Уце важко повірити: підприємство, яке до 1990 року було передовим у галузі виробництва будівельних матеріалів, у період переходу до ринкової економіки опинилося на межі закриття. Цього року в рамках VII Всеукраїнського фестивалю науки воно представляло разом із академічними установами інноваційну продукцію. Реальну, яка нічим не поступається закордонним аналогам. Розроблену і виготовлену за ініціативи патріота галузі і великого ентузіаста та організатора Валерія Нестерова. Він, стверджують колеги, не лише зберіг, а й вивів на сучасний рівень столичний Комбінат будіндустрії. 

Минув рік з того трагічного дня, коли обірвалося життя великого Українця, шанованого в світі мистецтвознавця, рятівника і збирача мистецьких скарбів, Героя України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, заслуженого працівника культури України та Польщі, президента Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв, генерального директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького. Життя дало нам, сучасникам, шанс осягнути глибину і велич однієї з найавторитетніших постатей сучасності. Бо саме Борис Григорович допоміг і допомагає кожному з нас і наступним поколінням не боятися, а сміливо зазирнути у глибину століть, пізнати складну, але таку багату і давню історію, культуру свого народу, свідченням якого є врятовані мистецькі пам’ятки: унікальні твори сакрального мистецтва, ікони, стародруки, скульптури, дерев’яні церковці — наш найбільший скарб, яким він особливо ревно опікувався, бо нищить їх і поважний вік, і наша байдужість. За те, що взяв на себе місію вправного будівничого і впродовж свого життя творив величний храм духовності, що був і залишатиметься нашим надійним оберегом. 

Як ставляться у суспільстві до міліції? Найчастіше сварять, рідше хвалять, але незалежно від сформованої думки про стражів правопорядку людям доводиться з ними спілкуватися. Найбільш наближена до населення — це служба дільничних. Дільничний — універсальний солдат, який постійно виступає в різних ролях: то він оперативник, то сімейний психолог, то соціальний працівник. І від того, яким він буде, як відреагує на звернення громадян, досить часто залежить чиясь доля. Тому розмову з Василем Козленком, який нещодавно переміг у конкурсі на звання кращого дільничного столиці, ми почали саме із запитання про те, як навчити людей довіряти правоохоронним органам та що робити, коли не вдається розв’язати проблеми, що їх турбують.  

Народна артистка України Наталя Сумська з тих актрис, які не втомлюються дивувати своєю творчою енергією і акторськими сюрпризами. Її вистачає і на академічний театр, і на серйозну антрепризу. Вона завжди готова на кінозйомки, телевізійні цикли, запис радіопрограм і озвучування закордонних фільмів. А ще на велику дружну сім’ю, берегинею якої є. Як і янголом-охоронцем свого знаменитого чоловіка — актора Анатолія Хостікоєва. Із Наталею В’ячеславівною ми зустрілися одразу після недавньої церемонії нагородження театральною премією «Київська пектораль», де вона вручала її колегам.  

Перші дні після вибуху реактора були днями величезної нелюдської напруги. На долю керівника урядової комісії, заступника голови Ради Міністрів СРСР Бориса Євдокимовача Щербини випала дуже відповідальна, воістину історична місія. Він, як ніхто інший, підходив на роль очільника боротьби на передньому краї. Його непохитна воля, рідкісний дар організатора, уміння швидко приймати виважені рішення, здатність все підпорядкувати інтересам справи проявилися з самого початку.  

Хто вона, ця дивовижна жінка з легким та ніжним рідкісним колоратурним сопрано, яким зачаровувала вже з перших акордів? Про це запитували три десятиліття тому, цікавляться й тепер, вперше почувши українські пісні у виконанні американської співачки українського походження Квітки Цісик.  
Її встигли полюбити всі. Ніколи не підсилювала звучання своїх пісень гучними децибелами потужного музичного супроводу. І змусила вслухатись у свій голос далеку й близьку її серцю Україну, прагматичну Америку. До батьківської землі спів нашої краянки долинув з-за океану мелодією «Двох кольорів»: Квітка виконувала її з такою тугою, так щемно, ніби наново переспівувала чиюсь долю!

Далекого 1947 року в одну з аудиторій Київського педінституту імені Горького зайшов не відомий однокурсникам студент Павло Глазовий. Зате його добре знав Остап Вишня. Саме він подбав, аби юнака перевели з Криворізького педінституту, де той навчався, в Київ. І вже першого дня, пригадує однокурсниця Павла Глазового професор Інституту української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка Марія Плющ, новачок захопив усіх блискучою відповіддю на запитання викладача про романтизм.  

Рідній сестрі Олеся Гончара Олександрі Терентіївні Сові 4 квітня цього року виповниться 99 років! Вона охоче спілкується, приймає гостей і вкотре із задоволенням розповідає про свого видатного брата. Живе Олександра Терентіївна в тому ж будиночку у Дніпропетровську (раніше це було село Ломівка), де мешкав, повернувшись із фронту, Олесь Гончар і де він писав «Прапороносців». Поряд будинок наймолодшої доньки Олександри Сови — Тетяни Гаврилівни, яка й доглядає стареньку матір. До речі, молодшу племінницю письменника звуть так само, як і його з Олександрою Терентіївною маму — Тетяну Гаврилівну Біличенко (у дівоцтві Гончар).  

Чому проект «Дім над морем» киянки Наталії Большакової визнаний торік одним із найкращих на престижному міжнародному конкурсі Британської асоціації дизайну? Бо, за словами голови журі в категорії «Візуалізація», засновника італійського меблевого концерну Паскуаля Натуцці, його «дизайн продуманий у повній гармонії з навколишнім ландшафтом, сповнений безкомпромісної елегантності чітких ліній і мінімалізму. Він об’єднує високий рівень архітектури з реальними функціональними потребами для комфортного життя сучасної сім’ї».
«Що нам варто дім збудувати: намалюємо — і будемо жити». У чотири роки я сприйняла цю приказку всерйоз і не могла збагнути, як це станеться…
«Що нам варто в чиємусь домі блукати: хоч і будинку ще немає, і господаря його не бачили»… Це придумалося завдяки «Дому над морем», справжність інтер’єру якого у 3D — вражаюча. 

Кожен день із воєнних 1418 Василь  Деркач пам’ятає від світанку до заходу сонця. А війну зустрів курсантом 1 Київського Червонопрапорного артилерійського училища. Він летів до столиці соколом відразу після випускного вечора в школі, перестрибнувши тин рідного двору в селі Панорниці на Чернігівщині. 45 кілометрів було до залізничної станції Алтинівка — і весь час ішов дощ. Але не зміг той дощ змити усмішку з обличчя хлопчини, на грудях якого блищали значки «Ворошиловський стрілок» та ГПО. Він був готовий і до праці, і до оборони, та от тільки не чекали ані Василь, ані його товариші того, що в перші дні їхнього курсантського навчання й очікуваної війни господарями в небі над столицею стануть  літаки зі свастикою.