ПАМ’ЯТЬ. 24 липня 1945 року Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «Я був учора на параді Перемоги на Красній площі… Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більш ніхто не зняв… Тридцять, якщо не  сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю й зовсім не жили, про них згадали як про поняття…»

Отак, як писав Довженко, немов провалилися в землю або й зовсім не жили мої старші брати — Василь та Іван, яких поглинула та, все вітчизняною кров’ю полита, війна. На численні запити ми отримували трафаретні відписки: «Пропал без вести».

Тяжкий сум не покидав нашу хату, а мати все виходила до воріт, спиралася на скрипучу хвіртку, виглядаючи синів-соколів з дальніх доріг.

У свій час, ще студентом, у грубезних томах Нюрнберзького процесу мені вдалося натрапити на вірогідні сліди загибелі брата Івана, лейтенанта артилерії, розстріляного десь у концтаборі під Ганновером  за кілька днів до німецької капітуляції.

І аж по шістдесяти роках долинула звістка про найстаршого, рядового Василя. Її видобули в Інтернеті вже його внуки…

В архівах збереглася «Personalkarte», заведена на Василя у концтаборі Шталаг II В біля польського села Черна, що неподалік від зловісного Освенцима, де було закатовано понад 4 мільйони люду. Зазначено, що потрапив він у полон під Харковом, а помер 14 січня  1943 року. З німецькою  пунктуальністю зафіксовано  низку подробиць: зріст, колір волосся, відбитки пальців, релігійна приналежність,  ім’я дружини та місце її проживання — село Богданівка на нинішній Хмельниччині. В тому ж архіві — два знімки: барак-землянка, де утримували в’язнів, та вишикувана колона військовополонених, яку оглядає… сам фюрер-кровожер.

Що довелося пережити Василеві за два невольничих роки, один Бог Святий знає… Брат залишив по собі кохану дружину Фросину та трійко дітей. Фросинине життя — то ненаписаний роман страждань, повний смутку і поневірянь, тяжкої праці і безпросвітної нужди. Удари долі буквально переслідували вдову: по війні померла від скарлатини одна з дочок-двійнят Варя, а пізніше, вийшовши заміж за гарного  сільського хлопця Лукіяна, померла і друга — Ганя. По весні 1944 року, коли ми, зграйка хлопчиків, «підсмажували» на вогнищі  німецькі снарядики, вибухом покалічило Василевого сина  Володимира, якому те каліцтво лягло невимовним тягарем на все його життя.

І зринають у пам’яті слова: «Ах, война, что  ты, подлая,  сделала…». І линуть позасвіт зболені слова, звернені до убієнного брата-мученика, слова мої і Василевих онуків, правнуків і праправнуків.

Чуєш, брате мій?.. 

Володимир БУРБАН,
член Національної спілки письменників України