Ім’я сумчанина Олександра Мукшина у спортивному світі хоч і не занадто гучне, однак добре відоме. Особливо після недавньої Паралімпіади: 25-річний дипломований тренер із лижних гонок (закінчив з відзнакою магістратуру Інституту фізкультури Сумського педуніверситету) здобув срібну медаль Ігор-2014.
Спілкування з Олександром — легке і невимушене. Вільно володіє англійською і болгарською (не кажучи вже про українську і російську), в деталях знає історію олімпійського та паралімпійського руху. Особливо охоче розповідає про сочинські старти і свого підопічного — 23-річного Анатолія Ковалевського. Познайомившись у січні минулого року, обоє навряд чи могли подумати, що березень 2014-го стане для них «срібним».
У паралімпійському лексиконі слово «гайд» не потребує додаткових пояснень. Ті з уболівальників, хто знайомий з англійською, пояснюють: це гід, супровідник. Але, звісно ж, не в екскурсійному чи туристичному розумінні. Олександр Мукшин — лідер-спортсмен, який веде свого підопічного з вадами зору лижною чи біатлонною трасою. Утім, за великим рахунком, і поза змаганнями вони залишаються якщо не друзями, то побратимами — однозначно.
Згадані ж вади зору розрізняють за трьома ступенями складності, або за класами: В-1, В-2 і В-3. Перший — це коли спортсмен повністю незрячий, два інших — з певним відсотком збереженого зору.
Анатолій Ковалевський виступав у складі другої групи, а вів його Олександр Мукшин. Легко сказати — вів. Адже це не просто тандем, а взаємопов’язаний чутливий синхрон, коли спортсмен-лідер бере на себе всю повноту відповідальності за дії підопічного: швидкість руху, виконання поворотів, спуск і підйом, словом — абсолютно все, що може так чи інакше вплинути на результат. При цьому головне — постійно витримувати необхідну дистанцію.
А що казати про стрільбу на вогневих рубежах, коли спортсмену з вадами зору її доводиться виконувати не зі звичайної, а лазерної гвинтівки. Тут надія виключно на вібросигнал у навушниках, що «підказує», куди наведено дуло: у «яблучко» чи «молоко».
Неабияке значення мала й сама атмосфера в Сочі — якраз тоді розпочалася російська агресія в Криму. Однак усупереч усім неприємностям і негараздам, Олександр і Анатолій блискуче справилися з трасою. Окрім високої швидкості на рихлому снігу (на сонці стовпчик термометра показував 15—18 градусів тепла), Ковалевський лише один раз із 20 пострілів не влучив.
Срібні медалі Мукшин і Ковалевський вибороли 14 березня. Саме цього дня доньці Анатолія — маленькій Сонечці — виповнився рік від дня народження. Як пригадує Олександр, ще на самому старті він нагадав підопічному про цю дату: молодий тато запевнив, що неодмінно зробить подарунок своїй донечці. А ще — рідній Україні, про яку пам’ятали і на тренуваннях, і на трасі. І слова таки дотримав.
Про свого товариша Олександр високої думки. Каже, що Анатолій боєць від природи. Пошкодивши в дитячому віці зір, він протиставив труднощам свій характер і силу волі. Навіть перебуваючи в різних містах, вони часто спілкуються. Переважно — про особливості тренувань. Хоча й про житейські справи не забувають. Бо гайд і спортсмен — як одне ціле.
До срібної вершини Олександр Мукшин ішов багато років. У цьому велика заслуга батьків — Василя Петровича та Алли Анатоліївни. Глава родини — старший тренер паралімпійської збірної з біатлону. Серед його вихованців двоє спортсменок зі світовими іменами — Лілія Єфремова та болгарка Ірина Нікульчина. Мама в минулому теж біатлоністка.
Традиції, започатковані батьками, продовжуються.
Ми в Google+