Завідуючий відділом новітньої історії Запорізького обласного краєзнавчого музею Володимир Лініков має власний погляд на причини і витоки  Голодомору  в Україні.

— Що спонукало радянську державу вчинити таку страшну річ  із своїм же народом?

— Причин кілька. Будівництво Дніпровської ГЕС консультують американці та німці. Майже вся техніка, окрім грабарок, була закуплена в Німеччині або у Сполучених Штатах. На півроку відряджають технічних спеціалістів на навчання до США. Запорізький алюмінієвий комбінат проектують і консультують французи. Щоб розраховуватися з ними всіма, потрібні гроші.  Продати можна було тільки продукцію сільського господарства. Починають відбирати хліб, а селяни чинять опір. Так в індустріалізації, темпами якої ми й досі пишаємося, з’являється зворотний бік. Отже, Голодомор і успіх індустріалізації дуже між собою пов’язані.

Історик Володимир ЛІНІКОВ

Пам’ятаєте махновщину?  Це був озброєний організований селянський спротив, поширений на теренах півдня і сходу України. Українці вважалися вкрай ненадійним союзником радянської влади. Їхнє прагнення до самовизначення не було потрібно унітарній державі і небезпечне для неї. Необхідно було «поламати» українців.

Голод був і на Поволжі. Але навколо України був створений так званий санітарний кордон. Ніхто не мав права виїжджати з України для того, щоб десь знайти собі роботу чи харчування. Так голод  став найпростішим засобом боротьби із українським селянством. Мені можуть заперечити, мовляв, і болгари у той час у Запорізькій області голодували. Голод був на українських територіях і там, де більше всього проживало українців.

—  Чи торкнувся голод вашої родини?

— У моїй родині було чимало загиблих і під час голоду, і під час війни. Моя прабабуся 1895 року народження з 11(!) дітей своєї матері вижила разом  лише з кількома братами та сестрами. Загинуло ж дев’ятеро: четверо — від голоду і п’ятеро — на війні. Я пам’ятаю, як прабабуся мені розповідала, що ходила із своєю мамою до церкви і та ставила там свічки за упокій своїх дітей  і згадувала: отой на війні загинув, а той — від голоду.

—  А як вдалося вижити вашій прабабусі?

— Вона працювала в лісництві. Контора містилася у селі Миколаївка, фактично у Запоріжжі, на нинішній вулиці Чапаєва. На той час  Миколаївка статусу села вже була позбавлена, тож прабабуся отримувала пайок за місцем роботи. Дід був родом із Полтавської губернії. Він на власні очі бачив трупи пухлих від голоду людей під тинами.

—  Будівничий майданчик Дніпровської гідроелектростанції  для людей у той час ставав  порятунком  від голоду?

— На будівництві  тоді працювала спеціальна служба, яка займалася перевіркою осіб, що винаймалися на роботу. Ось я тримаю у руках виданий нещодавно щоденник Бориса Вейде «Записки будівельника», який був одним із начальників цього  відділу. Так, його працівники щодня виявляли  неблагонадійних — колишніх білих офіцерів, церковних старост, куркулів,  емігрантів, членів родин  ворогів народу тощо — і передавали дані про них у відповідні інстанції. Дніпробуд розпочинався 1927 року, ще голоду не було. А от заводи  — Запоріжсталь, Дніпроспецсталь та інші — будувалися  у Запоріжжі на початку 1930-х, і відкриття деяких збіглося з голодом. Їхні будмайданчики певною мірою ставали порятунком для голодуючих. Але щоб туди потрапити,  треба було іноді навіть підробляти документи.

— До яких першоджерел ще можна звернутися, щоб дізнатися про той період?

— Головне і фактично єдине  першоджерело для Запоріжжя — це видання «Усна історія степової України»,  яку за  розповідями  ще живих очевидців, — людей віком  старших за  80 років, —  ретельно збирають у етнографічних експедиціях та ведуть фахівці Запорізького національного університету. Це багатотомне видання, робота над яким і досі триває. Університет організовує експедиції вже протягом останніх 15 років.

—  Що можна знайти про історію цього періоду в експозиції нашого краєзнавчого музею?

— Насправді він ніяк не позначений у музеї, бо нам нема що показати. Єдине, що маємо з того періоду, —  нагороди Власа Яковича Чубаря. Він і був одним  з тих заготівельників, хто гнобив селян у ті часи на Запоріжжі. У Запорізькій області у Пологівському районі  і по сю пору є село Чубарівка, назване на його честь. Цікаво, що для жителів цього села  Влас Чубарь і нині герой. Старі люди, які там  ще живуть і пам’ятають ті часи, підтверджують, що він справді вигріб увесь хліб. Але оскільки він народився в цьому селі, то намагався допомагати односельцям виживати.

Музеї ще за радянських часів  збирали свої колекції. І про негативну роль влади в історії  експозиції не готували. Тому в добірках лише те, що збігалося з директивною ідеологічною лінією партії. Про колгоспи у нас чимало матеріалів. А про Голодомор — майже нічого. По-перше, люди  мовчали. Не можна було про це ані говорити, ані згадувати. А по-друге, ті, хто давав злочинні розпорядження на місцях, намагалися знищувати їх підтвердження.

Можна лишень здогадуватися, як ламалися людські долі, як гинули жінки і діти. Заготівельники, ясна річ, були різними. На багатьох з них чимало селянської крові. Втім, мені розповідали про голів колгоспів, яким вдавалося якось вирішувати ці питання без зайвих жертв з боку людей. І до цих людей ніхто не приходив, щоб помститися.

