У нашій державі прийнято чимало постанов і законів щодо контролю та захисту родючості грунтів (їх у нас уже навіть більше, ніж у Німеччині). Функціонує також чимало установ, які прямо чи опосередковано опікуються цими проблемними питаннями, які, до речі, перебувають під постійним наглядом Верховної Ради, Кабінету Міністрів, окремих міністерств і агенцій. Та, попри це, понад третину земель еродовано, майже половина, зокрема чорноземи, мають середній або навіть низький рівень забезпеченості поживою, чимало переущільнених, забруднених або взагалі занедбаних (це стосується й частки найцінніших зрошуваних і осушених земель).
Закордонний досвід
Отже, вважаємо, що моніторинг земель має стати основоположним заходом, що сприятиме виправленню ситуації. Україні треба орієнтуватися на розвинені країни, де не декларативно, а реально піклуються про комфортні умови для життя населення і де моніторинг земель став ознакою цивілізованості. Адже збереження родючості грунтів — неодмінна умова ефективного агровиробництва і поступового формування сталого розвитку держави.
Моніторинг як новий напрям у контролі стану грунтового покриву почав розвиватися з кінця 70—80-х років минулого століття. Тоді проблема набула глобального характеру у країнах із розвинутим аграрним виробництвом, які стикнулися з деградацією грунтів після надмірного хімічного і механічного навантаження на них, що мав тимчасовий успіх. Саме тому в цих країнах з кінця минулого століття почали розвиватися новітні грунтозахисні системи землеробства — консервативна, підтримувальна, мінімальна, нульова, органічна тощо. Прикладом можуть слугувати західно-європейські й північноамериканські, а останніми роками й південноамериканські та східноазійські країни.
Через до певної міри неочікуване погіршення властивостей грунтів (особливо їхнього забруднення, фізичних властивостей і стійкості проти ерозії) виникає потреба в організації моніторингу земель. Треба не лише зібрати усі наявні дані про поточний стан використовуваних грунтів, а й опрацювати на їхній основі відповідні коригувальні грунтозахисні заходи. Враховуючи, що властивості грунтів змінюються у просторі й часі, а також залежать від господарських умов використання, система контролю повинна відповідати певним правилам. Найбільш досконала система функціонує у Швеції, Австрії і Німеччині, де на грунтовий покрив накладено регулярну сітку постійних ділянок
і ведутьcя періодичні спостереження за широкою програмою показників.
.jpg)
Агрохімічна паспортизація не рятує
В Україні завданням моніторингу найбільше відповідає агрохімічна паспортизація. Та все ж це не моніторинг, бо спостереження роблять не на постійних ділянках і за обмеженим переліком показників. До того ж паспортизація не дає повного уявлення навіть про зміни родючості грунтів, бо не визначає фізичні, численні хімічні та біологічні показники. Наприклад, грунти України найбільш уразливі до ерозії і ущільнення, але агрохімічна паспортизація не передбачає збору систематичної просторово-часової інформації про їхню динаміку. Вона лише орієнтована на оцінку поживного режиму грунту, реакцію грунтового розчину і деяких забруднювачів.
Нині в Україні фактично не проводять контроль ерозійної ситуації, не впроваджують протиерозійні заходи (ні агротехнічні, ні лісомеліоративні), не ремонтують протиерозійні споруди. Також відчутна явна нестача протиерозійних грунтообробних знарядь. Захаращені та й узагалі занедбані лісосмуги, деградовані й малопродуктивні грунти не виводять з ріллі. І це — попри чинні виважені закони про охорону земель.
