Нехай навіть тобі випало стримувати знавіснілу російську орду, що пре на Київ, не рахуючись із втратами. Нехай навіть хаотичні хвилі Чорного моря розкололи твій човен навпіл і ти опинився серед них за десятки кілометрів від берега. Відчувши поклик, що звучить десь у глибині серця, воїн невідступно йде до  мети, адже від його рішучості та відданості справі може залежати не лише життя побратимів, а й доля цілого народу.

Саме на такий тернистий шлях свого часу став «Тюр» — командир інженерно­саперного підрозділу «Ковалі Любарта» 20 бригади «Любарт» 1 корпусу Національної гвардії України «Азов».

Із самовпевненого ворога збили пиху

«Частину першого року війни я проводив на морі й почувався вікінгом. Тому що так само, як козаки, вікінги — це окремий спосіб життя. 

Ще задовго до повномасштабного вторгнення рф я зробив вибір, ставши на цей шлях, шлях воїна, — ділиться український офіцер. — А перші кроки в цьому напрямі зробив ще в юності. Якщо точніше, все почалося зі спорту та фанатського руху. 

Коли у столиці завирував Майдан, однією з рушійних сил там були саме ультрас, які потім стали першими добровольцями і найпершими топовими підрозділами, які виконували бойові завдання на гарячому сході. У той час мені виповнилося 14—15 років. Саме тоді активно займався спортом, ходив у волонтерський центр. Разом з однодумцями розпочали з того, що просто плели маскувальні сітки, допомагали військовим чим могли. Водночас відвідував різні спортивні секції і військові вишколи».

Після цього якийсь період майбутній воїн жив за кордоном, проте врешті вирішив повернутися в Україну, оскільки вже тоді відчував наближення бурі. Навчаючись у Польщі, зрозумів, що це все не його. 

«Я хотів жити й працювати у своїй державі. Тож повернувся і через якийсь час пішов на військову службу. Їй­бо, чітко знав, що треба готуватися, бо здогадувався: рано чи пізно почнеться повномасштабна війна. І за день до вторгнення рашистів якраз був на навчаннях. Служив у підрозділі, який базувався в Києві, а тому перебував саме там, коли зустрів підступного ворога. Тоді ми з побратимами працювали у групі спеціального призначення, розміновували, заміновували певні ділянки», — розповідає боєць.

Перші свої завдання «Тюр» виконував поблизу села Мощун Бучанського району, де українським захисникам довелося стримувати навалу російських загарбників, що вперто сунули на Київ, переконані у швидкій перемозі.

«Ми там проводили контрдиверсійні дії, розвідувальну роботу. У Мощуні було дуже багато спеціальних підрозділів. І Сили спеціальних операцій, і підрозділи Головного управління розвідки… По суті, всі робили роботу злагоджено. Були, звичайно, проблеми у взаємодії, тому що, самі розумієте, дуже багато підрозділів працювали  на одному напрямку. Тому, наприклад, зараз створили корпуси, щоб спростити систему взаємодії. А тоді все було доволі хаотично, проте зі своїми завданнями всі успішно справлялися. Знищили багато загарбників, наші групи за час виконання бойових завдань нікого не втратили», — уточнює «Тюр».

Як виявилося, самовпевненість ворога зіграла з ним злий жарт, оскільки загарбники виявилися не готовими до такого запеклого опору вмотивованих українських бійців.

«Вороги розраховували на зовсім інший сценарій, оскільки вже готувалися до параду в Києві, але в підсумку ніякого параду не було. Адже наші люди згуртувалися, і велика кількість добровольців ринула до лав Сил оборони. Багато добровольців почали допомагати на всіх рівнях і згуртувалися в один кулак, який дав відсіч одній з найчисленніших армій світу. Згуртованість народу — це найголовніше», — упевнений український захисник.

До берега залишалося 20 кілометрів 

Як виявилося, ці події стали лише прологом до багаторічної невтомної боротьби проти агресора. Відтоді «Тюру» довелося попрацювати на багатьох ділянках фронту. Було і визволення Херсона, і висадка на Лівобережжі, і численні сутички з ворожими силами на Запоріжжі, проте найяскравіше у його пам’яті закарбувалися десантні операції на острові Зміїний.

«На той момент я вже змінив підрозділ і перебрався на море. Моїм завданням було провести розмінування, завести групу бійців, провести зачистку, закріпитися, само собою, зняти російський прапор. Усе це нас неабияк мотивувало. Ми пересувалися не гелікоптерами, а на звичайних човнах на кшталт рибальських. То був унікальний для мене досвід, оскільки я на морі ніколи не працював і навіть не плавав на човнах морськими хвилями. А про виконання якихось непростих бойових завдань з висадкою навіть не йшлося. Повторюю, для мене це було щось абсолютно нове­новісіньке», — зізнається «азовець».

Завдяки зусиллям наших бійців на Зміїному перегодя знову гордо замайорів український прапор. Проте під час одного з наступних завдань вони помітили, що синьо­жовтий стяг пошкоджено негодою, і не могли із цим змиритися.

«Ми замінили наш прапор через певний час. То було вже ближче до осені. Тому що на морі постійні сильні вітри, і стяг потроху псується. Ми якраз там виходили на чергове бойове завдання і повісили новий прапор. А отой старий тепер зберігається в моєму місті, оскільки в нього цікава бойова історія. Я підписав його разом з побратимами і подарував місту», — зазначає боєць.

