Наше нинішнє прощання із вождем світового пролетаріату відбувається зовсім не у дусі гарної німецької стрічки, назву якої виніс у заголовок. Тобто без щонайменшої любові, поваги, ба навіть співчуття до людей, що належали до кількох попередніх поколінь й відпрацьовували свою версію побудови гармонійного суспільства.

Пам’ятники вождеві світового пролетаріату в нас валять зухвало, з викликом, не те щоб навіть не прагнучи увібгати цей процес у якісь законні рамки — радше із наміром показати, що дії такі зовсім не потребують якихось писаних підстав. Це коли в центрі Києва і великим натовпом.

Коли ж  у маленьких містечках і за відсутності потрібного «кворуму» — то тишком-нишком, ночами, але із тим самим підтекстом: «і що ви нам зробите»?

Схоже, що в нинішній ситуації Ілліч просто став найзручнішим хлопчиком для биття. Зовсім не комуністичній нинішній владі він «без надобності». Принаймні не настільки, щоб захищати його монументи  в умовах, коли доводиться здавати міністерства у центрі та держадміністрації на околицях.

Звідси — один із мотивів для протестувальників: Леніна можна валити безкарно. Тож вслід за київським Леніним попадали кілька Іллічів у райцентрах та ще менших населених пунктах. Іноді правоохоронці припускали, що пам’ятники впали самі.

Побоюватися відсічі громадськості теж особливо не випадає: прихильники Леніна здебільшого не в тому віці і не при здоров’ї, щоб дати кривдникам Ілліча симетричну відповідь. Зіткнення на кшталт тих, якими супроводжувалося в Одесі встановлення пам’ятника Катерині ІІ, у випадку з Леніним малоймовірне.

Електоральними втратами опозиція теж може знехтувати: в умовах нинішньої поляризації ніхто із прихильників Леніна не став би голосувати приміром, за ВО «Свобода» незалежно від того, взяла б вона на себе чи ні відповідальність за знесення пам’ятника. Втратити можна хіба порівняно невеличку кількість потенційних виборців, яких прикро вразила неінтелігентність самої процедури — із самосудом натовпу та подальшим розпродажем решток. Але піднесення бойового духу через можливість розвалити щось велике, хай і безпечне, в умовах силового протистояння дає змогу вихопити істотно більше, ніж кілька додаткових голосів на виборах, що відбудуться колись у мирний час.

І чи не головним бонусом для борців із гранітним минулим є, либонь, реакція Заходу.

Очільник польського МЗС відразу засвідчив свою радість із того приводу, що пам’ятник Леніну в Києві знесли, зауваживши, що меседж такий хтось може визнати недипломатичним.

Та для декого він виявився дуже своєчасним. Тим, хто декларує свій затятий антикомунізм, Захід готовий багато пробачити. «Сомоса може й сучий син, але це наш сучий син», — казав про нікарагуанського диктатора президент США Франклін Рузвельт.

А ось зовсім нещодавно прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер завив, що, на його думку, «Україна котиться назад до комуністичного минулого».

Схоже, що Захід застряг десь у шаблонах холодної війни. Тамтешнім діячам іноді невтямки, що зламане суспільство має куди впасти й крім «комуністичного минулого»: на нього може чекати і якийсь із варіантів фашистського режиму,  і цілковита анархія та розпад, і просто авторитарна влада якогось аполітичного покидька. І в цьому похмурому переліку комуністичний тоталітаризм — зовсім не на першому місці. Хто при здоровому глузді може припустити, що нинішня ситуація за будь-якого варіанта її розвитку — від цілковитої капітуляції влади до тотальної зачистки Євромайдану — може перерости у загальну реприватизацію економіки та ліквідацію інституту приватної власності?

Просто на Заході привид комунізму виявився значно живучішим від самої формації. Там не можуть усвідомити, що станом на сьогодні в Україні комуністична реставрація неможлива. При цьому самій комуністичній ідеї ця ситуація вже нічим не шкодить — вона зараз дуже малопопулярна, принаймні на наших теренах, тож від того, облає її чи ні хтось із помітних політиків — очок вона не втратить і не набуде.

Натомість під удар може потрапити українське суспільство, коли в запізнілій антикомуністичній ейфорії — з власної волі і з подачі впливових світових фігур — прогавить інші, цілком реальні загрози. Бо в умовах такої дезорієнтації, попрощавшись із Леніним, доволі легко можна надибати якогось сучого сина, котрого й своїм назвати ніхто не наважиться.