Десь напередодні здобуття Україною незалежності я написав до письменницької газети невелику статтю про те, що в Австралії живе український письменник Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб, і вже настав час видати в нас його твори, серед яких особливо корисна для дітей книжка «Живий Шевченко».

По якомусь часі одержав від нього вдячного листа за увагу й прихильне слово. Вже пізніше довідався, що Нитченко усім відповідав на листи, для всіх знаходив і пораду, й просто добре слово. На цьому мені наголошував кожен, хто його знав.

Лесь Степанович Танюк, якому вчора виповнилося 75 років, — хоч і мій сучасник, чим дуже пишаюся, та уособлює для мене і дивовижну людину кількох епох, і їхнього літописця. Із того, що енергійно й пристрасно пережив і талановито напрацював сам, що пізнав від свого оточення і від далеких попередників з книжок та інших джерел, він вибудував собі на планеті захопливий і для інших світ, наодинці з яким не занудьгуєш і на безлюдному острові. 

Люди, які за своє альпіністське життя підкорили не одну сотню вершин, уміли уникати гірських небезпек — каменепадів, лавин і снігопадів, навіть передбачити не могли, що смертельна загроза цього разу прийде не від суворих, але чесних у протистоянні зі своїми підкорювачами гір, а від ісламістських недолюдків, які заради демонстрації своєї незрозумілої і нічим не мотивованої зверхності, по-звірячому відберуть життя у найкращих серед кращих. 
Про подробиці цієї страшної трагедії та про тих, хто загинув від рук терористів, так і не здійснивши своїх благородних намірів — підкорити найбільш неслухняну гору, власний кореспондент газети попросила розповісти очевидця й учасника експедиції «Нанга-Парбат-2013» Олександра Заколодного. 

Він не з чужих слів, а особисто знав засновників закарпатської школи живопису. Ба більше, він їхній учень. Згодом сам продовжив традиції цієї школи, а нині її визнаний корифей відсвяткував своє 75-річчя.
 

Бібліографа, архіваріуса від Бога Людмилу Саприкіну можна назвати людиною-інститутом. Вона знаходила і виправляла помилки навіть у словнику Брокгауза і Ефрона. Її квартира — справжнє сховище книг, бібліографічних карток, сегрегаторів, файлів, касет, папок, ящиків з газетами і журналами. Її послугами, консультаціями послуговуються найсолідніші наукові установи, редакції і музеї.  

Нинішнього року Василю Дзюбі з Тарнави, що на Черкащині, виповнилося б 114 років. При його богатирському здоров’ї, розповідають у селі, він міг би дожити  до цієї дати. Та  травма вкоротила віку. Біда сталася влітку 1938 року під час виконання коронного номера циркової програми. 

Прізвище цієї людини годі відшукати як у восьмитомнику «Советская военная энциклопедия» 1976–1980 років випуску та «Военном энциклопедическом словаре» 1984 року, так і навіть у виданій уже за часів «перебудови» фундаментальній енциклопедії «Великая Отечественная война 1941–1945». Звісно, далеко не про всіх командирів дивізій, навіть якщо йдеться про Героїв Радянського Союзу, можна згадати в обмеженому за обсягом виданні. Однак Андрій Никифорович Вітрук — один з небагатьох представників Радянської армії, удостоєних звання Народного Героя Югославії. 

А розпочався земний шлях засновника вірменської національної симфонічної музики, автора численних творів, просякнутих суто вірменським колоритом та національною духовністю, в Каховці (нині — Херсонщина) 1 листопада (за новим стилем) 1871 року. І саме з Україною пов’язана більша частина життя цієї непересічної особистості.
Хрестили Александра у вірменській церкві містечка Вірменський Базар (тепер Армянськ), яке було батьківщиною іншого видатного вірменина — маляра-мариніста Еммануїла Магдесяна. Їх згодом поєднала дружба, оскільки дитинство обох проходило саме тут. У цьому самому містечку народився і батько Александра Спендіарова — Афанасій Авксентійович, якому згодом належав маєток Картказак, що розташований неподалік. 

Хоч скільки років минуло, та не йдуть з пам’яті кілька зустрічей із цією жінкою — виняткової душевної краси, працелюбства, внутрішнього благородства і трудової одержимості. Завжди, коли в 1980-х приїжджав до колгоспу імені Леніна Лебединського району як кореспондент обласної газети, завідуюча молочнотоварною фермою уславлена Марія Харитонівна неодмінно пригощала молоком — свіжим, із шумовинням, запашним. А що смачним — не передати.
А до білосніжного напою обов’язково подавала власноруч випечені пиріжки — з капустою, повидлом, сиром… Сама ж сідала на ослінчику за столом і залюбки відповідала на традиційні журналістські запитання. 

Слід віддати належне Інтернету, що не дозволяє приховати від світової спільноти талант, хоч би в якій країні жив його власник. Для Google та Yandex не існує міждержавних кордонів і табелів про ранги, умовностей і формальностей.

Показовий приклад — скромний пітерський фізик Григорій Перельман, позбавлений будь-яких особистих амбіцій, але запрограмований на грандіозні відкриття. Саме математична спільнота відшукала у всесвітній мережі його розв’язок теореми тисячоліття — Пуанкаре і проголосила дивакуватого винахідника одним зі ста геніїв сучасності. Від мільйона доларів, передбачених за цей винахід Міжнародним математичним інститутом Клея, Перельман відмовився, проте його відкриття стало надбанням і знаряддям світової фундаментальної науки.