавішої війни в історії людства — Великої Вітчизняної. Та у пам’яті нащадків назавжди залишиться урок честі й самопожертви, слави і героїзму переможців, які відстояли свободу своєї Вітчизни. Нині цим людям вже щонайменше за 80. Звісно, мають проблеми зі здоров’ям та інші. Саме тому держава повинна дбати про них, і зрозуміло, не лише на свята. 

Коли радянські війська звільняли Дніпропетровщину від німецько-фашистських загарбників, Катерині Наривській було 12 років. Жила вона у селі Старі Чаплі (тепер у межах житлового масиву Придніпровськ міста Дніпропетровська) на лівому березі Дніпра біля самої річки. Батько Катерини воював на фронті, потім пропав безвісти. Коли німці відступали, то гнали із собою місцевих жителів. Молодих забирали до Німеччини. А навпроти хати, де жила родина Катерини, окупанти влаштували переправу і вантажили все на пором і понтонний міст. 

Звитяга — одна. А творців її — мільйони. Коли окупант топче нещадно твою землю, сіє смерть, не важливо, скільки тобі років, фронтові дороги ведуть у складі регулярних військ чи ти дієш у повстанських, партизанських загонах, головне — здобути перемогу над поневолювачем. Коріння воюючої України в Другій світовій було глибоким і міцним. 
Свою вагому лепту в безкомпромісну боротьбу з ворогом, поза всяким сумнівом, внесла й Українська повстанська армія. Створена на Волині, вона активно била супостата в Галичині, на Поділлі, Закарпатті, Буковині, Поліссі, в так званому Закерзонському краї. Її загони мали бої в нинішніх Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Київській, інших областях. Були в лавах УПА не лише українці, а й представники багатьох інших національностей.

На Сумщині він останній Герой, який ще топче мирний ряст. І хоч уже розміняв 95 років, тримається доволі бадьоро і впевнено. Принаймні щороку на 9 Травня іде до меморіалу Вічної Слави, аби вшанувати тих, хто виборов мирне життя.

— Ви пройшли жорстоке і страшне військове пекло. А чи страшно було під бомбами і снарядами? Бо дехто стверджує, що нічого не боявся…

— Не вірте їм. Ті, хто кажуть, що на фронті не боялися смерті, лукавлять. Я боявся. Але тільки перед боєм, бо потім страх кудись зникав. Може, когось рятували фронтові сто грамів, та це не про мене. Перед боєм я не випив жодної чарки.

Перше враження від Перемоги — як тут красиво. Все потопає в зелені й квітучих деревах. Око фіксує також порядок у всьому: заасфальтовані дороги, добротні кам’яні будинки. Відчувається, що живуть тут люди, для яких їхнє село — не тимчасове місце проживання, а рідна, улюблена земля. Школа, дитячий садок, ринок, меблева фабрика, амбулаторія сімейної медицини зі швидкою допомогою і власною лабораторією, будинок для людей похилого віку, бібліотека, кілька магазинів, кафе. На найпомітнішому місці — церква. А трохи далі, на зеленій галявині, — обеліск з іменами загиблих під час війни ядлівців. Адже саме так — Ядлівка — село називалося з 1400 року. Перемогою його нарекли 1945-го.  

Цю легендарну жінку знають тисячі сумчан. Кавалер орденів Вітчизняної війни та Слави, нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За відвагу». Почесний радист СРСР.

Коли розпочалася війна, Каті не було й дев’ятнадцяти. Щойно закінчила перший курс Київського авіаінституту, як замість канікул довелося записатися до народного ополчення. А на початку серпня потрапила до складу 3-го спеціального прикордонного полку, де стала розвідницею.

9 травня всі миколаївці, незалежно від віку та політичних переконань, збираються біля меморіалу героям-ольшанцям. Історію подвигу 68 десантників, які стали Героями Радянського Союзу, знають, вивчають, поважають. Адже це єдиний випадок в історії світових війн, коли 68 чоловік (67 десантників та провідник) дістали найвищу нагороду країни. Вони першими в березні 1944-го прорвалися до Миколаєва й провели десантну операцію для забезпечення успішного просування частин, що наступають із фронту.  

Історик, ветеран військово-морського флоту, капітан І рангу Володимир Шило у дитинстві, дивлячись на любовно вбраний у вишитий рушник старенький портрет Шевченка, називав його «дідом Тарасом». І це не дивно, адже поет сприймався як член сім’ї вже кілька поколінь, а читаний-перечитаний томик «Кобзаря», як і в інших українських родинах, був найбільш шанованою книгою. Проте згодом сталася взагалі неймовірна, майже містична історія.