В Україні ніхто не несе за це відповідальність. Хто все ж має потурбуватися про цей забутий об’єкт діяльності? Адже відомо, що саме ерозія в Україні — могутній негативний чинник, що «з’їдає» родючість грунтів. Землевпорядні організації, які захопилися більш вигідними приватизаційними справами, давно забули про ці питання, тоді як Україні треба налагоджувати моніторинг на зразок розвинених країн. Адже ми маємо грунтовий покрив, з одного боку, з унікальними потенційними продуктивними можливостями, а з другого — зі схильністю до прояву різноманітних деградацій. І це цілком реальне завдання, зважаючи на накопичений досвід подібних робіт нашими науковими інститутами, їхнього ефективного наукового супроводу, узагальнення здобутих даних, опрацювання оптимальних пропозицій.
Крім того, дієвої системи моніторингу грунтів потребує й очікуване включення землі в ринкові трансформації. Не можна навіть припустити, щоб уведення вільного обігу земель супроводжувалося зменшенням їхньої родючості. Активне обговорення Закону «Про ринок земель» доводить, що цій проблемі, попри її абсолютно зрозуміле значення, приділяють недостатньо уваги. Напередодні скасування мораторію на купівлю-продаж земель сільгосппризначення суспільство більше турбує, щоб у процесі обігу вона залишалася такою й надалі, щоб не з’являлися надмогутні землевласники-монополісти і не продавали її задешево тощо. Подібних питань багато, й усі вони важливі. Але не менш важливе і питання моніторингу та охорони родючості грунтів.
Накопичений досвід землеволодіння на правах оренди, який домінував у країні впродовж останніх 20 років, призвів до суцільного падіння родючості: втрати гумусу, поживних речовин, розвитку різноманітних процесів деградації — ерозії, знеструктурення, переущільнення, осолонцювання. Причини такого стану очевидні: призупинення дії програм з охорони земель, фінансування державою протиерозійних і меліоративних заходів, численні порушення агротехнологій, зміна структури агрокомплексу на користь рослинництва і зменшення виходу гною (тоді як гній, за словами одного із засновників агрохімії Прянишнікова, — так само важлива продукція ферми, як молоко і м’ясо). В умовах приватної власності на землю, якщо не вжити ефективних заходів, родючість й надалі падатиме.
Щоб не було втрат, потрібен центр
У нашій державі нині охорона земельних ресурсів не є об’єктом у жодному з відомств, зокрема й Мінагрополітики та Держземагентстві. У першому з них пріоритетом є отримання агропродукції, у другому — земельна реформа, інвентаризація земель, їхній кадастр, а в майбутньому і ринок земель. На нашу думку, проблеми моніторингу і охорони земель мають отримати вищий статус, ніж тепер.
Зважаючи на унікальний переважно чорноземний склад грунтових ресурсів в Україні та їхнє вкрай важливе значення для економічного благополуччя країни, у рамках Міністерства або НААНУ слід створити Центр моніторингу земель. Йому треба доручити проведення моніторингу і концентрацію наявної інформації про стан земель у країні, розпорошеної поміж відомствами. Це дасть змогу створити сучасну інформаційну базу даних і активно впливати на всі земельні трансформації (якісну, бонітетну і грошову оцінку, визначення справедливого оподаткування і орендних платежів, ведення кадастрової документації щодо якості земельних ділянок, експертизи, обгрунтування зміни категорії земель, виведення з ріллі, ренатуралізації тощо).
До речі, у Болгарії, Румунії, Угорщині і Нідерландах таку організаційну і методичну роботу, а також заходи щодо підтримання інформаційної бази даних доручено вести науково-дослідним інститутам грунтоохоронного спрямування. Подібний підхід до проведення моніторингу земель нині обговорюють у Євросоюзі. Так само й в Україні методичну роботу можна доручити ННЦ «ІГА імені
О. Н. Соколовського», у якому знають, як проводять такі роботи в країнах ЄС, а виконання — Інституту охорони грунтів Мінагрополітики, який має значний досвід у агрохімічній паспортизації полів, що досить близька до моніторингу.
