«Ви знаєте, совість не дозволяє говорити, що держава повинна взяти на себе всі клопоти із фінансування й створити нам якісь дуже сприятливі умови. Я бачу по телевізору, як волонтери по всій країні збирають бронежилети, люди з останніх сил стягуються на армію». Чоловік розмірковує, сидячи в інвалідному візочку.
Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти: без сторонньої допомоги вижити йому в цьому світі було б важко. Цей житель Донеччини нинішні лихі часи перебуває в Одеському санаторії «Куяльник». Імені свого називати не хоче: «Повернуся на Донеччину, а там сусіди різні — дехто з них вважає, що виїхали тільки ті, хто не є патріотом Донбасу». На умови в санаторії Віктор — так ми називатимемо чоловіка — не скаржиться: «Годують, дах над головою є, умивальник у кімнаті, все необхідне — памперси, пелюшки — також є».
І він, і дружина — також інвалід-візочник — отримують необхідне лікування. Є деякі проблеми із доступністю приміщень, але чоловіка найбільше непокоїть інше. Він боїться, що нинішнє відносне благополуччя може зникнути будь-якої миті: «Кримчан терпіли-терпіли, а потім через три місяці попросили за свій рахунок знайти житло і забезпечувати сім’ї самостійно». Та тут один нюанс. Кримчани — це були переважно військові ВМС України, здорові люди зі стабільним джерелом прибутку.
З такими як Віктор — ситуація принципово інша.
На межі катастрофи
Нещодавно одеські волонтери, що опікуються переселенцями із зони АТО, вдарили на сполох — людям скоро не буде що їсти, а хворі, приміром на цукровий діабет, можуть просто померти, не отримавши життєво необхідних препаратів. Активісти попереджали про можливу гуманітарну катастрофу. «Все може закінчитися соціальним вибухом, і люди просто вийдуть на вулицю», — каже волонтер ініціативної групи одеситів Катерина Ножевнікова.
Одного разу волонтери вже рятували ситуацію, коли все було практично на межі. В одному із санаторіїв попередили, що з наступного дня припиняють надавати людям харчі, точніше — переведуть їх на одну вівсянку. Благодійники в авральному порядку зібрали три тонни продуктів, аби врегулювати проблему. І ключове слово тут — «аврал». Так, непоправного ще не сталося.
Утім доводиться визнати, що за три місяці (перші переселенці прибули до регіону з Криму ще наприкінці березня) чіткий і регулярний механізм підтримки переселенців державою так і не був запущений. Передусім «провисла» його фінансова складова. Станом на сьогодні Одещина не отримала з держбюджету ані копійки на підтримку людей, які тимчасово виїхали сюди з Криму та східних областей. Лише було ухвалено постанову Кабміну, за якою область має отримати 9 мільйонів гривень за розміщення переселенців з Криму.
За тих, хто виїхав з Донбасу, область не отримала коштів навіть на папері: «Подаємо до Мінфіну, до Мінсоцполітики дані, скільки людей проживає, скільки для цього потрібно грошей, але з цього приводу жодних рішень не ухвалено», — бідкається директор департаменту соціального захисту населення Одеської ОДА Ірина Маркевич. Два мільйони — аби бодай щось дати власникам приймаючих санаторіїв — виділили з обласного бюджету і кажуть, що більше не можуть.
Тим часом борг за розміщення переселенців на Одещині вже перевищив 19 мільйонів гривень.
За рахунок громадськості
Одеська область приймає велику кількість тимчасових переселенців. Лише офіційно тут зареєстровано 4,5 тисячі таких людей. Реальна кількість — істотно більша. Такий стан речей — загалом логічний, адже саме в області є найбільш розгалужена система курортів та санаторіїв, які можуть стати тимчасовим прихистком для переселенців. Проблема лише в тому, що за нього хтось має платити.
