Березнівчанин Володимир Пастушок — відомий в Україні сотник 35-ї майданівської сотні «Волинська Січ», а
тепер — командир другого взводу першої роти першого гвардійського резервного батальйону Нацгвардії.
Днями він, знаний як Пісня, приїхав у відпустку зі звільненого Слов’янська. Худорлявий, невисокий на зріст, пряме світло-русяве волосся, сині озерця очей, приємна усмішка… Аж не віриться, що це за його голову терористи готові дати 50 тисяч доларів…
— Там, у Слов’янську, вочевидь, іще спекотніше?
— Та вже якось і не відчуваєш тієї спеки. А ось психологічно переключитися із відчуття постійної небезпеки на спокій доволі складно. Я там з першого дня АТО із тими, хто вцілів із нашої майданівської сотні, від 2 травня. Тоді армія ще була розгубленою. А ми, загартовані Майданом, не мали такого права. Весь час на сторожі: заснеш невчасно — вб’ють. Тому, коли мене запитують, що ми їли і де спали перших два тижні, я кажу, що про це навіть не задумувався. Їсти не хотілося, а спали по черзі там, де й воювали, до землі поближче. Це, до речі, був комбікормовий завод у Слов’янську, де ми тримали оборону: коли тричі на день тривають бої, то де ти спиш і що їси, повірте, не має жодного значення. Ми попередньо пройшли підготовку на базі в Нових Петрівцях, а тоді Аваков сказав нам: «Ви — майданівські, і головне ваше завдання — розбудити бойовий дух армії, щоб вона повірила у власні сили і зрозуміла, що це вже не Крим». Гадаю, з цим завданням ми цілком упоралися. І оточення бойовиків, врешті, прорвали.
— А як ви особисто опинилися в епіцентрі подій у державі?
— 21 листопада торік, коли в українських містах виникли мирні майдани, мене як виконавця повстанських пісень (а я їх збираю, записую, сам кладу на музику) запросили виступити на одному з найчисельніших — у Луцьку, там було близько 10 тисяч людей, переважно молодь. Я співав «Хотів би дожити і вмерти тоді, як прапор у руки візьмуть молоді…» В їхніх руках побачив наші національні прапори, в очах — віру та впевненість. І вирішив, що це, власне, не мій майдан: у своєму ж бо, на якому був у 2004-му, розчарувався…
Та 30 листопада все змінилося. Коли я побачив, як жорстоко били студентів, вирішив: моя донька в такій державі жити не буде! І одразу ж поїхав до Києва на Майдан.
Якось до мене підійшов лідер гурту «Тартак» Сашко Положинський і питає: «А ти чому не співаєш?» «Та якось не до того, — відповідаю. — Та й гітари не взяв…» «Ти повинен підтримувати бойовий дух», — сказав він і купив мені гітару за 3,5 тисячі гривень. Вона, до речі, дивом уціліла під час штурму Українського дому: дівчата із сотні примудрилися винести. Наша сотня 18—20 лютого понесла чи не найчисленніші втрати: один із її героїв рівнянин Олександр Храпаченко загинув на моїх очах. Він вигукнув: «Пісня, не геройствуй, лягай!» і… пішов назавжди. Я, звісно, приїхав до нього на похорон і на сороковини. А вдома… В Березному з’явився лише через півроку, після першої ротації у Слов’янську. Потім були Красний Лиман, гора Карачун, робота на блокпостах і, нарешті, охорона визволеного Слов’янська.
— Виходить, ви самі собі наспівали чи обрали долю — хоча вважається, що її, як і Батьківщину, не вибирають…
— Давно збираю і записую повстанський фольклор, а ще займаюся перепохованнями воїнів УПА. Очолюю Рівненську обласну організацію Пошуку жертв війни «пам’ять», центральний офіс якої розташований у Львові. Це, по суті, військова археологія, але не чорна. Ще один напрям нашої роботи — військово-історична реконструкція: відтворюємо фрагменти одягу, озброєння, самих боїв. Ще вчора то були холості патрони і театралізовані дійства, а нині я потрапив у справжнє криваве шоу, яке розігрує Росія. Ось тоді й задумався над тим, що десь, мабуть, сам визначив свою долю… А чому залишився живим, теж ставлю собі це запитання. Може, тому, що ще не поховав 19-го, останнього, УПівця. Я їх усіх обійшов ще в 90-х, і вони мені розказали, де саме гинули хлопці. Є у них таке поняття — «хранитель». І коли відходить останній хранитель таємниці, він має її комусь передати. Так хранителем у своєму районі став я…
— І раптом — зовсім інший світ, інший його вимір. Які вони, люди в Слов’янську? Вони справді змінюються?
