ГЕНОЦИД ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

Почесний громадянин Волині Григорій Гуртовий у книжці «Голгофа голоду» застерігає від  повторення подібного злочину в майбутньому

«Я пишу ці рядки і думаю, хто схоче читати той жах. А чи не злякається? А чи повірить? — звертається він до читача у перших же рядках книжки. — Адже йдеться про геноцид цілого народу в найбагатших чорноземних краях козацької України. Це ж бо мова не про посуху чи неврожай, а про навмисну, сплановану партійними діячами, детально обмірковану політику грабежу і знищення селян шляхом кількаразового роздування планів хлібозаготівель».

Ім’я злочинця відоме

І далі продовжує: «Ім’я тієї партії — ВКП(б). А її натхненник — вождь-диктатор Йосип Сталін. Виконавці ж його дикої волі — Молотов, Каганович та інші більшовицькі посіпаки. Це вони навмисне визначали нестерпні обсяги і терміни заготівель хліба. І робили це для того, щоб вигребти з селянського двору все до зернини. Щоб доведений до відчаю селянин таки пішов у колгосп. А там, мовляв, дадуть пайок, аби не здох. Ставши ж колгоспником, селянин, по суті, ставав кріпаком без паспорта і права виїхати з села.

У діда Карпа і діда Афанасія, хоч вони ніколи не використовували найманої праці, забрали все майно, тобто їх розкуркулили. Дід Карпо і бабуся вмерли з голоду. А діда Афанасія спровадили на оті страшні Соловки, відомі ще з царських часів. І так — мільйони, мільйони українців.

Нащадки мусять знати, що найхвастовитіша у світі партія комуністів Росії йшла по трупах мільйонів до так званих індустріалізації й колективізації. Що не пролетаріат мав «диктатуру», що то була диктатура компартії. Вона зуміла зробити неймовірне: за чверть віку організувати аж три голодомори (1921—1922 рр., 1932—1933 рр., 1946—1947 рр.). А якщо врахувати голодний 1928-й — то це виходить аж чотири. У них загинули мученицькою смертю десятки мільйонів людей. Особливо страхітливим був голодомор-геноцид 1933 року, спрямований в основному проти українського народу, щоб зламати його нестихаючі віками пориви до державної незалежності.

Читайте також: Гірка правда без секретного грифа

Виганяли з власних хат

…Діда Афанасія розкуркулили першим. Наймитів не мав. Сім’я чимала була. Самі встигали все попорати і навесні, й улітку, й восени.

Пам’ятаю гіркий мамин плач. То було напередодні зими 1932 року. Питаємо в мами: «Що сталося?» Вона каже: «Та діда Афанасія комнезами розграбовують». Одні виводили коней, корів зі стайні. Інші витягали вози з половника. Запрягали коней, прив’язували до возів корів, тягли віялку, плуги, борони, забирали навіть вила, граблі.

Дідусь пробував з ними говорити. А вони йому:

— Геть, пережиток капіталізму! — І матюки, крик.

Застрелили собаку. Хоча цілилися в діда. Тягли з комори мішки зерна. Навантажили вози. Підняли над ними червоний прапор...

Потім ще приїхали. Забрали курей, гусей, індиків. Зв’язали двох свиней і кинули на віз. А потім виносили з хати одяг, подушки. Ділили між собою. На крик бабусі Ірини відповіли:

— Вам усе це вже не потрібне. Вас давно чекають Соловки.

Батько бабці Ірини, дідусь Тихон, від того горя, грабунку і образ серед двору впав мертвим. Це затримало на кілька днів арешт дідуся і бабусі, їхніх дітей: дядька Івана і тітки Марії.

Діда Карпа розкуркулили пізніше. Його не вивозили. Просто вигнали з хати разом із сім’єю наймолодшого сина Василя. Дозволили тільки одягнутися і взяти кілька ікон.

А в двір, до хати, прийшли нові хазяї — комітет незаможних разом з партійним керівником села. Зразу ж у дворі розмістився СОЗ. Адже були тут і хата, й стайня, й корівник, і пташник. Усе було.