В умовах, коли немає бюджетного фінансування, голова одеської ОДА Ігор Палиця звернувся до найбагатшої людини України Ріната Ахметова з проханням профінансувати потреби донецьких переселенців. Згодом очільник області обурювався відповіддю олігарха, що, мовляв, його підприємства справно платять податки, решта — клопіт держави. Про надання ж бюджетних коштів ми вже казали.
У таких умовах левова частка «переселенського» навантаження припадає на волонтерів та всілякі благодійні фонди. Обласні чиновники навіть означають розмір цієї частки — як мінімум 80%.
Волонтери, звісно, можуть пишатися визнанням власної праці, проте вимушені попередити, що їхні джерела — на межі виснаження. «Потік допомоги починає спадати», — попереджає Катерина Ножевнікова. Шістнадцять тисяч гривень щоденно на харчування — сума для волонтерів не підйомна. Держава не може безкінечно розраховувати на філантропів. «Ми хочемо, щоб наші підопічні частіше бачили соціальних працівників, ніж волонтерів», — каже вона. І йдеться тут передусім про хворих людей та інвалідів. Таких з-поміж переселенців понад дві сотні.
Чи не найгостріше стоїть питання щодо інсулінозалежних діабетиків. Їх серед приїжджих зареєстровано 15. Волонтери називають цифру 18. Життєво необхідний препарат для них також добувають зусиллями волонтерів та коштом благодійників.
«На сьогодні у цих хворих питань щодо відсутності лікарських засобів немає, — каже начальник облуправління охорони здоров’я В’ячеслав Полясний, — але це не розв’язує проблему повністю». Річ у тім, що ці хворі мали б отримувати інсулін безкоштовно державним коштом у своїх регіонах. «Ми ставили запитання перед Кабінетом Міністрів та МОЗ щодо механізму перерозподілу або лікарських засобів, або коштів для хворих із цих регіонів», — продовжує В’ячеслав Полясний. Утім позитивної відповіді на це питання наразі немає.
За суперечливими даними, у східних регіонах препарату також немає або він перебуває на територіях, контрольованих бойовиками. Поки що має втішати те, що «всі хворі, які потребують життєво необхідні препарати, їх отримують».
Волонтери особливо зауважують випадки, коли інваліди потребують термінової реабілітації. Про летальний фінал тут не йдеться, але може бути пропущений період, протягом якого людину реально поставити на ноги і повернути до повноцінного життя.
Рятівні здобутки
Трохи позитиву. Обласний центр запевняє, що доступом до невідкладної медичної допомоги нині забезпечені 100% переселенців. Проведено 737 медоглядів. Не варто, напевно, пояснювати, наскільки важливо хоча б ізолювати інфекційних хворих від решти переселенського контингенту. Поза тим волонтери схвально відгукуються про дії ДСНС — рятувальники активно допомагають при транспортуванні переселенців, створюють умови доступності для людей з обмеженими можливостями, будують пандуси, встановлюють поручні.
В обласному управлінні соцзахисту запевняють, що й голодними людей у жодному разі не залишать. «Знайдемо можливості, підприємців піднімемо, примусимо — по-різному буде, але людей ми будемо годувати», — запевняє Ірина Маркевич.
Щодо підприємців, то на них ні влада, ні волонтери особливих нарікань не мають. Зрозуміло, що їхні фінансові можливості не безмежні. Власники санаторіїв працюють так би мовити на обіцянках обласних керівників, але словами обігові кошти не поповниш. Власники санаторіїв просять допомогти бодай з пошуком партнерів, готових надавати продовольство у борг.
У санаторії «Куяльник», як розповіли в ОДА, змушені затримувати обслуговування клієнтів за путівками соцстраху — бракує місць. Ситуація загострилася ще й через нещодавню пожежу в розташованому у цій місцевості гуртожитку. Постраждалим погорільцям довелося виділити ще майже 100 місць. «Ми нікого не виселяємо, — кажуть нам в адміністрації санаторію, — і не відмовляємо у харчуванні». Навіть коли перестали годувати військових з Криму, то матерям з дітьми надали можливість купувати обід за пільговою ціною.
