НОВЕ

В історії нашого книговидання неординарна подія —  з’явилася факсимільна публікація першодруку поеми Кобзаря «Гайдамаки»

Це унікальне видання в трьох книгах у рамках ювілейного проекту на вшанування  200-річчя від дня народження Великого Кобзаря здійснило за підтримки Наукового товариства ім. Т.Шевченка у США видавництво «Критика» спільно з Інститутом критики й Інститутом джерелознавства. А розмова-презентація з цього приводу пройшла в столичній книгарні «Є».

Сама публікація містить, окрім власне факсимільного видання 1841 року, монографію професора Григорія Грабовича з Гарвардського університету «Шевченкові “Гайдамаки”: поема і критика» та працю Олеся Федорука з Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України «Перше видання Шевченкових “Гайдамаків”: історія книжки».

Поет у «Гайдамаках» особливо складний

Факсимільне видання «Гайдамаків» відтворює першодрук із граничною точністю: кількість сторінок, їх розмір, ∂атунок паперу і, що найважливіше, текст. Розвідка-інтерпретація професора Грабовича по-новому й у глобальному контексті осмислює як рецепцію твору, так і його форму та зміст, а також роль поеми у становленні Шевченка як національного поета. В ілюстрованому дослідженні-коментарі Олеся Федорука переглянуто та узагальнено друковані й архівні джерела, пов’язані з історією написання, виходу в світ і поширення поеми. В додатку вміщено критично вивірений текст першого видання «Гайдамаків».

«Гайдамаки» — центральний твір у Тараса Шевченка, найбільша його поема і найбільш літературна річ, яка ставить низку власне літературних натяків, що критикою пізнавалося дуже повільно. Та й дотепер, кажуть науковці, не до кінця пізнається. Як говорить Григорій Грабович, Шевченко в «Гайдамаках» особливо складний.

Про Тараса Шевченка почали говорити з 1840 року, коли вийшов «Кобзар». У Петербурзі на нього відразу реагують столичні журнали: консервативні критики пишуть, що пан Шевченко дуже обдарований, проте пише нікудишньою мовою, інші припускають, що в тій мові, може, й є особливі цінності і багатства, про які «ми не здогадуємося». Але не встигли критики до кінця «перетравити» «Кобзар», як з’являються «Гайдамаки». Стало зрозуміло, що їхній автор — поет особливий, адже порушує тему, яка легко «не перетравлюється».

Розповідаючи про написання своєї праці, Григорій Грабович зізнається, що досліджувати критичні відгуки на поему в XX столітті не дуже цікаво: критика зрутинізована, шаблонна, вихолощена. А в XIX-му «Гайдамаки» потрапляють у поле зору одразу трьох літератур: передусім російської, польської і, зрештою, української. «У контексті становлення української національної свідомості «Гайдамаки» якоюсь мірою були етапним твором. Про цю поему писали всі основні творці колективної свідомості: Куліш, Костомаров, Драгоманов і Франко», — каже професор Грабович.

У росіян дискусія носила вкрай негативний характер: як література, яка не має раціональної інфраструктури (державного існування), намагається існувати? Російська критика не в змозі була збагнути цю поему.

Зовсім іншою була реакція польської критики, адже гайдамаччина для поляків — велика катастрофа, криваве дійство. У польській суспільній думці вона була немовби передвісником того, чим для французів стала Велика французька революція. Тим часом поему перекладають польською мовою.

В українській критиці тонкий зміст «Гайдамаків» відчув і гостро на нього зреагував Пантелеймон Куліш. Іван Франко взяв на себе невдячну роль полемізувати з Шевченком, бо вважав, що поема — твір не літературний і недосконалий в естетичному плані… «Насправді «Гайдамаки» — твір дуже складно і цікаво скомпонований, він великою мірою продовжує децентралізацію різних жанрових ознак, — зауважує Григорій Грабович і продовжує: — Поема розвивається в постійному діалозі (кобзаря й поета), динамізації розповіді — це велика інновація».

Чи варто українцям перечитувати «Гайдамаків»? Риторичне запитання. Фото Володимира ЗAЇКИ

Про історію  тут не йдеться

Попри те, що нам уперто тлумачили: «Гайдамаки» — історична поема, професор із Гарварда переконує, що про історію в ній не йдеться. Адже історик так не пише, і поет, який розповідає про історію, так не пише. У творі йдеться про святу правду. Навіть не так про історичну правду, як про колективну пам’ять. Сучасна наукова думка наголошує, що пам’ять й історія — не синоніми. Історія за своєю суттю холодна і раціональна, вона універсальна. А пам’ять — локальна, гаряча. Звідси — щорічні читання до ювілею великого Шевченка. Це не що інше, як ритуальне відновлення пам’яті.

У самій поемі на питанні пам’яті автор особливо наголошує: починаючи зі вступу, з посвяти Василю Григоровичу, який

Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла,
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець сумуючи
Співає під тином,
і закінчуючи «Святом
в Чигирині»:
Згадайте праведних
гетьманів,
Де їх могили? де лежить
Останок славного Богдана,
Де Остраницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Навколо цього і розвивається ядро твору.

На думку Грабовича, символіка поеми великою мірою й дотепер не піднята. У творі світ морального виміру постає в біблійно-старозавітному плані. Основне — відчуття кари, яка мусить впасти на невірних. Насправді повстання локалізоване в часі і місці, але для Шевченка воно триває понад рік і сконцентроване не лише в Умані, а по всій Україні, залитій кров’ю. У ритуалі вбивства Гонтою власних синів, на переконання американського науковця, проглядається запорука відродження України.

Перечитаймо,  щоб осмислити

Чи зможемо ми легко відкинути те бачення поеми «Гайдамаки», що побутувало в наших підручниках, і чи станемо на позиції професора з Гарварда? Старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Олександр Боронь каже, що навряд… Наприклад, героїзм у поемі — це що: фізичне знищення, етнічна чистка? Убивство своїх дітей в ім’я присяги — це етично?..

«У нас є звичка «розбирати на запчастини» художній твір, намагаючись потім зібрати ціле і вивести готову формулу, яка все пояснює, — каже Олександр і переконує: — Цієї формули немає. Тому що будь-який літературний твір, а особливо коли йдеться про Шевченка, більший і глибший, аніж будь-які літературознавчі формули. Ми недооцінили цю поему. Ми стали жертвою масової рецепції некритичного сприйняття. Ми повірили на слово і так спрощено її сприймали». Учений запевняє, що гра сенсів, неоднозначність, коли важко вивести готову тезу, — саме це є та приваба і геніальність автора, яка робить його поему надзвичайно багатовимірною.

Чи варто пересічним українцям перечитувати Шевченкових «Гайдамаків»? Адже там вони побачать хіба що «ріки крові»… Однак, переконують науковці, криваву розправу Шевченко описує не для замилування, він від неї відсторонюється. Але це — очищення. Його треба пережити, переосмислити, щоб від цього дистанціюватися. Рядовому читачеві це потрібно задля того, аби зрозуміти: у нас, українців, є історичні травми, які гнітять і стоять нам на заваді. Шевченко відчув це ще тоді, в XIX столітті, і зробив спробу вивільнитися, щоб рухатися далі. Тому-то ця поема нині ще більше актуальна. Ми зациклені на поразках, на комплексах провини, які, власне, не повинні нас гнітити. Тому-то «Гайдамаки» Тараса Шевченка варто перечитати і осмислити.