Ще недавно температура повітря радувала нас плюсовими показниками, проте за кілька днів ситуація кардинально змінилася, й у свої права вступила матінка-зима. З приходом холодів українці розділилися на два табори: тих, хто вдягається правильно, й тих, хто глибоко переконаний, що краса вимагає жертв. Причому жертв серйозних. 
Ось так уранці, коли йшла на роботу, була вражена зовнішнім виглядом дівчини, котра кудись дефілювала на височенних підборах у коротенькій спідничці, яка трішки «визирала» з під маленького хутряного жилета. Руки дівчина намагалася притискати до цього самого жилета, оскільки тоненька кофтинка їх явно не зігрівала. Зовні панянка мала гарний вигляд, але лише за умови, якщо не бачити виразу її обличчя. На ньому явно читалося те, що їй холодно і дуже незручно. Власне, хода так само видавала справжні емоції. Адже дефілювати по льоду на таких підборах з платформою взагалі небезпечно для життя, про зручність навіть не йдеться. Відверто кажучи, від вигляду модниці ставало холодно майже всім, хто пробігав повз неї. Мабуть, тому бабуся не витримала і підійшла зі словами: «Дитинко, що ж ти робиш зі своїм здоров’ям?» Слід віддати належне дівчині: вона не нагрубіянила бабусі, а просто відповіла, мовляв, повинна сьогодні мати гарний вигляд. Проте бабуся так просто не захотіла здаватись і все-таки «прочитала лекцію» на тему: чим загрожує дівчині такий «гарний вигляд». Оскільки я йшла поряд, то ненароком стала свідком бесіди. До речі, бабця зауважила, що вона працювала лікарем, тому знає, про що каже. 

Передчуття громадянського миру. Найприкріше, що його просто немає. Найліпше, що на нас чекає, — так званий гнилий компроміс. Це коли сторони конфлікту розходяться по кутках, однаково ображені та невдоволені, кожне зі своєю думкою. Конфлікт таким чином не знімається, а просто відтерміновується — до першого ж непопулярного рішення, неадекватного міліціянта чи постраждалого — навіть із невідомих причин — активіста. 

Україна, яка донедавна мала фактично єдину підставу не вважатися найгіршим пострадянським проектом, тепер позбулася і її. Вирішувати політичні питання виключно мирним шляхом — це вже не про нас. Ми виявилися менш зрілим суспільством, ніж країни Північної Африки, бо в них перед очима не було прикладу, до чого може призвести збройне повалення зажерливих еліт, а в нас  був. Їхній. 

Край за Карпатами до створення незалежної Української держави перебував (зокрема лише в минулому столітті!) у складі п’яти країн. На референдумі 1991 року своїм волевиявленням місцеві жителі ствердили появу на карті самостійної України. За це проголосували майже 93 відсотки учасників усенародного плебісциту.

Будь-який справжній, а не розрекламований намарне цілитель підтвердить: причини багатьох серйозних захворювань людського організму залежать від стану  хребта.
Однак ідеться зараз не про медичні проблеми. «Становим хребтом» держави у класичному розумінні  небезпідставно називають державне управління — своєрідний злагоджений механізм, завдання якого — оперативно  та ефективно реагувати на всі важливі суспільні процеси у країні.
Беремо на себе сміливість завважити, що причини нинішньої гострої ситуації в українському суспільстві великою мірою слід шукати в цілковитому і всеосяжному розбалансуванні вітчизняної системи державного управління. І розпочалося воно не вчора, не зі з’явою Майдану, не з часу тих чи тих виборів, і навіть не зі зміною політичних еліт у результаті чергової виборчої кампанії. 

У безлюдних і важкодоступних гірських районах наукові експедиції продовжують шукати снігову людину. Та не на того натрапили: волохатий відлюдько таки не позбавлений розуму і тому обходить нашого брата десятою дорогою. А тим часом у густозаселених областях степу й лісостепу зустрічі із нами наполегливо шукає не менш цікавий представник роду людського, якому дуже пасує визначення «політикантроп».

