Старший солдат Марина Скрипник служить у Збройних Силах України з травня 2009 року. Закінчила сержантські курси, незабаром має отримати звання сержанта. Має вищу юридичну освіту: 2014 року закінчила юридичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Перебуває на штабній посаді; з початку широкомасштабної агресії рф проти України під час чергувань разом з іншими військовослужбовцями збила кілька БпЛА ворога над своєю військовою частиною, за що її подано на нагородження відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Ось її розповідь про службу від першої особи.

«Зробити вибір на користь військової долі було непросто»

«З дитинства мені подобалася військова форма. Я дисциплінована і відповідальна, мені це подобається. Тато казав: «військовський характер». З майбутнім чоловіком ми познайомилися в Калинівці: я приїжджала сюди до родичів, тут він мене і нагледів. Почали зустрічатися, невдовзі одружилися.

Військова частина, де він служив, стояла у віддаленому селі Вінницької області, і спочатку ми жили там. Потім ту частину розформували, чоловіка перевели сюди. Це саме був початок 2000-х, армію нищили дуже конкретно. Тож зробити вибір на користь військової долі було непросто. Рішення вийти заміж за військового, в якого немає жодних планів на майбутнє, лише віра в те, що колись армію цінуватимуть, стало для мене неабияким вчинком.

Марина Скрипник за збиття ворожих БпЛА представлена до нагородження відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест»

У нас була мала зарплата, не було свого житла. Але було кохання. Я його підтримувала, а він мене. Він дисциплінований, відповідальний, достойний офіцер. Це кажу не тому, що він мій чоловік: запитайте будь-кого, вам це кожен скаже. Вихований, тактовний, до всіх на «ви», постійно вчився. Мені було з кого брати приклад. Зараз він на пенсії, але його й досі добрим словом згадують у частині.

2009 року я теж прийшла на військову службу. Це ще був мирний час, бойових дій не було, зате широко практикували так звані армійські затяги, яких всі бояться. Шикування, субординація, бирки, журнали, військове вітання і все таке. Мені було легше через це пройти, бо чоловік допомагав, та й хлопці ставилися нормально.

Перший досвід

2014 року, коли на сході України почалася війна, я перебувала в декретній відпустці (у мене двоє дітей), вчилася заочно в Києві.

Бойові дії спершу не дуже позначалися на нашій військовій частині, хоч ми постійно беремо участь у логістичному забезпеченні фронту. Але брати участь в логістичному забезпеченні і бути в зоні бойових дій — то різні речі. Чоловік певний час був в АТО, в Добропіллі Донецької області. Для мене ж все основне почалося з лютого 2022 року.

Єдиний мій досвід до широкомасштабної війни — ліквідація наслідків вибуху в частині 2017 року. Я саме була в добовому наряді. Нас тоді було лише дві жінки в частині: я та Олена Самолюк; всі інші — чоловіки. Боєприпаси почали вибухати близько десятої вечора, і до десятої ранку ми перебували тут. Займалися порятунком людей, гасінням вогню у приміщеннях, вивезенням майна та документації частини. Ніхто не ховався. Ми з Оленкою тягали важкі мішки, а наступного дня чоловіки по двоє їх не могли підняти. У цьому стресі, в цьому напруженні ми позривали собі руки та спини, але змогли врятувати все що потрібно.

То був досвід евакуації, шоку, стресу; коли родина в небезпеці, чоловік в АТО, дітей вивозять бабуся і дідусь, а ми тут залишаємося, не знаючи, що буде далі. Усіх евакуювали, а ми залишилися: частину ж не покинеш без охорони?! Нікому не побажаю такого. Коли всі одне одному телефонують — і прощаються. Бо кругом все горить, вибухає, боєприпаси хаотично літають по довколишніх селах… Саме непевність ситуації дошкуляла найбільше.

