Державне підприємство «Волинські старожитності», дослідження якого уже десятки разів опинялися у фокусі уваги ЗМІ, представляє в поліському регіоні на території Волинської і Рівненської областей Інститут археології Національної академії наук. На нього покладено вивчення, дослідження і популяризацію пам’яток археології. Тих, які дають наукове підгрунтя для написання правдивої історії, що без неї, як відомо, ані державу не збудуєш, ані людину патріотом не виховаєш. 

Процеси інформатизації у будь-яких сферах людської діяльності настільки масштабні та глибокі, що ведуть до якісних змін власне самого суспільства. Принциповий і глобальний характер інформаційного суспільства значною мірою визначається тим, що базується на потужному науковому технологічному фундаменті, яким є інформаційно-комунікаційна інфраструктура.
Сучасний стан телекомунікаційних мереж характеризується, насамперед, конвергенцією мобільної, стаціонарної та мережі Інтернет. 

Цього року маємо сумну дату —  чверть століття без Івана Миколайчука. Та вже й кілька слів, причетних до цього божественно вродливого, надзвичайно обдарованого совісного українця, — «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» — з подихом вічності.

Як не вистачає його світлої особистості: не лише в кіно — в Україні. У наших душах. Як добре: звертаючи погляд у небо, не розминатися з пам’яттю про нього. Тоді затишніше і впевненіше на рідній землі.

Хочеться згадки про Івана Миколайчука від чоловіка, якому він довіряв, з яким спілкувався до земного останку. 

Ми пам’ятаємо їх усе життя. Тих мудрих і терплячих учителів, котрі змогли захопити своїм предметом, прищепити паростки духовності й людяності. Ми подумки звіряємо свої вже дорослі  вчинки з настановами, що почули від них. І, по суті, кожне досягнення в нашому житті — це і досягнення наших наставників. Зі святом вас, дорогі вчителі! Здоров’я, добробуту і вдячних учнів!  

Цього року, аби взяти участь у фестивалі, до меморіалу «Поле Альмінської битви» з’їхалося 150 учасників реконструкції з 10 військово-історичних клубів України, Білорусі, Росії, Франції та Великобританії. Перед початком демонстрації бою гості заходу, блукаючи між солдатськими наметами, спостерігали за зосередженою підготовкою вояків. Артилеристи приводили гармати у бойовий стан, піхота набивала патрони порохом, кухар розпалював вогнище, аби приготувати польову кашу. Між наметами походжали пані у шатах кінця XIX сторіччя, на імпровізованих подвір’ях господарювали селянки у вишиваних сорочках та сарафанах. 

Серед численних заходів до 70-річчя створення підпільної молодіжної організації «Молода гвардія», передбачених прийнятим ще в березні цього року розпорядженням Кабміну, на одному з чільних місць — «демонстрація художнього фільму «Молода гвардія» каналами мовлення та в кінотеатрах». На жаль, українці не дочекалися  широкого показу кіношедевра режисера Сергія Герасимова, картина якого зробила зірками плеяду молодих акторів — В’ячеслава Тихонова, Нонну Мордюкову, Інну Макарову, Георгія Юматова, Сергія Бондарчука, Євгена Моргунова.  

Не лише у своєму помешканні, де постійні аншлаги, не тільки на гастролях, де збирає повні зали відвідувачів, а й концертами в найнесподіваніших місцях дивує і зачаровує шанувальників класичної музики одна з найстаріших концертних організацій України — Харківська філармонія. Про те, як вдається симфонічному оркестру зі своїми унікальними проектами конкурувати із всюдисущою попсою, розпитувала заслуженого діяча мистецтв України Юрія Янка харківський кореспондент «Урядового кур’єра».   

До ІІІ Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz вийшла друком книжка «Czernowitz. Черновцы. Чернівці» одного із його засновників — письменника Ігоря Померанцева (нині — редактор російської служби «Радіо Свобода» у Празі). «Це книжка про ауру міста, — зазначив у передмові відомий есеїст Сергій Воронцов. — Аура — це найбільш творча стихія світу. Іноді здається, що не місто чи його жителі породжують ауру — це аура породжує їх. Так у Космосі туманності з часом згущуються в зірки і планети». 

Ще дорогою до Красносілля ми зустріли тудорівських газдів.

— Куди поспішаєте? — запитали жартома, споглядаючи на їхнє колоритне вбрання та реманент, які вони прихопили із собою.

— До млина, — усміхнулися. — Їдемо до Красносілля зерно молоти на борошно. 

 Усе живе довкола нас реагує на зміну пори року: дерева скидають листя, тварини линяють чи впадають у сплячку. Людина — не виняток: ми відзначаємо перехід від літа до осені певним зниженням життєвого тонусу та уповільненням обмінних процесів. «У мене осіння депресія», — часом чуємо від друзів та знайомих, а іноді й самі страждаємо від пригніченого настрою.