До війська 42-річний Костянтин прийшов на початку повномасштабного вторгнення. Спершу його не брали, бо не служив строкову службу і не мав військово-облікової спеціальності. Подіями на сході до 2022 року не дуже цікавився, але розумів, що велика війна рано чи пізно все-таки почнеться. А вже у травні його взяли на військову службу, у ремонтний підрозділ. На той час активних дій на київському, чернігівському та сумському напрямках уже не було, але на Харківщині, Херсонщині, Запоріжжі та Донбасі бої тривали. Тут, у бригаді, солдата Уманського призначили стрільцем. Навчання проходили при військовій частині: було призначено інструкторів-волонтерів, бригадних інструкторів. Щосереди батальйон охорони, у якому служив Костянтин, виїжджав на полігон тренуватися. Здебільшого займалися організацією охорони військової частини та протидією повітряним нападам. Уже 2024 року військовослужбовців із тилових частин відправляли на підсилення в місця ведення бойових дій. Після проходження БЗВП у лютому 2025-го Костянтин потрапив на покровський напрямок. 

Перший і… останній вихід

«Ми були поблизу Межо вої, збоку від Покровська, напрямок на Курахове. Супротивник активно наступав на ті позиції, щодня були бойові зіткнення. Там, де ми стояли, вони навіть змогли трохи віджати нашої землі. Ворог зазвичай поступово рухається, сунеться і кожен день підбирається ближче. Нам тоді дуже людей не вистачало», — зазначає захисник України. 

За його словами, шестеро новачків прийшли в підрозділ після двох тижнів навчань на полігоні. Їх зарахували у роту, в якій вони далі служили. Разом з ними у роті стало 15 бійців зі 120 необхідних. У процесі навчань на полігоні до них додалося ще кілька десятків військовослужбовців, переведених з інших військових частин. Ті, що прийшли з Костянтином, уже вважалися старшими й «досвідченими». Але для них це теж був перший бойовий вихід. На жаль, він став і останнім... 

«Виходили ми в неділю. Мав іти один зі «старих» і ми, четверо «молодих». Але з певних причин я лишився сам, тому вихід перенесли на наступний день. Дали нашій групі ще трьох, і вже старшим групи поставили мене, бо перебував два тижні на фронті, а вони зовсім новачки. Проте я теж ішов уперше. А в підсумку з нашої маленької групи повернувся лише я… Хлопці загинули буквально на другий день після того, як ми туди зайшли. Я постійно думаю: чому так сталося? Можливо, тому, що люди були необстріляні, нічого не знали? Вони прийшли на тиждень пізніше від нас. Хоч і військові багато років, але в бойових діях раніше участі не брали, тільки три місяці полігону за плечима. Один був старший сержант, 22 роки в армії, учасник бойових дій, але він нічого не знав про умови сучасної війни. Другий сержант —18 років в армії, теж раніше тільки служив, не воював. І ще солдат, водій. Ми мали тримати лише свою ділянку, а поруч з нами були інші групи», — розповідає Уманський.

Замінивши побратимів на позиції, бійці зайняли оборону. Спочатку все було нормально, бо укриття там надійні. Не тільки бліндажі, а й спостережні пункти, інші фортифікаційні споруди. За словами Костянтина, вони спершу тримали рубежі просто своєю присутністю. Адже територія вважається нашою, доки там є хоча б один піхотинець. Тобто маєш чітке завдання — втриматися, доки тебе не змінять.

«Перший бліндаж нам швидко спалили. Почався обстріл, і 120-ка влучила туди. Ми вискочили й перебігли до іншого бліндажа. А москалі тоді почали той, де ми донедавна були, навалювати ще дужче. Крили потужно: скиди, скиди, скиди, потім арта і знову по колу. Вони ж побачили вночі, що ми заходили туди, і били просто по бліндажу. Коли була коротка перерва в обстрілах, ми знову бліндаж змінили: забігли в інший, а ворог трохи заспокоївся. Ми бачили, як вони цілий день закидали наші перший і другий бліндажі, але вже були в іншому. Усю ніч, кляті, туди лупили, а вдень пішли на штурм», — каже він.

