Для багатьох наших співвітчизників пускання феєрверків стало не тільки атрибутом святкувань, а й нав’язливою ідеєю. Це — підсвідоме бажання виділитися із сірої маси, утвердити себе як героя, який не боїться гратися з небезпекою, яку має навіть крихітна петарда.

Ще до настання 2014-го медичні працівники й органи внутрішніх справ зареєстрували чимало надзвичайних подій, що були пов’язані із піротехнічними засобами. У Львівській області, наприклад, в лікарню привезли 18-річного хлопця, який вирішив погратися саморобною петардою, що рвонула у нього на балконі.

Переполох, який викликав цей вибух у сусідів, швидко минув. А всі п’ять пальців лівої руки, у якій розірвалася небезпечна саморобка, хірургам довелося обрізати. Назавжди. І хлопець, який нині проходить лікування, ще й досі повною мірою не усвідомив, що він тепер до кінця життя інвалід… Або як тепер слід казати коректніше, — людина із особливими потребами. І родина, яку він у повну силу через кілька літ мав би підтримувати своєю працею, тепер її не дочекається. В усякому разі — в повноцінному вигляді. Як і наше суспільство...

Міністерство внутрішніх справ недавно відзвітувало: останнім часом його співробітники перевірили 850 торгових закладів і вилучили понад 16 тонн неякісної піротехніки. Це понад 700 тисяч «салютів» і «салютиків», що не прогриміли на ці свята. Хоч це, здається мені, лише крапелька в морі того вогняного безумства, що відбувається останнім часом у державі.

Безумства? Так!

Зізнаюся чесно: кожної новорічної ночі відразу, як стрілка годинника починає відлік нового року, виходжу на двір і дивлюся, чи не почало десь (не доведи, Господи!) щось горіти. Бо коли в умовах щільної забудови починають пускати ракети, завжди є небезпека виникнення пожежі. Підштовхує до цього гіркий досвід: кілька років тому вогонь дотла знищив сусідський будинок. Правда, там причиною пожежі був не феєрверк. Але яка нині різниця, від чого розгулявся червоний півень, якщо родина залишилася без житла?

Про небезпеку від вогняних забав нагадує і випадок, який кілька літ тому трапився у Луцькому районі. Тоді підпила компанія вирішила розважитися феєрверком. Коробку з ним у темряві встановили нерівно. І, як це належить, не закріпили з боків. Перший постріл перекинув салютну установку, і вона почала вибухати горизонтально. Щоразу віддача змінювала напрямок стрільби. І ракети, що мали розцвічувати небо, пішли по колу, майже по землі. Кожна оглушливо з багатьма іскрами вибухала. Стало «весело-весело»! У спалахах вогню було видно, як урозтіч втікають від вогняних стріл, щоб знайти собі безпечне місце, святкувальники. А позаяк установка була на тридцять чи сорок зарядів, свою порцію адреналіну вони, нарешті, отримали сповна. Добре, що хоч при цьому півсела не спалили.

Знаю й інший випадок. Молодята вирішили завершити своє весілля гучним феєрверком. Улаштування його, як це практикують у новітніх центрах для відпочинку, ввійшло в ціну обслуговування. Феєрверк був замовлений із розмахом — професійними зарядами, що коштують по півтори тисячі за упаковку. Не одну хвилину гості спостерігали, як нічне небо розцвічують стрімкі траєкторії та різноколірні іскри. Було справді гарно! Але коли канонада стихла, батько одного із молодят, який гривню заробляє власними руками, а не аферами, не стримався від скрушного:

— Ось і полетів у небо фундамент від хати!

Ці слова поважної людини, яка справді знає ціну праці, здається мені, сконцентрували всю гіркоту від розуміння того марнотратства, що відбувається нині в державі з кожним запусканням феєрверка, який тепер стає своєрідним ерзац-показником успішності. І це при тому, що поруч із нами — сотні тисяч і мільйони співгромадян, які реально опинилися у складних життєвих обставинах і потребують нашого співчуття. І, до речі, нашої матеріальної підтримки теж.

Поки що я не чув про жоден випадок, щоб хтось із українців, які планували феєрверк, натомість оголосив: «А таку-то суму замість викидання в повітря я відправляю на благодійність!» А тим часом мільйони доларів із країни з нашою не вельми успішною економікою простують до закордонних виробників піротехніки, без якої нині, переконаний, можна цілком обійтися.

Стоїмо з простягнутою рукою, а самі тим часом… Чи не час уже нарешті покласти цьому край?