Дійшла черга і до нашого двору. Нас не розкуркулювали. Бо землі було менш як два гектари за селом та біля хати з півгектара, сад і господарські будівлі. То був день крику і ридань у хаті. Мати знепритомніла. Хлюпнули на неї водою. Вона бігла у двір, намагалася вирвати налигач корови з рук нашого недалекого сусіда дядька Вовка. А він відштовхував її, вів корову з двору. Забрали й коня Буланого. Свиней і курей теж. Комнезамівці кричали: «Йдіть у СОЗ. Будете мати все. Там і корову свою, і коня будете доглядати».

Читайте також: Двічі судимий… щоденник

Коржики із кори та лепехи

А справжній голод ми відчули ще з осені 1932 року. Бо в нас забрали все як у злісних саботажників колективізації. І з комори, і з горища, і з хлівів. Щупами зрили подвір’я, чи не закопали якийсь мішок-два збіжжя. Рилися і в сараї. Мама схудла, висохла. Ми, діти, теж завжди були голодні. Мені сім років, Марійці — п’ять, а найменшій Вірі — три. Вона найбільше страждала. Просила маму: «Дай хоч юшечки якоїсь». Бо хліба вже не було. І мама шукала щось на вариво, на коржики. То з гороховиння, то з кураю, якоїсь кори, з соняшникових стебел, то з вівсяної соломи. А то десь ходила по корені з лепехи, сушила їх, товкла і з того борошна робила пахучі коржики.

Григорій Гуртовий впродовж півстоліття очолював створений власноруч музей і врятував для історії України цілі пласти непересічної краєзнавчої інформації. Фото автора

Юшка з товченої пшениці

Восени я ще ходив до школи — в перший клас. У ньому було 32 дітей. Зі мною ходила і сусідська дівчинка Дуняша Хвисюн. Зима на 1933 рік була особливо тяжкою. Наш клас розпався. Ніхто не змушував ходити до школи. Голодували. Пішов на юшку наш вірний собачка Рябко. І котів винищили. У гніздах старої солом’яної загати ловили горобчиків. Це хоч трохи рятувало. А потім і цього не стало...

Пам’ятаю один з багатьох страшних днів у хаті. Мама за якусь останню дорогу річ виміняла неповний глечик пшениці. Заховала на печі за комином. Раз зварила юшки з товченої пшениці, бо ми вже почали пухнути. Ой яка ж то смакота була! Але вранці прийшло троє комнезамівців. За духом почули, що ми щось ще маємо. Обнишпорили всі закутки в хаті. Полізли на піч. Знайшли глечик. Комнезамівець Вовк заревів: «Ось доказ, що ти обдурюєш радянську владу! Де ховаєте пшеницю?»

Мама божилася, що виміняла зерно, що в дворі вже давно нічого нема. Не повірили. З глечика зерно висипали собі в мішок і кинулися у двір обшук робити.

Читайте також: Кара за дітей 

Домовинка для Віри

Старцювати мати нас не пускала. Почула про випадки людоїдства і в нашому селі Корніївка, і в сусідніх селах Гаврилівка, Калинівка, Менчикури. Так це чи ні, але ми боялися...

Настала весна. Я із сестричкою Марійкою пішов на город збирати картопляні «гнилички». Вони нам здавалися кращими від цукерок. Знизу гнила картоплина стала коржиком, а зверху — плівка білого крохмалю. Трохи підживились. Але опухлість не спадала. Особливо страждала маленька Віра.

Мама ходила людям копати городи, щоб щось заробити. Такий собі чоловік Журба за роботу платив коржиками з лободи, обкачаними у висівках. Мама давала їх передусім Вірі. І нам, старшим, перепадало по коржику. Ми ж могли вже й пастися. Рвали і їли лободу, калачики, грицики, кульбабки, цвіт вишні, абрикоса. А згодом — акації. Той цвіт ми звали «кашкою». Солодкий. Але від нього дуже боліла голова.

Одного ранку нас розбудив плач. Померла Віра. Опухлі ніжки полопались, і з них текла якась рідина. Рученята — такі самі. Поплакали всі. А потім мама стала мити свиняче корито.