— Знаєте, Слов’янськ терористи обрали невипадково: 150-тисячне місто, яке ніби законсервувалося наприкінці минулого століття. От для нас нині «Жигулі» чи «Москвич» на вулиці — екзотика, а там — звичне явище. А знайти роботу — величезна проблема. Краматорськ уже більш сучасний, відтак і люди там з іншими підходами до життя, з дещо іншою ментальністю.
Спочатку мені зовсім не було шкода людей у Слов’янську, які підтримували сепаратистів. Ну як може мати власною дитиною прикривати бандитів, нехай навіть за великі гроші?! Не можу зрозуміти… Вони ж мали сто можливостей виїхати з міста! Дехто — виїжджав. Ми на блокпосту, звісно, перевіряли документи, оглядали машини. І тут відчиняється вікно, й дитина каже: «Бандерики, а мы вас стрелять будем…» У батьків шок: мабуть, запитують, ми вже нікуди не поїдемо? Та ні, кажу, їдьте, це ж дитина сказала. А в самого казна-що коїться на душі: це ж пряме віддзеркалення того, чим жила сім’я!
Та коли люди зрозуміли, що ніякого добра «ДНР» не несе, що їх просто використовують, вони змінювалися на очах. На початку травня казали, чого ви сюди прийшли, київську хунту захищати? А тепер, після звільнення Слов’янська, просять — не впускайте їх сюди більше, чуєте? І плачуть…
Останніми днями я охороняв порядок у місті під час розподілу гуманітарної допомоги. Бачу, жінка з дитиною якось так осторонь стоїть. Дівчинка така ж білява, як моя донечка Оріана. Я допоміг їй отримати харчі, а потім вирішив подарувати дитині мобілку — друзі напередодні десяток прислали. Жінка побачила мій значок «Національна гвардія України» і каже: «Вибачте, що ми про вас так погано думали. Мені надзвичайно соромно за весь Донбас».
Тому люди, які потрапили під російський інформаційний прес і ніби застигли в минулому столітті, може, й самі в тому не винні. Ось так я тепер думаю. А про те, що взяв до рук зброю, не шкодую: не ми ж, зрештою, прийшли на чужу землю. До того ж воюємо з найманцями, які хочуть нас убивати і заробляти на цьому гроші. Коли ми брали заручників, вони казали, що вбитий рядовий солдат коштує 100 доларів, нарікаючи: що мало платять. Ви уявляєте, ціле життя, цілий світ — за 100 доларів?..
— А як із грошовим забезпеченням у вас?
— За останній місяць мені заплатили 1500 гривень. І присвоїли звання старшого сержанта Нацгвардії, бо досі я був рядовим. Із них 400 витратив на дорогу додому, залишилося 1100. Тож грішми нам не дорікнеш — дружина й донька живуть з лісу. Проте моя сотня довела, що ми на Майдані на вітер патріотичних пісень не співали: в душах у хлопців Україна, і дуже вже ті душі за неї болять, розумієте?
— Хіба може бути рядовий командиром взводу?
— Ми ж не в армії служимо, у нас залишилися майданівські порядки — командира обирають бійці. От вони мене вже втретє й обрали…
— Як підтримуєте зв’язок із земляками, з сім’єю?
— Земляки в мене дуже хороші. З міськради Березного прислали посилку з бронежилетом, постіллю, одягом. А Оріана вклала свій малюнок та власні три вірші про Україну. Колишні колеги-кооператори передали кошти, на які я купив серйозний бінокль: тепер він для нашого блокпоста — незамінна річ. Та й взагалі, батальйон існує завдяки друзям, родичам, небайдужим людям.
— Володю, а тепер куди?
— Ось відтворимо Бродівський котел 1944-го — і в Донецьк. На ці дні заплановано реконструкцію бою дивізії СС—Галичина з НКВС никами, тепер поспішаю на репетицію.
— І кого ви відтворюєте?
— Не повірите, цього разу старшого лейтенанта НКВС, але це тільки в театралізованому дійстві. В житті я вірний нащадок отамана «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця. По матері моє прізвище Мазепа…
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+