У переддень 9 Травня традиційно навідую тепер уже єдину жінку-учасника бойових дій у Рівному Дарію Антонову. Фронтова медсестра, яка пройшла Другу світову, втратила чоловіка, а нещодавно — і єдиного сина, у поважні 96 дає собі раду. Пригадує фронтові історії так чітко й зримо, наче це було вчора. «А я не згинаюсь!» — каже твердо і впевнено. Набираюся від неї нестримного життєвого оптимізму й гордості за таких Жінок. Ось тільки, на жаль, мало беремо від них життєвої мудрості.

Узявши бодай по краплинці мудрості та оптимізму, біжу додому і раптом… 

Ми чимало говоримо, що найцінніше в армії — це люди, ними слід пишатися і дякувати їм за мир і спокій. Але без сучасного екіпірування на полі бою вони проти ворога безсилі. Тож зарадити їм у цьому мають винахідники й виробники. Що нового вони придумали для військовослужбовців за час бойових дій на сході України? Тематична виставка з озброєння, військової техніки та розробок військового призначення, що відбулася в столичному Будинку офіцерів, продемонструвала — чимало. 

Про це люди згадують і досі як про величезну втрату через виселення з місць, де жили їхні діди-прадіди. Пішли під воду будинки, садки, могили на кладовищах. Що могли — зберегли. Вивезли домашнє начиння. Деякі навіть предків перепоховали на новому місці. Довго будувалися, облаштовувалися, садили садки і городи.

Навіщо потрібно було руйнувати села? Потреби великої енергетики — зрозуміло. Згодом виплила навіть версія про можливе створення природних перешкод на випадок можливої агресії військ НАТО. А ось людська душа й досі тримає в пам’яті затоплені вишні та груші, церкви. Зарубка на долі залишилася. «Урядовий кур’єр» сьогодні розповідає про велике затоплення українських сіл. 

Цей широковживаний хрестоматійний вислів містить у собі мудру незаперечну істину. Первинний родинний осередок співмешканців у складі дідуся і бабусі, тата й мами, дітей, онуків, правнуків… з прадавніх часів поєднало слово сім’я. Сім’я, родина, рідня, династія — все це коріння, стовбур і гілки розлогого генеалогічного дерева людського родоводу, ріст якого починається від Адама і Єви. Важливу роль сім’ї у розвитку суспільства глибоко розуміли церква і держава. Ритуали освячення шлюбу як за церковними канонами, так і за світськими законами відбуваються з великими урочистостями. 

Обставини, за яких інвалід-візочник Віталій Кравченко працював у мирному Донецьку, такі, що могли б стати ілюстрацією до мотиваційного слогана «Розкажи йому про труднощі, які тобі стають на перешкоді». У нього за плечима досвід роботи менеджером, продавцем- консультантом, ІТ-фахівцем. У мирний час, звісно. Через війну мусив звідти виїхати. Втім, не з тим розрахунком, що держава вповні подбає про його особливі потреби. Навпаки, вже в Одесі, яку обрав для проживання, він заходився дбати про тих, хто має такі самі проблеми з пересуванням, як і він. 

Події Другої світової війни неоднаково оцінюють у світі. Перемогу над агресором здобули спільними зусиллями країни, які об’єдналися в Антигітлерівську коаліцію. Їхні народи і влада, попри ідеологічні, антагоністичні розбіжності, проявили державну мудрість і зуміли разом протистояти фашизму. Після перемоги в усьому світі визнали, що саме Радянський Союз зупинив фашизм на шляху до світового панування, узяв на себе основну складність боротьби, відіграв вирішальну роль у розгромі спільного ворога. Щодо цього є промовисті висловлювання керівників провідних світових держав того часу. Президент США Франклін Рузвельт писав: «З точки зору великої стратегії важко уникнути того очевидного факту, що російські армії знищують більше солдатів і озброєння, ніж решта 25 держав Об’єднаних націй загалом». А прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчилль заявляв: «Власне Червона армія випустила кишки з німецької воєнної машини». 

На початку року нейрохірурга академіка НАМН Віталія Цимбалюка обрали президентом Академії медичних наук. Хто відстежував перебіг тих подій, знає, що передвиборний процес видався, м’яко кажучи, бурхливим. Утім, попри спробу провокацій та зриву виборів, медакадемія таки обрала нового керівника. Віталій ЦИМБАЛЮК розповів кореспондентові «УК», чому частину наукових напрямів доведеться скоротити, з якими новими викликами зіштовхнулися фахівці академії та як розвивати науку в умовах урізаного бюджету. 

Про таких, як учитель трудового навчання Сергій Марущенко, кажуть: має не тільки золоті руки, а й таку саму голову. Йому 44 роки, з яких 23 — педагогічний стаж. Нині викладає трудове навчання у сумській школі №15, а ще разом з учнями допомагає тим, кому це особливо потрібно, — бійцям АТО.

Сергій Іванович показує невеличкий пристрій вагою близько 150 грамів, який за потреби можна скласти в мініатюрний прямокутник розміром трохи більшим, ніж звичайний портсигар, і покласти в кишеню. Це міні-пічка «Сумчанка». Щоправда, на промисловий потік цей винахід поставити не вдалося, а ось разом з учнями його автор виготовив понад 300 одиниць цього зручного у користуванні пристрою. Вистачить 5—6 сухих шишок чи жменьки трісок, щоб склянка води на ньому закипіла за три хвилини. 

Не стало Дмитра Михайловича Гнатюка… Ці слова мого старшого товариша народного артиста співака Анатолія Мокренка, що пролунали в мобільній слухавці, наче зависли посеред  телефонного простору. І хоч зрозумів про непоправну втрату, єство не сприймало новини: попри поважний вік і хворобу, які останнім часом обсіли Дмитра Михайловича, швидкоплинність життя, інші невблаганні чинники…

Як же так? Наче зовсім недавно бачилися в Києві, на фестивалі «Боромля» у Тростянці, говорили по телефону — Дмитро Михайлович бадьорився з усіх сил, навіть жартував. 

Кілька днів тому замість традиційного післясадківського «мамо, погуляймо ще трішечки на майданчику» почула від молодшого сина, що йому негайно треба додому, бо має вкрай важливе завдання — підготувати щось на згадку солдатові. Садочок, як з’ясувалося, ладнав святкову посилку для бійців у зону АТО. Фарби, пензлики, папір миттю з’явилися на столі. З неоковирних, на перший погляд, рухів пензликом вималювалися зайчик і крашанка. Простим олівцем підписав: «Назар, 6 років». Вгорі на аркуші — святкове «Христос Воскрес!» Перепитав, навіщо придумали знак оклику і чи отримає відповідь від бійця. Наступного дня з хвилюванням син віддав малюнок разом із солодощами завідувачці садка, запитавши, чи встигне посилка до свята потрапити солдатові.