ННЦ «ІГА імені О.Н. Соколовського» і Інститут охорони грунтів Мінагрополітики здатні у короткий термін адаптувати роботи з моніторингу до європейських вимог. Тобто сформувати постійну, фіксовану в просторі й у часі (геопозиціоновану) мережу спостережень з використанням регулярних або нерегулярних мереж; істотно розширити асортимент аналітичних робіт у доповнення до вимірюваних тепер загального вуглецю, рН, рухомих форм фосфору і калію, а також деяких забруднювачів — валові форми певних елементів, органічні й неорганічні сполуки, зокрема дифузійного походження, окремі фізичні, хімічні та біологічні показники грунтів; поступово перейти на євростандарти у відбиранні, транспортуванні, збереженні й виконанні аналітичних робіт з обов’язковим міжлабораторним контролем якості.
У зв’язку з можливими змінами спрямованості та ускладненням виконуваних робіт, а також з уведенням ринку земель Центр сприятиме підвищенню кваліфікації персоналу. Адже він має бути готовим виконувати роботи з моніторингу, автоматизованого картографування, ведення баз даних, грунтового обстеження, обгрунтування точного внесення добрив і засобів захисту рослин тощо.
Опираючись на матеріали моніторингу, Центр і його обласні структури зможуть виконувати проекти зі збереження, відтворення і охорони родючості грунтів. Це має відбуватися коштом держави і місцевих бюджетів, що формуються за рахунок плати за землю (за новим Податковим кодексом), а також інших джерел, зокрема й приватних. Організація грунтозахисних проектів і контроль за їхнім виконанням і стануть тим механізмом реалізації завдань зі збереження, відтворення і охорони родючості грунтів, якого зараз немає.
Центр повинен відігравати провідну роль у просвітницько-виховній грунтоохоронній роботі. Зокрема, щорічно видавати бюлетень про стан грунтів, створити і постійно підтримувати веб-сайт, підтримувати публіцистичну діяльність, активно співпрацювати з громадськими екологічними і грунтоохоронними товариствами, методично їм допомагати тощо. Україна підписала відповідні міжнародні конвенції з цього приводу, але реально на грунтоохоронні рухи не впливає.
Крім того, центр повинен мати право зупиняти виробництво промислової продукції, яку використовують в агротехнологіях, і вона призводить до погіршення властивостей та родючості грунтів (тракторів, комбайнів, грунтообробної техніки з високим питомим тиском на грунт, що не відповідає національному стандарту, дощувальних машин з надвисокою інтенсивністю подачі вологи на поверхню грунту тощо).
Крім того, центр варто наділити правом виводити з ріллі малопродуктивні й деградовані землі, якщо це підтверджено відповідними даними і верифіковано нормативами. Він також мусить отримувати матеріали інших міністерств і відомств про охорону грунтів, копії матеріалів грунтових обстежень — незалежно від того, за чиєї ініціативи і чиїм коштом їх виконували. Це правило діє в країнах ЄС і стосується Бюро з грунтових баз даних (Рим). Лише тоді відповідні бази даних, що належить створити центру, будуть повноцінними, а висновки щодо стану грунтового покриву і пропозиції — по-справжньому об’єктивними.
Центр має також підвищити вимоги до перевірки стану рекультивованих земель, що повертають до земель сільгосппризначення після гірничо-видобувних робіт і біологічного етапу рекультивації.
Зі становленням повноцінної приватної власності на землю інтерес до охорони і підвищення родючості грунтів зростатиме, як і обсяги відповідних робіт. Очевидно, що до цього процесу долучатимуться й різні фірми, установи, а також ділки, пропонуючи добрива, які чудесним чином «підвищують» родючість і врожай. Отже, доцільно було б також підвищити вимоги до ліцензування подібних робіт, аби застерегти появу некваліфікованих порад і неефективних речовин.
Василь ПЕТРИЧЕНКО,
Святослав БАЛЮК,
Віталій МЕДВЕДЄВ,
академіки Національної академії
аграрних наук України
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+