На позиціях — до відбою

А 2022 року вже було зовсім інакше. Якось передбачуваніше, більш підготовлено. Кожен знав, що робити, і діяв згідно з інструкцією й алгоритмами, які ми напрацьовували під час тренувань. Того дня, 30 вересня 2022 року, я одна з наших дівчат була на позиції: так трапилося. Робили все за командою: нас повідомляють про курс цілі, напрямок, скільки чого летить, а ми вже визначаємося, як протидіяти. Це був мій перший безпосередній бойовий досвід. Страшно? Звісно, страшно. Та що поробиш? Мусиш. Сьогодні твоя черга рятувати твій маленький світ: твоє місто, родину. Ми, дівчата, не в усі такі випадки потрапляли, але кілька разів і нам довелося постріляти.

У нас непогана команда: Наталія Канюка, Вероніка Гусанька, Леся Чеканова, Олеся Табачок, Лілія Мельник. Дехто вже перевівся, але більшість ще досі тут. Звісно, ми постійно тренувалися, стріляли на полігонах та стрільбищах. Тобто вміємо поводитися зі зброєю і ще до 2022 року показували пристойні результати. Зазвичай ми стоїмо на позиціях від початку повітряної тривоги і до її відбою. Траплялося, що й цілу ніч. Узимку, влітку…

Повітряні цілі ще тільки з’являються поблизу кордону, а ми вже в повній готовності, чекаємо на них. Бачимо ціль — стріляємо. Передаємо одне одному. Підсвічуємо трасерами і всі разом добиваємо. Кілька разів на власні очі бачили, що було збиття і детонування. Тобто ураження відбувалося, і ми знали, що то саме ми зробили. Хоч і не завжди могли того «шахеда» потім знайти. Вони ж нові летять, нема коли роззиратися.

Були й кумедні ситуації. Ми спочатку думали, що коли в кого закінчуються боєприпаси, той іде в укриття. Ну, чогось так собі подумали. Як на полігоні: відстрілявся, доповідаєш «Стрільбу закінчив!» і йдеш відпочивати. А тут не так! Доповідаю старшому, а він мені: «Біжи отримуй набої!». Що робити? Побігла, отримала. Прибігла назад. Він каже: «Заряджай!». Ми трохи шоковані, але «шахеди» летять, треба працювати. Це перший раз так було, далі ми вже самі знали, що робити, і дурних питань не ставили. Наталочка, бухгалтер, попросилася: каже, я не бігунка, замолоду бігати не вміла, а тепер тим більше. Я, каже, краще стріляти буду. Хоч коли було треба, то бігали всі, приносили набоїв, скільки треба. Хлопці до нас ніколи особливих вимог не висували. Але тут вже кожна показувала вищий клас, викладалася на всі свої можливості. Тобі тяжко, плачеш, але робиш. Бо як інакше? Ми ж одна команда!

Не думаю, що коли хтось кудись іде, він повністю готовий зробити все що треба. Але ми були підготовлені морально і фізично до того, щоб відкривати стрільбу і робити «смерть ворогам». Тобто коли стоїть питання життя і смерті, немає часу думати. Спершу йде хвиля страху, а потім ти вже на адреналіні… Стріляєш — і тут ще одна хвиля «шахедів» і ще одна… Таке враження, що ми оточені з усіх боків. Тільки встигай повертатися і стріляти, стріляти, стріляти… Страшно, але й азарт бере. У мене першого разу так руки боліли! Думаю, у всіх так само.

А коли трапляється загоряння, то взагалі жах. Уже не чуєш команди — нічого. Вогонь тріщить, довкола тебе хвиля пожеж. Тільки потім, коли все закінчилося, бачиш, що і там можна було зробити краще, і тут зручні шляхи відходу. Тобто наступного разу вже заступаєш на позицію більш досвідченою, розумнішою.

Це завжди трішки шок, трішки емоцій та страху, і десь, можливо, азарту. Ми готові зустрічати ворога, але щоразу сподіваємося, що цього разу він не до нас, і не потрібно буде виходити. Але… Є команда. Є ми. Вони летять, ми стріляємо. І все. Паніка настає потім, коли дзвонять рідні, близькі, знайомі й питають: «Як ти? Як діти?». 2017 року, коли вибухали склади і в небезпеці було все місто, моя шестирічна дитина кричала: «Дідусю, їдь по маму! Бо тато в АТО, а мама зірветься там!». Я ці емоції не забуду ніколи. Є сім’я, є постійні хвилювання: вони турбуються за мене, я за них.