А втім і переселенцям, і задіяним в їхньому життєзабезпеченні цілком зрозуміло, що вічно жити в санаторіях не можливо. «Куяльник» просто може вилетіти в трубу або, щонайменше, залишити без необхідної допомоги тисячі пацієнтів з усієї країни. А бази відпочинку в районах області, котрі прийняли на себе левову частку переселенців, просто не пристосовані для роботи в осінньо-зимовий період.
Що далі?
Це питання непокоїть усіх приїжджих. «Та коли буде мирне небо над головою в Донецьку — всі повернуться. Однозначно, — переконаний прикутий до візка Віктор. — Кому це подобається — бути в гостях, коли є рідний дім, родичі та все інше?»
Волонтери кажуть, що такі настрої поділяють близько 80% переселенців. За даними обласної міграційної служби, понад тисяча переселенців повернулися на Донбас, в ті містечка, де ситуацію на цей період вдалося нормалізувати. 134 людини готуються до повернення у Слов’янськ. Для таких рейсів за домовленістю із залізницею готуються спеціальні ешелони.
Крім того, в області готуються й до ситуації, коли мирне небо над Донбасом настане не так швидко, як хотілося б. Велика ймовірність, що початок нового навчального року багато людей зустрінуть на Одещині. Серед них ледь не половина — діти, яких більш як 2 тисячі. Оскільки усі вони шкільного віку, запевняє начальник обласного департаменту освіти Тетяна Лазарєва, то мають і зможуть 1 вересня сісти за парти. Складніше із дошкільними закладами — в них бракує місця навіть і для маленьких одеситів. Тому до садочків прийматимуть дітей тільки тих переселенців, які працюють.
З переведенням до одеських вишів студентів, які навчалися на сході у зоні АТО, особливих проблем профільне управління нині не фіксує.
Лише повідомляють про численні пропозиції від одеситів усиновити дітей-сиріт з Донбасу або взяти їх на тимчасове утримання. Втім, у межах повноважень одеської місцевої влади задовольнити ці пропозиції не можна. «Ми не маємо права цього робити», — каже Тетяна Лазарєва, і сподівається, що найближчим часом ці питання все ж вдасться узгодити через відповідні органи опіки Донеччини та Луганщини.
«Дякую одеситам — пропозицій справді дуже багато», — каже начальник освітянського відомства. Доброту і чуйність одеситів відзначають і переселенці, і волонтери. Певні прояви регіонального егоїзму вони вважають не типовими. Так само винятком із правил вони називають поодинокі прояви утриманських настроїв у переселенців: «У більшості в очах — біль, страх і вдячність». Деякі, припускають волонтери, «качають права» через відчай і вже розхитану складними обставинами та безпорадністю психіку. І це не привід, як воно трапляється у соцмережах, називати їх «неадекватними» та «усім незадоволеними».
Тим паче, якщо дехто з них залишиться на Одещині назавжди. Адже декому просто нікуди повертатися — їхні будинки зруйновані під час бойових дій. З облаштуванням цих людей на новій малій батьківщині — ситуація складна. В районах області житло дешеве, є просто покинуті села, але роботи там катма. Загальна статистика — 44 пропозиції роботи та 17 працевлаштованих — справляє враження хіба як перша ластівка.
Шість учителів з Донбасу погодилися жити і працювати у сільській місцевості. Унікальний, але гарний приклад зафіксовано у Ширяївському районі на півночі області. Тут працює сім’я, котрій повертатися просто нікуди. І підприємець, котрий дав їй роботу, має намір до кінця сезону купити цим людям будинок у селищі. Варіантів хепі-енду може бути чимало. Важливо, щоб спрацював бодай один із них…
Ми в Google+