Доки бійці були всі разом, відбили цю атаку ворога. На них виходили четверо загарбників. Москалі взагалі рухаються маленькими групами, а попередньо під’їжджають на якихось велосипедах, самокатах, мотоциклах і далі швиденько намагаються заскочити в посадку. Непроханці, схоже, думали, що після доби обстрілів у посадці вже нікого живого не лишилося. Проте помилилися.

«Ми спокійно вийшли, розстріляли їх і знову сховалися. Але москалі нас побачили і знову почали нашу посадку довбати: уже до обіду розтрощили її вщент! А нас не могли дістати, бо укріплення були надійні. Вороги ще спробували нас із гранатометів закидати, витягли міномет. Зашкодити вони нам не могли, але було важко: мавіки, бомбери, FPV, оптоволокно… Там усе поле і посадка білі-білі від волокна. Ми і це витримали. Проте, на жаль, невдовзі прямо в наш бліндаж залетів FPV і вибухнув. Хлопців накрило відразу… 

Мені пощастило, бо сидів біля виходу, за мішками. У мене була рація, а ближче до виходу кращий зв’язок. Бліндаж крихітний, не розвернешся, тому розгрузку і каску я зняв. Вибухова хвиля вдарила мене по дотичній ліворуч. Хлопці всі всередині залишилися: на них припав основний удар. Мене ж оглушило і викинуло наверх… Коли трохи отямився, спробував поворушитися. Обмацав себе: в голові гуде від контузії й око вибите: висить із очниці. Я його назад вклав, шапкою прикрив… Побачив, що бліндаж засипано, хлопців нема. Крикнув кілька разів — тихо, отже залишився сам», — зітхає Костянтин. 

Без їжі, води та живлення до рації

У руках бійця залишилася рація, в кишені цілий повербанк і два підсумки з магазинами, поряд лежали автомат і граната, котрі викинуло з іншого боку. Він схопив зброю й побіг, бо знав, що поблизу мав бути ще один бліндаж. Попри дим вороги його помітили і спробували добити скидами, проте не влучили: встиг перебігти до іншого добре укріпленого укриття.

«Передивився своє добро. У мене були автомат з патронами, граната, чотири магазини набоїв, повербанк і ліхтарик, теж заряджений. І це загалом уже було диво! Адже у мене виявилося фактично все необхідне, щоб вижити протягом кількох діб. Отже, насамперед я зв’язався з базою, пояснив ситуацію. Мені сказали почекати, доки зможуть здійснити евакуацію, а тим часом порадили обережно перевірити: може, хтось із хлопців також уцілів і зможе вийти? Повернувшись до нашої розбитої позиції, походив, знову погукав, але ніхто не відповідав і нікого не було видно… Тоді пішов до іншого бліндажа, що за 300 метрів. Він був краще укріплений і надійніше схований: наступні два дні я там просидів відносно тихо й спокійно», — згадує непрості події боєць. 

Та з’явилася інша проблема. У пораненого Костянтина не було із собою ні їжі, ні води. І головне — закінчувалися засоби живлення на рацію, бо ж він дві доби постійно тримав зв’язок. Треба було щось вирішувати. Тому повідомив побратимам про цю проблему і попросив скид. Вночі вони оперативно виконали його прохання.

«Узяв ліхтарик, пішов шукати. Знайшов. Мішечок з їжею, вода, пара шкарпеток, пачка таблеток… Повербанка нема. Розумію, що сталася якась плутанина, мені чужу посилку скинули, а хтось там зараз чекає на ці ліки і воду. Виходжу на своїх, запитую: що це, чиє? І де мій повербанк? Рація вже «пікає», показує, що їй пару хвилин лишилося жити. А мені ж треба на зв’язок виходити о четвертій ранку. Хлопці кажуть: «Вибач, переплутали. Вранці зробимо вам ще один скид». О четвертій скинули вже те, що треба: повер та інші потрібні речі», — продовжує розповідати. 

А тим часом москалі знову вирішили полізти на наші позиції. Приблизно о п’ятій-шостій ранку приїхали двома автівками. А доки наші бійці розібралися, доки підняли дрони, вороги висадилися і стрімко рушили в напрямку бліндажа з Костянтином. Можливо, вони помітили скид і вирішили захопити тих, хто прийде забирати посилку.