У середині 2000-х років країни Європейського Союзу докладали чимало зусиль, щоб наблизити стандарти законодавства України до найсучасніших, дати нашій державі рецептури успіху  у сфері забезпечення конституційних прав людини,  допомогти подолати економічну стагнацію.
У рамках українсько-шведського міжурядового проекту з розробки стратегічного плану розвитку лісового сектору України, наприклад,  відбувалися навчальні поїздки групи українських спеціалістів до Польщі та Німеччини. Але здебільшого кращі європейські фахівці вчили наших лісівників у нас.
Серед них був  і відомий у світі фахівець з громадських комунікацій швед Ларс Талерт. Ця людина володіє унікальною здатністю — вмінням вчити PR-фахівців налагоджувати взаєморозуміння великих лісових, водних, енергетичних компаній  із громадськістю. Цю роботу він виконував у трьох десятках країн майже на усіх континентах.

За вікном — мінус 10, холодно! На душі ще холодніше: вона й рада б уже перетворитися на  крижинку, як у казці про Снігову Королеву, та хіба це можливо?
Живу ж бо не в казці (а хотілося б хоч на трохи потрапити туди), а у жорстокій дійсності. Два місяці поспіль засинаю і просинаюся «під телевізор», щоб із роз’ятреною душею йти на роботу. А потім знову повертатися у той самий, якийсь безпросвітний формат буремних буднів, які, здається, вже ніколи не перетворяться бодай на маленьке свято душі…
Від чого їй радіти: від того, що вбивають людей, які щиро прагнуть змін на краще? Від того, що завтра вже не перед телевізором, а в епіцентрі подій можуть опинитися й наші діти? А їм же ще жити й жити, їм, сподівалися ми, свою державу розбудовувати. Чи, навпаки, чимдуж втікати з такої держави за першої-ліпшої нагоди? Чи, може, від патологічної глухоти і влади, й опозиції? Тут навіть усі президенти вкупі за одним столом не допомагають — маємо те, що маємо… 

Кілька останніх років поспіль  бігборди з портретами політиків різних партійних мастей і владних рангів вітали киян та гостей міста з Новим роком та Різдвом. Згідно з моїм бліц-опитуванням друзів та знайомих, декого з них ці самовдоволені пещені обличчя дратували, декого залишали абсолютно байдужими, а в декого викликали обурення, мовляв, привітав би ти нас, друже, видимими результатами своєї роботи.
У французькому Страсбурзі жителів міста з новорічними святами вітають… самі жителі Страсбурга, точніше працівники комунальних служб та мерії міста. Тут ви не побачите жодного бігборда з портретом страсбурзького мера Рональда Різа, хоча тут він має доволі велику популярність. На вітальних плакатах з побажанням щасливого Нового року, які зустрілися мені, дещо сором’язливо усміхалася жінка у зеленій спецкуртці. Це  Едіт, працівниця служби озеленення (так було підписано під плакатом). 

Три дні наполегливих тренінгів, палких дискусій — і представники громадських організацій Буковини, Кіровоградщини та Криму представили нарешті свій велосипед під назвою «Громадська журналістика». А до нього ще й інструкцію з експлуатації — у вигляді спеціалізованого посібника з цього досить дивного виду журналістської діяльності. Розробляли і збирали ровер новітньої конструкції впродовж чотирьох місяців спеціалісти різних, далеких від журналістики, галузей під проводом політологів. Сприяв цьому Національний фонд підтримки демократії США, який вважає своїм обов’язком розвивати в нашій країні демократичне суспільство через надання грантів для реалізації відповідних за духом проектів. Цього разу фонд виділив кошти кільком ГО з названих вище регіонів на впровадження «Ефективних публічних комунікацій українських неурядових організацій через засоби громадської журналістики». Підсумки проекту підбили у Чернівцях.

У круговерті міської суєти (це було кілька років тому) ми з чоловіком не надали уваги тому, що батьки не телефонували вже чотири дні. Подумали, що їм не до дзвінків, бо ж на вулиці весна, в селі гарячий час. Хоча до того домовлялися більш ніж три дні не мовчати. Раптом дзвінок. Незнайомий номер на екрані мобілки. На моє обережне «Алло» почула схвильоване свекрушине: «Олю, в нас заблоковано телефон, бо грошей немає на рахунку. Дзвоню із сусідчиного».