Що в житті людини, яка хоче, щоб пішли за нею (кожен селекціонер, і не тільки він, про це мріє), головне? Вміння переконати конкретною справою. Результат, що тішить не тільки його творця, а й суспільство. Шлях до цього, особливо в наш час, дуже складний. Адже життя людське співмірне з природними явищами. Одні шукають у верхів’ях потоку. Шумлять, гуркочуть громом і блискавками, наганяючи страху. А потім закривають усе чорною хмарою, яка, здається, ось-ось прорветься довгожданим дощем. Проте знову завіяло-загуло, і сліду доброго не залишилося. Одне слово, з великого галасу — нічого, крім розчарування.

Коли подібне відбувається в суспільстві (а ми це спостерігаємо вже двадцять років), дуже важко доводиться тим, хто звик не шуміти, а робити. У часи великих потрясінь творцеві вистояти перед натиском шаленої бурі самозакоханих руйнівників — так само, як паростку пробитися через асфальт. Володимир Моргун це зробив. Що допомогло? Мудрість. Відповідальність. Професійна гордість.

Хтось думає, що, перебуваючи на владних посадах, може вершити долі і народів, і окремих особистостей, зводячи на п’єдестал нікчем і розчавлюючи світочів. Але істина все одно восторжествує, навіть якщо це трапиться через кілька століть чи й тисячоліття, а розтиражована слава пустот ніколи нічим не продовжиться.
Немає й сліду від могили Володимира Липського, знищеної більшовиками, на жаль, не кожен українець скаже, хто цей чоловік. Та попри те, наш співвітчизник не перестане від цього невігластва бути справді видатним ученим, ботаніком світового рівня. 

Найкоштовніша прикраса — то олімпійське «золото», а мрії рано чи пізно здійснюються, якщо мріяти правильно. Правильно вірити, докладати зусиль, ставити мету і досягати. Про все це вона думала, стоячи на найвищій сходинці лондонського п’єдесталу під звуки українського гімну.
Фехтувальниця Яна Шемякіна здобула перше «золото» для України на минулих Олімпійських іграх у Лондоні. Того дня вона здійснила не лише свою мрію, а й виправдала сподівання нас усіх. 

Коли добре знаний на Прикарпатті хірург Ярема Васильович Кобринський робив нескладні операції, з-поміжйого помічників інколи була й дівчинка у завеликому, як на її зріст, білому халаті — його улюблена донька Наталочка. І ніякі вмовляння не змушували її піти в цей час у кіно чи погратися в парку зі своїми однолітками. А тим, хто настійливо допитувався, чи буде вона в майбутньому лікарем, ще з дошкільного віку серйозно відповідала: «Не лікарем, а хірургом!»

Після закінчення Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталія Штефуца повернулася з дипломом до рідного Ужгорода. З того часу розпочався її творчий шлях. Вибір професії пояснює багатогранністю журналістської праці, змогою часто подорожувати, зустрічатися з новими цікавими людьми і захоплено розповідати про них широкому загалу.
Спершу працювала на обласному телебаченні в інформаційних, інформаційно-аналітичних програмах, була ведучою новин. Разом з колегами започатковувала молодіжну та спортивну програми, експериментувала з різними проектами. Приміром, той, що називався «Просто неба», ознайомлював телеглядачів з життям сільських громад Закарпатського краю. 

Кажуть, що не людина обирає долю — доля сама знаходить свою обраницю. Життєвий шлях подолянки Лідії Новак розпочинався з освітньої ниви: десять років після здобуття першої вищої освіти вчителя української мови та літератури вона працювала на Хмельниччині. Потім здобула ще фах практичного психолога, а після переїзду до столиці перейшла в соціальну сферу.
П’ять років тому вона очолила унікальний центр «Місто щасливих дітей» — благодійну організацію, у якій на довготривалій основі проходять соціально-психологічну реабілітацію діти, котрі залишилися без піклування дорослих. Так-от, їхні зранені душі й лікують фахівці під орудою цієї жінки з добрим і щедрим серцем.

Він прийшов у світ ранньою весною. І так само весною, у рік тридцятиліття, обірвалася ниточка його життя. Не стало людини, але залишилися його пісні, його чарівні мелодії. Минають роки, а вони звучать і торкаються найпотаємніших струн душі. Івасюк не загубився у плині часу, відлуння його кроків пам’ятає бруківка старого Львова. Мелодії і поетичні рядки, написані молодим талановитим і самобутнім автором і виконавцем, чарували дивовижною енергетикою, нікого не лишали байдужим. І музика та не старіє, не втрачає своєї яскравості і барв. Душа його пісень жива і досі.

Львів, відколи зазвучали Івасюкові «Червона рута», «Водограй», «Два перстені» і десятки інших, завжди освідчувався в любові молодому композиторові. Його шанобливо вітали ті, хто не був особисто знайомим, а він привітно всміхався кожному незнайомому у відповідь на вітання, може на серці залягла глибокими снігами туга. Слава виявилася річчю непростою, не бракувало недругів, заздрісників і тих, кому не давала спокою популярність молодого таланту... 

Щоб довго прожити, геронтологи радять уникати надмірних емоцій і вести здоровий спосіб життя. Та хоч киянину Олексію Андрійовичу Новікову доля не відпустила такої розкоші, як життя без стресів, навіть нині, у 92-річному віці, він ще повен сил. Коли я почула про цього чоловіка, була дуже вражена тим, що він... і досі працює! Місце його роботи — Державна спеціальна служба транспорту Міністерства інфраструктури (колишні залізничні війська). У колективі до нього  ставляться з величезною повагою. До речі, ця служба у березні святкуватиме 150-річчя від дня створення. Більш як половину свого життя їй присвятив ветеран Великої Вітчизняної війни полковник Олексій Новіков. Він нагороджений орденами Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького та багатьма медалями.  

Дивлячись на людей, що досягли у своєму житті значних висот, багато хто гадає, що це дар небес. І лише одиниці розуміють: будь-який успіх — передусім результат щоденної наполегливої праці. Наш сьогоднішній співрозмовник з юних літ чітко визначився зі своєю метою і прямував до неї нелегким шляхом, на якому було все: випробування, розчарування, злети. Мова — про відомого державного, політичного і громадського діяча, що обіймав найвищі державні посади в Україні, а нині — радника МВС України Василя ДУРДИНЦЯ. 

Мій співрозмовник, доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський, широкій громадськості відомий насамперед як автор тритомника нарисів про видатних учених з українським корінням, які зробили значний внесок у розвиток світової науки, «Нехай не гасне світ науки». Одні з них через обставини працювали за кордоном, а тому імена їхні залишилися в нас мало знаними, інші піддавалися гонінню і навіть фізичному знищенню більшовицькою владою, а як наслідки, повне забуття аж до привласнення їхніх відкриттів і винаходів іншими людьми.

Василь Андрійович своєю воістину подвижницькою працею повернув імена цих достойників на круги своя, а їхні праці — українській науці.

Ми зустрілися з Василем Андрійовичем, щоб поговорити про роль і значення його феноменальної праці для подальшого розвитку науки, зокрема й української.