«Мене вже наші попередили: увага, до тебе гості! Двоє рашистів, які йшли першими, вскочили в окопчик, і я їх підстрелив. Пощастило, що була одна граната: закинув її нагору, а тому інші вороги передумали до мене лізти. Кулі доводилося берегти, стріляв одиночними і лише прицільно. То вже потім у забитих загарбників собі набоїв набрав та гранат, тож стало спокійніше… Бачу, інша їхня група теж почала відходити. Наші дронарі їх закидали скидами, і вони втекли геть. Але неподалік у посадці лишився один поранений, якого вони тупо кинули. Він там цілий день і ніч помирав: кричав, кликав своїх, щоб врятували, але ніхто по нього не прийшов, хоча, як з’ясувалося потім, вороги весь час були поряд», — згадує наш боєць.

«На десерт» кенгуряче м’ясо

Перша спроба вивезти Костянтина була невдалою, тож він, поранений і знесилений, уже шосту добу залишався в посадці, де неподалік чатували вороги. Нарешті попередили, щоб виходив в умовне місце перед світанком. Боєць помалу вийшов з автоматом напоготові. З нашого боку справді вискочила бронемашина, з неї спершу постріляли по посадці, аби притиснути ворога, що зачаївся там. Підкотили ближче і нарешті його забрали.

Згодом з’ясувалося, що вони виїхали на останній автівці, яка змогла туди потрапити. Більше вже на ту ділянку не заїжджали… Тоді везли їх трьох. А Костянтин за чотири дні, коли був сам на позиції, навіть забув про своє поранення. Він тільки тихо радів, що вдалося звідти виїхати, і взагалі на адреналіні почувався майже стабільно. Тому коли зупинилися й, запитавши про поранених, забрали одного з бійців, Костянтин спокійно поїхав далі. 

«Приїжджаємо до бронегрупи, у складі якої ми перебували. Хлопці здивовано дивляться на мене: «А ти чого не пішов на евакуацію?» Кажу: «Краще я на базу поїду, перевдягнуся, скупаюся…» Вони сміються: «Ти серйозно? Ти себе бачив?» Коротше, повернули медиків, які мене забрали, оглянули, перевдягли. Промили мені око, забинтували — і відразу легше стало. Якісь там люди ходять, фоткають. Думаю, може, так треба… Розпитують: «То ти весь цей час відбивався з одним оком?» — «Ну так», — відповідаю. 

Потім з’ясувалося, що то були журналісти з Австралії. І я потрапив у кадр. Пост опублікували на сторінці 37 бригади. А ще журналісти питають: «Що ви хотіли б?» Мене аж зло бере: що я можу хотіти, коли шість діб там був без їжі? Вони пошукали по своїх сумках, знайшли лише трохи сушеного м’яса — кенгурячого. Питають: «Будете?» Ще б пак! Дали мені того м’яса — важке трохи і незвичне на смак. Але добре, що хоч це…» — мовить він. 

Костянтин каже, що його потім часто запитували: як він усе це витримав? Відповідав, що страху чомусь не було. Ще згадав, що свого часу 12 років займався страйкболом. Може, це також допомогло, бо відповідні навички лишилися. Найважче було, зізнається, коли просто сидиш сам собі в укритті, а тебе обстрілюють усім підряд: скиди, FPV, міни тощо. Бо розумієш, що все це залізо зараз може влучити, але ти нічого вже зробити не можеш.

Від вибуху боєць зазнав пошкодження ока та контузії. Три місяці лікувався, потім повернувся до своєї військової частини. Пройшов обстеження і ВЛК. Визнали непридатним. «Служити можу, але штурмувати посадки — вже ні», — сумно усміхається. Костянтин отримав призначення у взвод охорони, мобільну вогневу групу, яка відбиває нальоти «шахедів». 

«Щоправда, контузія дається взнаки… Загалом я і зараз нормально стріляю, але звук пострілів дуже важко впливає на голову. Без навушників взагалі жахіття, голова дуже болить. Бо після контузії звуки сприймаються надто болісно, аж до нудоти. Наче прямо по голові б’є!.. Які маю плани на майбутнє? Звісно, війну закінчити. Але треба, щоб усі-всі ми на захист держави стали», — підсумовує відважний захисник України.