До всього треба бути готовими

Що можу сказати дівчатам? До всього треба бути готовими. Якщо панікуватимеш, плакатимеш і кричатимеш: «я помру, я боюся» — то краще не йди до війська. Ти заважатимеш усім. Ти обмежуватимеш побратимів, бо вони змушені будуть на тебе відволікатися, і це вплине на їхню безпеку та ефективність. Хоч би що сталося, тримай нерви в кулаці. Поплачеш удома, потім.

Недавно в нас була ротація, я два місяці була в Харкові. Саме застала найбільший обстріл міста з початку війни. росіяни випустили по місту 52 КАБи, ракети, балістику. Там завжди багато обстрілів. Постійно, щодня. В останній день мого відрядження вже думала: «Не піду в укриття, просто хочу виспатись!». Але знову було 17 вибухів, знову ціла ніч біганини, тож поспати так і не вдалося.

Досі зберігаю нашу з чоловіком переписку. Ось, дивіться: 6 червня я відправила йому повідомлення: «Сидимо в підвалі». Він мені пише: «Тримайся, будь обережною». Ми вже навчені, бо одне одного шукали після вибухів 2017 року і потім 2022-го. Дві години не знали одне про одного, чи живі. То вже як тільки якісь такі ситуації, відразу пишу, де перебуваю, в якому підвалі. І він так само. Щоб потім знати, де знайти. Оскільки в ньогобільше бойового досвіду, він мене постійно навчає, підказує, як краще поводитися, як себе тримати в руках, як себе заспокоїти. Я зазвичай у нього вчуся. Щоправда, вже я потрапляла в такі ситуації, де він не бував, то вже сама розказую. Ділимося враженнями і якимись хитрощами.

Тепер він військовий пенсіонер, а 2022-го постійно був поруч, так само стояв черговим по частині. Іноді траплялося, що у той час, коли я була в наряді й починався авіаналіт, він був удома. Зразу кидався до мене, навіть коли не пускали. Було, що прибігав туди, де я, і теж сидів зі мною. Постійно хвилюємося одне за одного.

Військовослужбовці наголошують, що підготовлені морально і фізично, щоб відкривати стрільбу і робити «смерть ворогам». Фото надав автор

Щоб дітям не довелося вчитися воювати

Синам зараз п’ятнадцять і тринадцять років. Дуже непокояться за маму. Дорослі вже, усвідомлюють усе. Одного разу чоловік їхав до мене в Харків. Був вихідний. Діти дуже просилися з ним поїхати. Але тато не взяв, сказав, що тут дуже небезпечно. Коли почався обстріл, він їм увімкнув відеозв’язок. Каже: «Бачите, що тут коїться?». А вони йому: «Маму покажи». І сказали мені, щоб я не боялася й поводилася обережно.

Підтримка сім’ї дуже важлива. Вона мотивує, дає знати, що треба вистояти і повернутися. Жити так здорово! Найбільше треба цінувати життя і здоров’я.

Війна фактично йде по наростаючій. Тут підриви, потім обстріли, далі відбиття авіанальотів, потім потрапляєш під ракети… Це загартовує, звісно. Але хай би нашим ворогам такий досвід!

Чи хочеться все кинути? Ні. Хочеться все закінчити, щоб дітям не довелося вчитися воювати; щоб недаремні були ці пролиті ріки крові, поля кладовищ. Щоб нікому більше не довелося бачити пусті будинки, зруйновані села й міста. Отак їдеш — пів міста є, пів міста немає, це жахливо...

Хочеться, щоб воно все закінчилося. Наші діти і так уже достатньо побачили. Занадто багато. Не має так бути. Вони мають радіти, вчитися, будувати своє життя… Але навіть у тилових містах немає спокою. Скільки батьків хоронять дітей! У мене багато знайомих зникли безвісти. Це дуже важко пережити.

Але вірю, що ми і це все здолаємо. Нашим батькам та дідусям теж нелегко було. Дві війни, три Голодомори, бандитські 90-ті… Вони ж змогли? Зможемо і ми».

Записала Олена МОКРЕНЧУК, пресофіцер ЗСУ, серпень 2025 року