Шановні реформатори, зайдіть у найближчу районну лікарню чи сільський фельдшерсько-акушерський пункт і запитайте пересічного співвітчизника, який теж прийшов сюди за найдорожчим — рятувати здоров’я, чи відчув він хоч йоту позитив від багаторічних реформацій медицини? Навпаки. Це ви почуєте і від мене, такого ж пересічного пацієнта районної лікарні. Я теж неодноразово запитувала в себе як журналіст і як людина, не байдужа до того, що робиться в моїй країні, та ще й у сфері, яка стосується кожного. Тоді чому галас про реформу медичної галузі нуртує тільки в чиновницьких кабінетах? 

Сивий дідусь заходить у центр квітника перед хатою із каністрою гасу, розправляє спину і починає щедро поливати ним землю. З вікна це бачить його онук і не стримується:

— Діду! Діду! Що ти робиш? Від гасу ж квіти повсихають!

На що старий відгукується зовсім несподіваним:

— Бог із ними, тими квітами! Нам головне, аби кулемет не заржавів! 

Якось навесні, гуляючи зі старшим сином у дворі, помітила, як напередодні літніх канікул на вікні підвалу сусіднього під’їзду з’явилося оголошення про відкриття такого собі літнього табору для дітей шкільного віку, який працюватиме з 12 до 16 години щодня, крім вихідних. Наперед зраділа, бо у перспективі канікули чекали і на мою сім’ю, нехай не так швидко, але… 
Як розповіли мені тоді сусідські дітлахи, ці кілька годин з ними проводить вчителька. Траплялося, що вони раз по раз підбігали до мене і з хвилюванням перепитували,  котра година, нетерпляче чекаючи наставницю. А ще розповідали, що вони разом із нею граються у настільні ігри, малюють, вивчають пісеньки, п’ють сік і їдять печиво. Тобто  діти не шукали пригод, а були зайняті. Звідки бралися гроші на ласощі, я не цікавилася. Схоже, за бажання і копійчину можна знайти. Дуже раділа, що, коли підросте мій син, то не доведеться ламати голову, куди його прилаштувати на час канікул. 

Що ближче Новий рік, то більш наполегливим та нахабним стає бажання свята. Воно стукає у мозок, прагнучи підбадьорити його творчі здібності. Воно перебиває різні і важливі думки, повертаючи їх до того невблаганного бажання свята. Невже воно так тобі необхідне саме зараз? Тут би подумати про проблеми в державі, про те, яку тему подати в газеті, але твоє єство настирливо вимагає свята! І це не здолати ані хаосу на вулицях, ані майданам, ані браку святкових ідей. 
Господи, ну надихни фантазію і спровокуй мозок на щось дивовижне і неординарне! Олів’є, шампанське, телевізор — цей ланцюжок, що проти волі випливає з куточка свідомості, вже сприймається як підступна зміюка, що може вбити зародки твоїх світлих бажань і святкових налаштувань. Але що протиставити цьому?

Видовище привертало увагу якимось навіть сюрреалізмом: біля облдержадміністрації — лише один чоловік із чимось на кшталт чималої церковної корогви в руках із зображенням Президента замість ікони, національним прапором на древку та прапорцями «Партії регіонів». Так, одеські майдани традиційно не надто людні, а антимайдани –– дуже мовчазні. Але щоб аж так — на самоті, ледь не молячись... 

Іноді таке почуєш, що не віриш вухам своїм. Так, мій приятель зауважив, що залізниця остерігається пасажирського «МММ». Нісенітниця? Та звісно, бо державне підприємство настільки потужне, що будь-яку хитру фірму за пояс запхне. Однак співрозмовник стояв на своєму. «Якщо пасажири здадуть квитки на поїзд, залізниця зазнає збитків», — зауважив він.
Я заперечив, що це неможливо. Повертаючи квиток, людина втрачає, а ніхто собі не ворог. Навпаки, кожний пасажир прагне заздалегідь визначитися. Нещодавно брав квитки з Вінниці до Києва і назад, так на зворотний шлях були лише на 16-ту годину або на 23.39. А на решту потягів у цьому проміжку — всі розібрали. І це за 14 діб до відправлення!

У під’їзді моєї житлової багатоповерхівки, яка й досі, на жаль, не має вхідних дверей із кодовим замком, звикли до всіляких гостей. Особливо у вихідні. Одні поспішають повідомити надзвичайну новину, одержану спеціально для мешканців будинку ледь не з космосу. Інші прагнуть ощасливити подарунками у вигляді духовних книг. Але найчастіше трапляються кочівні коробейники, які пропонують крам за мінімальними цінами надзвичайно високої якості (принаймні, так вони стверджують). 

Нині, коли погляд будь-якої соціально активної людини прикутий до політичного протистояння у столиці, часто згадують минуле, пропагандистську машину СРСР. Свою справу вона не те що вміло виконувала — віртуозно.  Правду, яку треба було сховати від людей, забороняла або й зовсім секретила, а за потреби повторену тисячократно брехню робила правдою. Пам’ятаєте: «КПРС — честь і совість нашої епохи!»? Але ніде ж не друкувалося інше — свіфтівське  «Партія — безумство багатьох заради вигоди одиниць». 

Завжди, коли бачу на сцені чергове юне дарування, яке виводить тоненьким голоском шлягер або дефілює подіумом у модному вбранні, охоплюють двоякі відчуття. З одного боку — віддаю належне хлопчикам і дівчаткам, які стараються з усіх сил сподобатися глядачам і в юному віці починають штурмувати вершини шоу-бізнесу. З іншого — чомусь стає шкода тих вундеркіндів, бо всі оті сценічні досягнення — результат титанічної праці, щоденних репетицій, виснажливого графіка, що забирають у дітей не тільки фізичні, а й душевні сили. 

На маленькій затишній вулиці Ак. Павлова у місті лева, що неподалік центру, у скверику поряд із головним корпусом Академії ветеринарної медицини вода б’є фонтаном. Але що казати про аварії, віддалені на кілометр-два від «Львівводоканалу», якщо в них під самим носом, за 50 м від головного офісу підприємства, повноводною рікою з-під асфальту витікає чистісінька вода. Потім потік розділяється на два: один «прямує» на вулицю Студентську, другий — на магістральну Зелену. Вода тече годину, другу, третю. Та всім байдуже. Не фіксує, скажімо, обладнання потужного витоку, але ж ручай на всю вулицю пробігає поряд із центральним входом до головного офісу ЛКП «Львівводоканал», куди в’їжджають-виїжджають аварійні машини, інша техніка, а на чималому подвір’ї завжди людно.