Спогади як жанр мемуарної літератури завжди викликають підвищений інтерес у читачів. Таку унікальну за фактажем книжку «На березі часу. Ті, котрі поруч» відомого письменника, лауреата Шевченківської премії Валерія Шевчука випустило видавництво «Либідь».

Структурно видання складається з двох частин. До першої ввійшло 11 літературознавчих статей про видатних українських письменників-класиків і мовознавців, котрі, на думку автора, впливали на його творчість. Серед них — Павло Тичина, Борис Антоненко-Давидович, Микола Лукаш, Павло Загребельний.

Друга частина містить понад 20 есеїв про сучасників автора, котрі відіграли помітну роль у процесі становлення його як творчої особистості. Назвімо Івана Дзюбу, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Романа Іваничука.

Чи не вперше в сучасну літературну критику Валерій Шевчук вводить термін «український тоталітарний письменник». Це ті літератори, які, на думку автора, сповідували метод соцреалізму, становили кістяк письменницької номенклатури, щедро підгодовуваної компартійною владою.

Потрібно віддати належне Валерію Шевчуку: сам він зберіг незалежне творче реноме, принципово відмовившись не лише вступати до лав партії, а й вихваляти у творах соціалістичну дійсність. Водночас він ніколи себе не зараховував до кола дисидентів, хоч поділяв їхні погляди. З огляду на це багатьом читачам буде цікаво дізнатися про непрості стосунки автора з двома його ровесниками — Іваном Драчем та Володимиром Дроздом.

Дотриманню високих моральних якостей талановитої людини в умовах тоталітарної дійсності автор приділяє чи не найбільше уваги. Адже великий пласт вітчизняної літератури, що наростили за радянських часів, з точки зору художньої цінності остаточно втрачений для сучасного читача.

Ті, хто продукував заангажований непотріб, тяжко завинили перед суспільством.  «А назагал у моїх очах це були люди мистецьки утверджені, бо, маючи талант, фактично закопували його й нівечили, служили-бо не богиням-музам, а найжорстокішому й найпотворнішому у світовій історії режиму, що знищив безневинно (і за провини, бо не всі йому улягали) мільйони справжніх, добрих і трудівних людей, натомість вирощуючи духовних мутантів, що їх називають homo soveticus», — дійшов невтішного висновку Валерій Шевчук.

Та були такі літератори, які принципово не йшли на компроміс із владою. Першим у цій когорті стоїть Іван Дзюба, якому автор присвятив об’ємну публікацію. Він, зокрема, цитує висловлювання, виголошене 30-річним Дзюбою на одному з диспутів: «Поставлено питання життя або смерті української літератури. Це серйозно, і ми повинні бути солдатами».

Вочевидь, так зароджувалася опозиційна думка в тодішньому творчому і науковому середовищі, з якого і поставав рух шістдесятників.

Зі спогадів дізнаємося, як багато спільного було в життєвих долях рідного брата Валерія Шевчука — Анатолія і відомого українського дисидента Івана Світличного, якому також присвячено окрему публікацію. У 1965 році їх обох заарештували.

Арешт брата, як пише автор, дуже його зблизив з Іваном Світличним й іншими дисидентами — Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями, Юрієм Бадзьо.

Одним із тих, хто заслужив повагу письменника, насамперед за об’єктивність в оцінці його творчості, інтелект і освіченість, був Юрій Щербак. Його рецензії на Шевчукові твори «Маленьке вечірнє інтермеццо» та «Три листки за вікном», вміщені у книжці, є зразком жанрової особливості.

Не можна не висловити і деяких зауважень на адресу видання. Навряд чи додає авторитету його автору те, що він виносить на громадський загал своє оголено негативне ставлення до деяких письменників, видавців.

Та зрештою, варто пам’ятати, що будь-які спогади містять і суб’єктивні оцінки, враження, висновки. Однак абсолютно все, описане Валерієм Шевчуком у книжці, є сокровенним, яке автор наважився відкрити читачеві. Напевне, саме такою має бути правда життя — без прикрас і прихованих таємниць. 

Тарас ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»