— Чи можна вважати, що наш Запорізький край Голодомор певною мірою оминув саме завдяки індустріалізації?

— Ні, так не можна судити, бо за 10 кілометрів від міста вже був страшний голод. На будівництві промислових гігантів працювали люди, які  жили в місті. Селянин не міг дістатися сюди на роботу. У нас є виставка  періоду будівництва Дніпрогесу. Тільки коли ми проводимо екскурсію, то  у своїй розповіді порушуємо тему про зворотний бік індустріалізації — страшний Голодомор.

ДОСЬЄ«УК»

Володимир ЛІНІКОВ. Народився 25 лютого 1972 року в  Запоріжжі.  Здобув  вищу  освіту на  історичному факультеті Запорізького національного університету. У Запорізькому обласному  краєзнавчому музеї працює з 1994 року. Радянську історію  досліджує  з 1998-го.

Наталя ЗВОРИГІНА,
«Урядовий кур’єр»

Ніхто не хотів помирати…

НЕЗАГОЙНА РАНА

У Харкові відкрилася виставка до трагічної дати

Світлана ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»

На початку 30-х років на Харківщині, за даними різних дослідників, не було жодного села чи містечка, яке не зазнало б жаху голоду. Саме колективізація, як наголосила завідувач другого науково-експозиційного відділу музею Валентина Казус, фактично й спричинила Голодомор в Україні. До колгоспів треба було залучити 30% усього селянства. Але, як завжди, на місцях перестаралися й загнали в них майже всіх, а тих, хто відмовлявся — висилали. Люди змушені були везти з собою в далекі мандри якісь речі. Брали найнеобхідніше — скриню, дзеркало, хустки та якийсь посуд. Ці нехитрі атрибути селянського ужитку тих часів і стали основними експонатами виставки.

Торбохвати» — копія полотна непрофесійного художника. Фото автора

— Ті, хто були розумними господарями, брали з собою інструменти, — зазначає  Валентина Казус. — Як розповідала одна жінка, їхня сім’я  врятувалася лише тому, що батько взяв із собою в далекі краї молоток, долото, пилки, а мати набрала борошна. Вивантажили сім’ю в тайзі, де нічогісінько не було. Батько нашвидкуруч збудував землянку, а мати, поки не освоїлися, годувала всіх хлібом із того борошна. Так і вижили.

Ще один примітний експонат виставки — зупинений годинник.

— Є така прикмета, — пояснює Валентина Казус, — якщо зупинився годинник, то закінчилося життя селянина. Ось такий символічний експонат.

Зберігаються в музеї і багато спогадів свідків Голодомору. Щоправда, значна їх частина міститься в окремих папках, але за бажання з ними теж можна ознайомитися, як, наприклад, зробила це я. Першою до рук потрапила розповідь Уляни Березовської з села Каплунівка, в якій жінка очима 13-річної дівчинки розповідає про страшні роки колективізації. «Всіх, хто не хотів записуватися у колгосп і не віддавав худобу, розкуркулювали. Давали всього 15 хвилин на збори. Восени 1932 року плану із заготівлі зерна не виконали і за наказом району комнезамівці ходили з хати в хату і забирали все зерно, яке було в селян. Забирали все, сім’ї не залишали нічого. Сім’ї були великі, майже в кожній по 7—10 дітей. Почався голод. Люди від голоду пухли і помирали. Помер і мій батько  Березовський Гнат Іванович. Померла також Турчак Ївга Гнатівна і її діти — Настя, Галя, Наталка, Маруся. За зиму в селі померло дуже багато людей, на кутку були такі вулиці, на яких люди вимерли повністю. Ховати було нікому, лежали мертві в хатах на подвір’ї і просто на вулиці. Заводилися черви. Страшний сморід стояв над селом, особливо весною. В кожній хаті було горе, страшне горе. А комнезамівці і тоді обходили сім’ї, де залишилися живі, і забирали все, що знаходили».

Учениця Марія Терентьєва згадує вчительку, чоловік якої обіймав якусь посаду в Харкові. Він брав близько до серця біду людей, привозив їм харчі і роздавав, а якщо хтось не хотів брати продукти за так, міняв їх на якісь дрібниці. Привозив він і борошно, і макарони. Так їх і рятував. Більшість людей, за свідченнями очевидців, намагалися втекти з села у Харків, але їх туди не пускали.

Найбільше матеріалів-спогадів, які стали цінними експонатами для обох виставок Історичного музею, присвячених Голодомору, надійшло, за словами старшого наукового працівника Євгена Ярошенка, з Валківщини, Борівщини і Богодухівщини. Це пов’язано з тим, що в цих районах найкраще працюють краєзнавці. У Валках — Тамара Поліщук, у Боровій — Олександр Ісаєв, у Богодухові — Володимир  Бєлов (покійний). Він залишив списки  своїх земляків, які потім зібрали до купи й видали однією книжкою.

— На час Голодомору Харків був столицею, — нагадує Євген Ярошенко. — У нас є дуже хороші дослідники — харківські історики Володимир Винниченко і Василь Білоцерківський, яким належить чимало праць. Крім того, є сайт «Голодомор у Харківській області», на якому виставлено  зворушливий фільм «Жорна», який знімали місцеві журналісти.