Як тільки голос із динаміка у салоні тролейбуса речитативом повідомив про наступну зупинку, заскімлив мобільний телефон. Оскільки колегу з іншої області було ледь чути, сказав, що зараз перебуваю  у громадському транспорті і перетелефоную трохи пізніше. Не минуло й хвилини, як жіночий голос комусь бадьоро порадив: «Вон там свободно». І єхидно додав: «Возле Бендеры» (прізвище відомої історичної персони тут уперто вживають саме так). Оглянувся, аби й собі побачити названу особу. І що ж? Виявляється, ці слова адресовані у мій бік. Як це — чому? А хто щойно розмовляв українською посеред російськомовного Донецька?!  І хоч мене «охрестили» більше іронічно, у салоні миттю  знайшлись охочі присоромити ту жіночку. Монолог однієї балакучої пані зводився до такого. Мовляв, з якого дива причепилися до людини? Хіба якщо балакає українською, то обов’язково «Бендера»? Та нехай собі спілкується так скільки влізе. Головне, аби нормальним був.  

Остап Бендер, котрий знав чотири сотні відносно чесних способів відібрати кошти в людей, сьогодні не був би кримінальним унікумом. Адже сучасні послідовники «великого комбінатора» продовжують удосконалювати шахрайську майстерність. І перший крок до їхнього успіху — наша довірливість.
Здавалося б, написаним про лже-сантехніків, соціальних працівників, поштарів уже можна перепоясати нашу планету по екватору, але громадяни продовжують відчиняти їм двері і дозволяють надурити себе нескладною баєчкою.
Трапляються подібні історії й у великих установах, де завжди крутиться багато стороннього люду. Примелькається чоловік, вибере момент, коли господарі якогось кабінету на хвильку вискочать до колег. А вже знайти дамську сумочку і дістати з неї гаманця — справа кількох секунд. 

Мої спогади про дитинство тісно пов’язані з піснями рідного краю. Напевно, варто нагадати, що аж до 1965 року в українських села не було електрики чи, точніше, її «виробляли» власними силами — завдяки «списаним» тракторним двигунам, що крутили динамо-машину. Отож навіть звичайнісінька лампочка Ілліча горіла у хатах колгоспників буквально по кілька годин на добу. Причому в будинках, розташованих вже за кілька кілометрів від «електроджерела», світло ледь жевріло, а розповіді про телевізори і побутові холодильники сільським «будівникам комунізму» видавались якоюсь фантастикою. 

Днями побував у Сумському обласному краєзнавчому музеї з доволі приємною місією. Разом з його працівниками оформив і підписав документи про передачу низки документів і матеріалів, що стосуються життя і творчості талановитої оперної співачки, заслуженої артистки України Олександри Жили (1924—1978), яка народилася на Сумщині, свого часу співала на сцені столичної опери разом з уславленими Борисом Гмирею, Белою Руденко, Петром Білинником, Іваном Паторжинським… Її голос пам’ятають і високо оцінюють наші легендарні сучасники Дмитро Гнатюк та Анатолій Мокренко. 

Наше нинішнє прощання із вождем світового пролетаріату відбувається зовсім не у дусі гарної німецької стрічки, назву якої виніс у заголовок. Тобто без щонайменшої любові, поваги, ба навіть співчуття до людей, що належали до кількох попередніх поколінь й відпрацьовували свою версію побудови гармонійного суспільства.
Пам’ятники вождеві світового пролетаріату в нас валять зухвало, з викликом, не те щоб навіть не прагнучи увібгати цей процес у якісь законні рамки — радше із наміром показати, що дії такі зовсім не потребують якихось писаних підстав. Це коли в центрі Києва і великим натовпом.
Коли ж  у маленьких містечках і за відсутності потрібного «кворуму» — то тишком-нишком, ночами, але із тим самим підтекстом: «і що ви нам зробите»?