Згадуючи про перебування на Зміїному, «Тюр» розповідає, що йому особливо запам’яталися кумедні мешканці острова, зокрема чорне кошеня, яке хлопці забрали звідти та передали під опіку командира.

«Там справді було багато котів, а серед них наймолодший і найменшенький. На скелястому острові водилися не тільки коти: берегом бігали і півні, і кури. Не знаю, звідки вони взялися, але надалі ми постійно, коли були на завданнях, підгодовували їх усіх», — усміхається «Тюр».

Проте далеко не все під час бойових операцій було так райдужно, адже одного разу наш герой потрапив разом зі своїми бійцями у справжню халепу.

«Ми виконували звичайне завдання з багатьох подібних та інших. Тільки й різниці, що потрапили у дуже серйозний шторм. У Чорному морі хвилі зазвичай ідуть доволі хаотично: одна більша, друга менша… Ми вже повертались після завдання, і раптом наш човен почав тонути. Одне слово, він розколовся майже навпіл!.. Про запас у нас ще був надувний човен, а тому ми хутко перебралися в нього, коли зрозуміли, що вже тонемо. А до берега на цей момент залишалося добрих 20 кілометрів. Пересіли у надувний човник, забравши все необхідне, особисту зброю тощо, проте навіть не здогадувалися, що понад дві доби залишатимемося серед хвиль у відкритому морі», — зітхає «Тюр».

За його словами, надалі сталося так, що через брак їжі бійцям довелося розкрити російські сухпайки, які вони взяли як сувеніри для волонтерів. Проте найбільшою проблемою виявився дефіцит питної води серед моря солоної.

«Пізніше з’ясувалося, що спершу в нашого командування навіть була думка, що ми загинули. Але якимось дивом нам вдалося вийти на зв’язок. Ми скористалися димами, які помітив вертоліт, а ще через певний час нас забрали. До речі, тоді нас віднесло від берега вже кілометрів на 70», — розповідає військовий.

Сучасні технологічні сюрпризи для загарбника

Розмірковуючи, як за минулі чотири роки з початку повномасштабного російського вторгнення змінилась війна, «Тюр» зазначає, що головною інновацією стали безпілотні системи.

«Війна вже, напевно, дуже багато разів змінювалася. Фактично через кожні три місяці з’являються зміни. Настав переломний момент, коли активно почали використовувати безпілотні системи, застосовувати БпЛА на тактичному рівні. А ще масово з’явилися розвідувальні дрони: вони були на початку війни, але це одиночні варіанти. Потім з’явилися скиди. І після цього — перші FPV.

Нині у цій війні використовують усю доступну зброю, крім, певна річ, ядерної. І всі нові технології з’являються саме на полі бою в Україні. До всіх цих реалій треба швидко адаптуватися. Бо тільки постійний розвиток, постійне удосконалення веде до якогось певного результату.

Що ж, часто кажуть: ворог уперто рухається вперед, але почнімо з того, якими втратами він платить за кожен клаптик землі, скільки втрачає особового складу. Це і знищена техніка, і особовий склад. Кажуть, ворог десь просувається, а насправді він повзе, зазнаючи колосальних втрат», — констатує командир «Ковалів Любарта».

Ще захисник України уточнює, що головні принципи, якими він керується в повсякденній роботі, — вдосконалення та згуртованість, адже саме це — запорука успіху.

«Ми багато що робимо. Це можуть бути стандартні для інженерно­саперних підрозділів заходи, але з нестандартним підходом. Адаптуємося до реалій війни, тому нам доводиться застосовувати нові розробки, нові технології. Загалом наша тактика змінюється, і ефективність від цього зростає. Якби ми працювали за принципами, які були до повномасштабної війни, то думаю, що вже десять разів стерлися б. А так адаптуємося до нинішніх реалій, і робимо це досить ефективно», — пояснює український офіцер.

Саме тому «Ковалі Любарта» намагаються йти в ногу з часом, використовуючи в повсякденній роботі найсучасніші розробки та найсміливіші ідеї.

«У 2022—2023 роках я міг ходити розмінувати або замінувати ті чи інші ділянки фронту, почуваючись доволі вільно. Але тепер, з великою кількістю ворожих дронів, розвідувальних БпЛА, це вже майже нереально робити вдень, і навіть вночі доволі складно. Проте нині це все можна робити дистанційно. Завдяки роботизованим комплексам, безпілотникам. Тобто маємо змогу дистанційно замінувати чи розмінувати, не відправляючи на ті чи інші небезпечні ділянки фронту людей.

До того ж можемо мінувати не тільки передній край, а й логістичні маршрути окупантів. Коли ворожа техніка починає постійно підриватися, їхнє пересування істотно ускладнюється. І це для загарбника створює великі проблеми.

А народ України нам із цим допомагає. Наприклад 3D­друкарні, які роблять для нас необхідні деталі, які ми просимо. У нас є фахівці із 3D­моделювання, програмування, різноманітні технології. Тому те, що було до 2022 року, і те, що застосовуємо тепер, — небо і земля.

Але нехай для ворога це залишається секретом, з яким він ознайомиться вже на передовій. Це буде для нього неприємним сюрпризом», — підсумовує «Тюр».