— Навіщо? — питаю.

— А Віру в чому поховаємо?

Мама вмостила в корито нашу сестричку, накрила білою полотниною і повезла до кладовища, що біля школи. Повезла позиченим двоколісним візочком. Ми з Марійкою не мали сили йти з ними...

Потім дізналися, що з голоду померли також наші бабуся Горпина і дідусь Карпо, який жив у сина Василя. І Василева жінка тітка Варка з голоду вмерла. А син Федя пішов у світ і пропав безвісти. Може, хтось його з’їв…

«Не ходіть — зловлять і з’їдять!»

Лютий комнезамівець дядько Вовк на деякий час кудись поїхав, і наш тато повернувся додому. І порятував нас: позиченим візочком вивезли в поле невелику бочку води і виливали з нір ховрахів. Кілька штук вдалося зловити. То в хаті розкіш була. Пахучий суп. Ще й шкурки осмалили і зварили. Трохи ожила і мама, і ми, двоє дітей.

Ми із сестричкою Марією, шукаючи цвіту акації, дійшли до другої вулиці, що вела до школи. І побачили жах. З хати, що ліворуч вулиці, міліція виносила казан, у якому мати зварила свого порубаного сина, мого однокласника. Імені його точно не пам’ятаю, здається, Колею звали. Найменшенький був у нашому першому класі. А за казаном вели матір. Вона кричала, як божевільна…

Мама наказувала нам з Марійкою: «Ви малі. Вас зловлять, з’їдять... Не ходіть від двору». І обнімала, плакала: «Як же мені вас порятувати?» Бо ми так розпухли, що важко було ходити. А живіт — як торба. До потрісканих, опухлих ніг мухи липли.

Таке лихо було в кожній хаті. По сусідству у Хвисюнів опухлий дідусь на порозі помер. Моя однокласниця Дуняша Хвисюн пішла на город трави поїсти. Там і впала. І не змогла підвестись. Усю траву, що рукою дістала, з’їла. І поволі вмирала. Підвода з дядьками, яка їздила вулицями підбирати померлих, її «не побачила». Так вона там і лежала кілька днів.

А потім мамі переказали, що наш тато на межі із селом Гаврилівкою теж помер. Плачу вже не було. Людські душі кам’яніли від горя. І смерті вже ніхто не боявся...»

***

Після ознайомлення із непересічним документом, яким стала книжка «Голгофа голоду», що 2-тисячним накладом побачила світ на Волині, виникло два питання.

Перше. Скільки ж таких Гуртових Україна втратила внаслідок нелюдських експериментів, що робили над нею у минулому столітті?

Друге. Чи знайдуться в нашої Української держави кошти, щоб перевидати масовим накладом його свідчення і так донести правду про наше минуле тим, хто донині вірить у випадковість Великого Голоду?

Якщо не на всю державу, то хоч би для малої батьківщини Григорія Гуртового. Бо ще коли недавно він спробував розповісти землякам-запоріжцям правду про пережите, то із славної козацької землі йому надійшов лист, суть якого фактично зводилася до фраз: «Ніхто нічого подібного не пам’ятає! І взагалі навіщо вам, старшій людині, усе це треба було видумувати?!»

Підготував Валерій МЕЛЬНИК,
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Григорій ГУРТОВИЙ. Народився 26 грудня 1924 р. на Запоріжжі у хліборобській родині. Предки його були козаками і старшинами Запорозької Січі. Пережив голод 1933-го у рідному селі Корніївці, яке на третину вимерло. Рятуючись від голоду,  у 1946—1947 роках опинився на Волині. Усе життя досліджував історію, створив перший в області історико-краєзнавчий музей у селищі Торчин, в якому на власні кошти зібрав десятки тисяч (!) експонатів. Автор монографії «Волинь — край козацький» та інших краєзнавчих книжок. Почесний професор Східноєвропейського університету ім. Лесі Українки. Заслужений працівник культури України. Відійшов у вічність 1 вересня 2012 року.