Коли з чоловіком дивимося телешоу, яких безліч у новорічні свята, граємо в своєрідну гру — «вірю-не вірю». Ситуація режисирована чи реальна? Сперечаємося. Він переконує: «Натуральна правда, люди такі щирі, обстановка життєва». Я не вірю: «Телебачення — справжнісінька ілюзія». Він: «Подивись, жінка плаче, невже таке можна зіграти?» Я ж йому не розказую, коли жінки плачуть взаправду, а коли вони грають як актриси. Адже акторського дару в жінок ніхто поки що не відняв. Чоловіку ж нагадую одну ситуацію. Щоби повернути його з теленебес на реальну землю.  

Зустрівши біля під’їзду сусіда, відчув, що той готовий ошелешити черговою політичною новиною. І не помилився. Співрозмовник відразу ж «нанизав» кілька свіжих фактів і з життя Майдану, і його антипода, наголосивши: такий-то народний депутат щойно заявив про свій рішучий і безповоротний вихід із фракції. Причому публічно — перед тисячами мітингувальників. 

У недалекому минулому один із литовських міністрів вирішив поїхати на полювання. Діло хороше, але для доїзду до лісу, де проходили лови, міністр узяв… службовий автомобіль без водія. І коли ввечері, щоб поставити його на місце, заїхав у гараж, там на нього вже чекали телекамери і десяток журналістів. «Чи вдалим було полювання, пане міністре? — відразу почали цікавитися вони. — Як ви відпочили? Чи вдалося щось підстрілити?» Увечері про міністерський вояж знала вже вся Литва. І наступний ранок міністр розпочав із заяви про свою відставку… 

«Я з такими не співпрацюю!» — це все, що я почув нещодавно від нардепа Геннадія Москаля. Мав намір дізнатися його думку як політика, котрий перебуває у темі щодо скандальної інтернет-публікації про можливість румунського вторгнення в Україну. Народний обранець навіть цікавості не виявив, про що хоче його запитати журналіст. «З таким» — це явно означало: з журналістом «Урядового кур’єра». Жодних підстав мати якусь особисту неприязнь до мене у пана Москаля не було — ми з ним спілкувалися вперше і, ймовірно, востаннє. Певен, що й жодної моєї публікації він в очі не бачив. Тож навіть немає сенсу апелювати до їхнього змісту. Адже спрацьовує старе: «не читав, але засуджую». Причому поширюється воно вочевидь не лише на мій скромний доробок, а й на все, написане моїми колегами на шпальтах газети. І тут теж не опускався б до виправдань — кожен може погортати підшивку чи подивитися сайт і зробити власні висновки.  

Цими неспокійними днями, коли душа щемить від болю за постраждалих під час майданівських протистоянь, коли, здавалося б, зовсім не до пісень, у голові невідомо звідки з’являються давно забуті рядки Булата Окуджави: «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке». І справді, візьмімося! Йдеться, зрозуміло, про всіх тих, кому наша держава, наша країна дорога. І найперше серед них — про нас, журналістів.
Пам’ять переносить років на двадцять назад, коли довелося працювати в міській газеті «Черкаси». Тоді, у перші роки незалежності, зрозуміло, до журналістів за радянською традицією продовжували ставитися як до «підручних партії», коли будь-яке вільнодумство засуджувалося. І коли на газету, яка в ході дискусії насмілилася опублікувати лист відомого письменника лауреата Шевченківської премії Василя Захарченка до ветеранів, щоб вони схаменулися й переглянули своє ставлення до комуністичних вождів, до червоних радянських прапорів, адже воювали насправді за народ, за добробут своєї країни, з усіх боків обрушився шквал осуду. Газету, по суті, намагалися знищити, зацькувати підставними «зверненнями», судовими позовами, а колеги з інших видань, телебачення, радіо чомусь просто… мовчали. Хоч пошепки й говорили між собою про кричущу несправедливість.